Медвідь і бджола
Українська народна казка про тварин

Раз прийшов медвідь до ліса, сів собі на колоду та й каже: «Так мені щось гірко, що не знаю, де ся діти». Але нагадав собі за мід. «Йой, — каже, — та то бджоли такого меду мають — повні магазини, а мені аби було гірко?! Я, — каже, — іду зараз та й пошукаю за пасіков та й дам собі раду!» Пішов медвідь шукати пасіки.

Іде він лісом, іде та й усе нюхає, усе зазирає на дерева, ци нема де бджолів. Але на однім місці сів він собі на пеньок та й каже: «Уже-м ся дуже змучив, я собі тут посиджу, може, якась бджола надлетить, то я ся буду її питати, де она має свою хату». Сидить він, сидить, але дивиться — одна бджола п’є мід; сіла на цвіток та й п’є. А він таки борзо хап за крильця та й підвів її до уха, аби чув, що она буде казати. А она лиш: «Йо-о-ой! Йо-о-о-ой!..» Каже медвідь: «А ти ж чого так репиш?» — «Ой, пусти мене... пусти мене!» Каже медвідь: «Не пущу тя, доки мені не скажеш, де твоя хата». Гадає бджола: «Що робити, аби жити?» Каже йому: «Даруй мені життя, бо я хати не маю». А она має хату, але не хоче йому показати, аби не збурив усеї пасіки. А медвідь потряс нев та й кладе знов до уха, каже: «Но, як ти хати не маєш, то будемо жити разом; я також хати не маю, а дуже мені гірко, то ти мене меш годувати медом. Я тебе пущу, але маєш коло мене лазити по цвітові, збирати мід та й маєш мені насипати на язик. Але пам’ятай: якби-с, не дай бог, задумала тікати, то лиш не встигнеш підлетіти — та й смерть; гинеш, ади, зараз у моїх лабах». Каже бджола: «Добре». Но не пустив він її зараз відразу, але уперед пішов та й уломив собі тендю галузу з листом, аби бджолу убити, якби она захотіла тікати. «Но, — каже медвідь, — дивися, аби-с не пробувала тікати». — «Ой, не буду», — каже бджола.

Медвідь пустив бджолу на цвітку, та й она ссе мід. Як виссала з одного, а медвідь каже: «Лізь на другий!» Та й она збирала аж під вечір. А медвідь питається усе: «А що, є багато?» А она каже: «Зараз, зараз».

Але она собі гадає, як би то збутися того ворога? Гадає она: «Ніц, лиш як ся смеркне, а я упаду межи траву, межи зілля та й пропаду; він мене потемки не найде». Но, смерклося уже добре, а медвідь каже до неї: «Ано, ходи сюди, уже не можу витримати; давай сюди мід». Та й хап бджолу за крило і несе у рот. Але бджола спудилася та й каже: «Клади мене на язик борше, бо мід капає уже на землю». Медвідь отворив рот та й поклав бджолу на язик та й слухає, як буде виливати мід солодкий... А бджола разом лиш знялася угору та й полетіла у темний ліс. А медвідь нім за галузу, а то уже не знати, куди махати... Каже він сам до себе: «Який-сми великий, а не мав розуму за маціцьку мушку!»