На світі є і дурніші
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

За сімома горами, за сімома ріками жив собі один розумний і багатий чоловік. Та мав він дурну жінку. Що він заробить, те вона спустить.

Якось його жінка набрала дома повні жмені грошей і пішла до крамниці.

— Дайте мені, — каже, — щось за ці гроші!

— Та що ж вам дати? Борошна? Солі? Чи свічок?

— Дайте будь-що, тільки дайте!

— Ми не знаємо, що вам дати, — сміються з неї.

Залишила жінка гроші у крамниці, додому нічого не принесла. І то не раз так було, і, може, й не два. Бідував з дурною жінкою чоловік, далі терпіти не міг, вже надокучило йому все. А коли вже не знав, що діяти, зібрався в світ. Думає собі: «Піду, куди очі мене поведуть. Побачу, що в світі робиться, які в других селах жінки. А затим без моєї опіки, може, жінка й нарозумиться. То якось і жити будемо».

Та й пішов він з дому. Йде, йде, бачить: стоїть дуже гарна хата, але без вікон. А з хати жінки вибігають, хто з кошиком, хто з відрами, а хто і із ситом. Вибіжать надвір, а потім знов поспішають у хату. Вклонився чоловік метушливим:

— Добрий день!

— Доброго здоров’ячка, — проказують швиденько трудівниці.

— Що ви, жіночки, робите?

— Носимо світло до хати.

— Як носите? — дивується чоловік.

— Набираємо надворі, носимо до темної хати, та у хаті чомусь все одно темно.

— Добре, я вам поможу. Зараз буде у вашій хижці світло, — каже чоловік.

— Ой, вчиніть світло, ми вам добре заплатимо. У нас гроші є! Ми ще їсти й пити вам, добродію, дамо!

Чоловік був хорошим майстром. Він прорубав у хаті вікна і зразу ж стало видно. Жінки такі раді, що аж цілують майстра, дивуються:

— Ой, чоловіче добрий! Як ви це вчинили?

— Дуже просто! Впустив світло до хати, — жартуючи, каже вголос, а про себе думає: «Хоч, хвала Богу, моя жінка не така дурна! На світі є і дурніші за неї!»

Узяв він зароблені гроші (три сотні!) і як його не просили остатись, пішов далі. Йде, йде, бачить: в одному селі жінка і дівчина тягнуть корову по драбині на стріху.

— Що ви робите? — гукає чоловік. — Нащо тягнете худобину?

— О чоловіче добрий! Дивіться, яка зелена трава виросла на соломі! Ми хотіли б, щоб корова напаслася, тому й тягнемо її сюди! Шкода, щоб травичка пропала марно.

Чоловік тільки головою покрутив:

— Ой, які ви немудрі! Корову нагору не витягнете, бо корова — не людина, щоб по драбині лізти.

Жінки подумали трохи та й кажуть:

— Правда ваша, чоловіче! Та що ж нам робити з травою зеленою?

— Я вам допоможу травицю зняти!

— Як?

— А так, що вся трава впаде з даху на землю!

Взяв чоловік косу, направив її, приставив до стріхи лазило, вибрався на покрівлю, скосив траву та й зліз. А жінки не знають, як і дякувати! І нагодували, і напоїли, і грошей три сотні дали.

Узяв він зароблені гроші — і як його не просили остатись, пішов далі. Іде чоловік та думає: «Хоч, хвала Богу, моя жінка не така дурна! На світі є і дурніші за неї!»

Ходив по світу довгенько чоловік. Багато див він бачив. Стрічав і розумних людей, і дурних. І кожен раз, спостерігши чужу дурість, думав: «Хоч, хвала Богу, моя жінка не така дурна! На світі є і дурніші за неї!»

Засумував він за своєю нерадивою господинею та й дума: «Вертатимусь уже додому».

А жінка за той час, коли вдома не було чоловіка і правда трохи врозуміла, дечого навчилася, знала вже, як хазяйнувати. Сусідка дала їй двоє гусячих яєць, квочку. Та й вилупилося двійко гусеняток. Підросли вони, викохалися от вже й гуски великі!

Коли чоловік прийшов додому, жінка йому й каже:

— Чоловіче! За той час, поки ти блукав по світу, я вигодувала дві гуски!

— Невже? — не віриться йому.

Наступної днини раненько жінка встала, чоловіка не будила, взяла на плечі кожуха, гусок під руки, і понесла на базар продавати. Думає: «Докажу чоловікові, що можу гроші й сама зароблять».

— Оце так! Диви, які гарні гуски! Що просите, тітко, за гуску? — питають її.

— Я не знаю, — розгубилася та.

— Та скільки просите?

— Не знаю...

Бачать купці, що жінка не сповна розуму, і вже не підходять до неї. А один вояк прислухався та й каже:

— Тітко, я знаю, скільки коштують ваші гуски. Тільки зараз не маю таких грошей! Дайте мені гусок і свого кожуха, щоб ви мене в ньому могли через тиждень на наступному базарі впізнати. Тоді я вам гроші принесу й кожуха віддам!

— Добре! Добре! — зраділа жінка такій удачі. — Беріть і кожух.

Прийшла весела жінка додому. Питає її чоловік:

— Ти гусок продала?

— Продала! Ще й як добре продала!

— І по скільки ж тобі заплатили?

— Я дала гуски воякові. А він через тиждень принесе мені гроші!

— Та як ти його впізнаєш? Адже раз тільки бачила!

— По кожухові! Я дала йому нашого кожуха! На торговиці мені ніхто нічого не давав, а служивий отак мудро запропонував.

Чоловік на жінку очі витріщив. Бо ж у кожусі він сховав ті гроші, що заробив, мандруючи по світах.

— А бодай ти пропала! — плюнув.

Минув тиждень. Жінка прийшла на базар, та тільки марно: вояка ніде не видно.

— Ну, знайшла свого покупця? — питає дома чоловік.

— Ой, виглядала його всюди, та не знайшла. Мабуть, щось завадило йому. Прийде через тиждень!

— Тьху! — плюнув чоловік і подумав: «Важко з такою жінкою жити та багатіти. Але нічого! Буду жити, бо на світі є і дурніші за неї!»