Михайлик-кучерик
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Єкось жив собі такий файний кучерєвий хлопчина-пастушок, шо його неня не знала, чи на небі є більше зір, чи більше кучерів у її сина на голові. Його звали Михайлик-Кучерик. Він стеріг цілу днину вівців і бринтів собі на березовій денцівці або сидів під ялицею над потічком, який стікав у річку Черемош і дививси у хвилі, шо мерехтіли на сонці.

Неня висварила хлопця, бо його вівці гет розбіглиси по горбах і тєжко було їх зігнати до одної купи й пригнати т’хаті. Неня з сином жили убого, тому Михайлик мав мрію, шоби неня купила собі новий кептарик, той шо вона вбирала у неділю, вже був старий і полатаний.

— Михайлику-Кучерику! Шо ти видиш у потічку? — запиталиси хлопці.

— Я увидів багато скарбів, — відказував він.

З Михайлика хлопчаки-вітрогони весь чєс смієлиси, обкидали смерековими шишками. Йому було тєжко слухати, як глузували з нього.

— Зачекайте! — кликнув тоді він. — Піду в теє царство лісів і принесу цілі бесаги. Ви ші увидите!

Михайлик-Кучерик прокинувся, ше заки сонце засвітило, і вийшов тихо з хати, шоби неня не пробудиласи. І вирушив на пошуки скарбів. По дорозі він бринтів на денцівці і раптово увидів велетенського ведмедя.

— Слава Ісусу Христу, — говорив привітливо Михайлик.

— Я вижу, ти мудрий хлопець, — відбурмотів ведмідь, — зараз піду нирну в ріку, а ти повважай мені за той чєс, аби ніхто не відімкнув воріт до казкового царства. Передусім один пастушок, шо зветься Михайлик і має голову, повну кучерів і пустих думок.

Ведмідь був уже старий і не видів, шо Михайлик мав на голові солом’яну крисаню. Тим часом хлопчик винув свою денцівку та й забринів свою файну пісню. Тоді залізні ворота самі відімкнулися. Не гаючи чєсу, він перескочив поріг казкового царства.

Зайшовши туди, Михайлик побачив, шо на високім престолі, застеленім зоряним килимом, сиділа дуже файна дівчина.

— Шо ти шукаєш у мене? — загомоніла вона.

— Я шукаю кусень золота для мої нені, — відговорив Михайлик.

— Ти дуже файний, і твоя гра припала мені до душі, але мій дєдя-місяць віддасть мене на відданнє за того, хто має більше кучерів на голові, як я зір на небі, — відповіла князівна тяжко.

Тоді Михайлик скинув гет солом’яну крисаню й поклав свою кучерєву голову на князівнині коліна. Вона стала рахувати і нарахувала кучерів на голові більше, ніж зір на небі. Князівна зраділа й попрохала дєдю-місяця, шоби він дав згоду їм побратися.

Недовго вагаючись він дозволив. Через декілька днів вони відгуляли своє весілля. Михайлик згадав про свою нещасну бідолаху-неню й вирішив навідати її. Він привез їй багато подарунків, а також крисаню та запаску і великі бесаги скарбів.

Стали радісно жити Михайлик та князівна в своєму царстві, всіх поважали, а саме головне, шо Михайлик більше ніколи не знав, шо таке бідність і глузування ¹.