Михась, королівський син
Українська народна казка Гуцульщини

Був король і мав сина. Син мав ставати на місце батька на королівство. Наука в него була вже велика, тільки треба було йому ще практику пройти. І пішов він селами, село від села. Заходить в одно село, і похопила його ніч. Проситься він на ніч до одного господаря. Господар погодився приймити його. А вбраний він був харапутно ^*.

Стягає з себе королівський син верхній одяг, а під тим одягом мундур панський. Та й у лице він дуже гарний. І побачили господарі, що це велика шишка. Та й подумали домашній хазяїн і його жінка: «Якби цей остався нашим зятьом, ми би нічого в світі більше не хотіли». У них була гарна дочка. Жінка покрадьки штуркає чоловіка: «Чоловіче, треба закликати з другої хати дівчину. Щоб вони одно другого виділи. Може, вона йому сподобається».

І так вони зробили. Поставили красну вечерю. Пили, їли, балакали. Родичі полягали і на збитки заснули, щоби ті собі балакали.

А двоє молодих зайшли собі в другу хату. І там балакали, і того вечора дівчина стала груба ^*.

Рано встали, і зажалував королевич бідної дівчини сільської. Взяти її за жінку він не міг, бо він був королівський син. Вийняв він з кишені картку, написав там, що треба, вдарив печатку і сказав:

— Настя, на тобі цей папір. Як тобі треба буде грошей, то підеш у банк і, скільки тобі треба буде, тобі дадуть.

І пішов королевич з тої хати.

Пройшло кілька місяців. Родичі вздріли, що дівчина груба, і прогнали її геть з хати, і пішла вона в світ. Іде вона і заходить в одно далеке село. На краю села хатина. Зайшла вона в ту хатину, а там одна дівка. І в такім стані, як вона сама. Зрозуміли вони одна другу та й почали дуже плакати. Та розговорилися і сказали одна другій:

— Не будемо розлучатися ніколи, бо яка ти, така я.

До двох тижнів учинили вони по хлопчикови. Та місцева сказала:

— Нема нам з чого жити і дітей наших кормити.

— Не журися, Марино. Я буду кормити і свого хлопчика, і твого. Я маю гроші.

Назвала Настя свого хлопчика Михасем, а Марина свого — Івасем. Ростуть хлопці, як з води. Настин хлопець красний, як царевич, удався в тата. А Маринин хлопець ніц не гарний.

Підросли хлопці, вже по шістнадцять літ мають. Настя, мама Михасева, заслабла. Забракло в хаті їсти, бо вона не могла піти за грішми. Кличе вона крадьки свого Михася.

— Михасю, на тобі цю картку, піди в місто і запитайся в людей, де банк. І подай картку в руки панови, котрий пише за столом. Пан прочитає. Скажеш, аби він дав тобі сто золотих. Накупиш в місті хліба, молока та інших харчів повну торбу. А картку з печаткою сховай собі під плече в пазуху, щоби ти її не загубив. Принесеш все сюди. А як вуйна Марина й Івась будуть питатися, відки ти гроші мав, то скажеш, що тітка в селі дала пару золотих.

І він так зробив і приніс харчів.

Хлопці вже ходили до школи, вчилися оба. І дуже любилися хлопці, як рідні брати були. І Настя дуже довіряла свому синови, враз посилала його з печаткою в банк по гроші.

Але одного разу Івась сказав Михасеви:

— Піду я в місто з тобою в товаристві.

Михась заходить у банк, витягає з пазушини картку, і пан видає йому гроші. І йдуть оба в місто, у склеп ^*, Михась накуповує всього і вертаються додому. А Івась собі думає: «Як би взяти у

Івася ту картку з печаткою? Так хитро, щоби не вбити його, і щоби я гроші вибирав, а не він». Ідуть вони попри одної керниці. Каже Івась Михасеви:

— Відпочиньмо тут. Ти не хочеш води пити, Михасю?

— Хочу, — каже Михась.

— Пий, Михасю, ти перший.

Керниця була глибока і тяжко було досягати воду. Коли Михась нахилився вниз головою до води, тоді сказав Івась Михасеви:

— Оддай мені ту картку з печаткою. Сказав Михась:

— Не оддам. За ту картку кормиться моя мама, твоя мама, ти і я. І будемо кормитися, поки будемо жити.

— Якщо не оддаєш мені ту картку до рук, скінчую тут тобі життя.

Михась напудився за своє життя і сказав:

— Витягай у мене з пазухи.

Витяг Івась картку і каже Михасеви:

— Заклинайся мені отут, що від цеї днини ти Івась, а я — Михась.

Той сказав, що так має бути, і витяг його Івась з керниці. Прийшли вони додому, і каже Михась мамі свої потайно:

— Мамо, в мене ж то мусить бути тато. Я йду його шукати в світі.

І вона розказала йому про його тата. І син сказав, що піде його шукати.

— А чим ти докажеш, синку? — спитала мама.

— Кров потягне тата на рідну дитину.

І вирушив Михась у мандрівку. Але Івась не лишається, ідуть в товаристві оба. Фальшивий Івась зрозумів, що це за печатка, яка це рука її била. І пішли вони просто до королівської столиці. Приходять під браму короля. Входять всередину. Королеви подзвонили, що «такі й такі хлопці з вашою печаткою прийшли». І їх впустили до короля.

