Мудрий сорока
Українська народна казка Закарпаття

Була собі корчма, ходили туди чоловіки відпочити, душу відвернути. Сидять собі пізно ввечері, п’ють горівку та й говорять про се, про та. Видять, блискає надворі.

— Час би вже, — міркують, — іти домі, бо може бути буря та нас промочить. Та може бути велика вода, та хтось упаде в воду, та втопиться.

Розлили по чарках останню горівку, і тут заходять до корчми три незнайомих чоловіки.

— Відки ви, люди?

— Ми здалека.

— Йой, як ви здалека, то сідайте, бо ви працівні. Вони відповідають:

— Ми не маємо часу, ми прийшли вас єдно діло попросити.

— А що? Говоріть.

— Ми закупили вівці, дозвольте нам їх через гатар перегнати. Ті всі п’янички дозволяли, дали згоду перегнати. А між ними був один на прізвище Сорока, і він сказав:

— Женіть, куди хочете, а на своє поле я вам не велю гнати. І ті обернулися до дверей.

— Добра ніч вам, добрі люди, дякуємо.

І пішли собі. А п’яниці допили останні штемплики свої та пішли. Ішли вони по дорозі, і падав град, була буря велика. І з хмар чути було голос людський:

— На Сорокове не дайте, на Сорокове не дайте!

Прийшли вони домі, переночовали, рано встають — всі поля змулило, збило градом, а Сорокове поле лиш трохи помочило.

Зійшлися вони на другий день до тої корчми й зачали говорити:

— Хто то такі були? То, мабуть, нечисті люди, ті, що хмарами керують. То були люди не з нашої землі.

І сказали вони, що Сорока — наймудріший чоловік у селі, не дав своє поле знищити.