Король пригадав колишній свій вчинок і простяг руку до Михася, до того гарного хлопця, по печатку. А Михась здригнувся і сказав:

— У Івася печатка.

Узяв король у Івася картку з печаткою, але позирає на Михася, бо його не потягла кров на Івася, але на Михася. Але що робити? Івась показує картку, та й Івась син. Запитався у Івася король:

— А цей хлопець, Михась, буде відходити? Чи най буде при нас? Як ти скажеш?

— Поки що най буде трохи в нас.

Сказав король покупати хлопців і вбрати їх у нове вбрання. І прожили вони так пару місяців. І хоче Івась позбутися Михася.

Щоб його при королівськім дворі не було і не був він Івасеви на заваді. Щоби він, Івась, був за королівського сина. І сказав Івась королеви:

— Посадіть цего Михася в темницю, щоби він білого світу не видів. А тим часом заслабла в короля мама. Які вже лікарі не лікували, нічого не помагало. Жаліється король цему фальшивому Івасеви:

— Чим би вилікувати мою маму? Каже Івась:

— Я читав у книжці, що є така керниця і в ній є лікуща вода. Але дуже далеко вона, за Червоним морем. Ніхто не годен дістати її, тільки той Михась, що в темниці сидить.

Звернувся король у темниці до Михася:

— Принеси мені ту лікущу воду з-за Червоного моря. І я тебе випущу на волю, і будеш наймитом у мене.

Заплакав хлопчина і сказав:

— Пане пресвітлий, я принесу вам ту воду.

І пішов. І добрався він великим чудом до тої води. Всілякі мав перепони смертельні, але добрі люди помогли йому здобути ту воду. Налляли фляшку води з лікущої керниці, і приніс він ту воду королеви. І вилікував королеву маму.

Король дуже зрадів. Він бачив, що Михась дуже щирий і приємний хлопець. І гине король назвати його своїм сином. Куди би він не йшов, усі на него щирими очима дивилися.

А Івась дивиться на короля і бачить, що король дуже любить Михася. І думає, як би того Михася позбутися зовсім. І сказав Івась викопати за палацом глибокий колодязь і там його спустити. Хай він там собі помре. Викопали той колодязь, і повели його туди сторожі. І пішов з ним туди король. І дуже плакав, як його спускали.

А вночі король крадьки вибрав його з колодязя і заховав у таку темницю, щоби ніхто не знав про него, тільки він, король. Бо той хлопець був йому дуже в помозі, і пожалував король таку людину тратити.

У короля в конюшні було багато коней. І пожеребилися дві кобилі, починили дуже гарних лошат. Сподобалися королеви ті лошата. Коли пускали їх надвір на прогулянку, то пхалися лошата під кобили ссати. Але лошатка сліпі були. І не знало лоша, котра його мама. А кобили знали. Дуже жаль було королеви цих лошат. І подумав він: «Як це взнати, котра кобила котрого лошати мама?» І звернувся король до невільника, що в темній кімнаті сидів, до Михася, щоби порадив, як узнати, котра мама котрого лошати. І сказав королеви Михась:

— Пане пресвітлий, прив’яжіть одно лоша до одної жердки, а друге до другої. І випустіть кобил. Кожна мати своє дитя пізнає і дасть йому ссати. А як не станеться так, то прийдіть і мені шию втніть.

І так король зробив. Кожна кобила прийшла до свойого лошати і накормила його, ще й прилизала. Король дуже втішився тим і сказав:

— Пускаю тебе на волю і беру в свою світлицю.

А Михась дуже напудився, бо боявся фальшивого Івася. І сказав королеви:

— Доти не піду відци, поки не приведуть ваші слуги мою маму і маму того мого товариша, що у вас у світлиці. І тоді ви узнаєте всю правду.

І сказав король, щоб шукали матерів тих двох хлопців. І знайшли їх, і привезли до королівського палацу. Хлопці, їх сини, були заховані в іншій кімнаті. Король запровадив матерів у свою світлицю і закликав своїх міністрів. І спитав матерів:

— Ви знаєте, де ваші діти?

— П’ять років ми їх не виділи. Пропали вони. Сказав король:

— Зараз будете їх видіти.

Тоді відіслав обох матерів у другу кімнату, а міністрів ввів у кімнату, де були хлопці. І спитав король міністрів:

— Як узнати, котра котрому хлопцеви мати?

Сказали міністри ввести жінок. Ввели їх, Михасева мама штрикла до свої дитини, обняла, поцілувала. А друга мама штрикла до свого Івася. І король пізнав свою Настю. І сказав король міністрам:

— Оця дитина, котра була роками в темниці, це мій син. А цей — хлопець цієї жінки. Недобрий хлопець. Він хотів знищити з лиця землі мого сина. Яку присуджуєте йому за це кару?

І сказали міністри:

— Вибрати коня з конюшні, такого буйного, як вітер, прив’язати цего хлопця до кінського хвоста і пустити коня на вітер. Щоб і слиху йому не було.

Пресвітлий королю, — сказали міністри, — ваша воля і ваше серце з Настею. Одружіться з нею, якщо хочете. Бо хлопець — ваш рідний син.

І так король зробив.