Наймит віщун
Українська народна казка Гуцульщини

Оженився чоловік, а жінка нічого не хоче робити. Каже: — Чоловіче, я слаба.

А вна була не слаба і до неї ксьондз ходив. Чоловік собі думає: «Я маю припантрувати, чи вона таки справді слаба». Пішов він у поле орати. Далеко від хати. Він їде в поле, а при дорозі стоїть якийсь хлопець.

— Ґаздо, куди ви їдете?

— Та їду в поле орати.

— Як ви так ідете, що не маєте ні погонича, ні волів, нічого? Я би, — каже, — поміг вам орати. Та й, може, договоримося, що я буду у вас служити.

— Добре, ходи.

Оруть вони удвох. Бачить ґазда, що хлопець мудрий, та й питає його при тій роботі:

— Що би ти хотів за рік, якби ти в мене служив? А він каже:

— Я у вас хочу черевики, сподні, блюзку й капелюх. І щоб я не був голоден коло вас. І я буду у вас за це служити, доки у вас на печи й на запічку вовки не завиють.

А то був хлопець-віщун. На полуднє порозпрягали вони бики, сідають їсти. Каже хлопець:

— Ґаздо, я щополудня годину бецкаюся, аби-сте знали. Ґазда каже:

— Бецкайся й дві.

Та й побіг хлопець. І просто т’хаті побіг, бо він віщує, що там уже є піп. Біжить він стежкою недалеко хати. А жінка каже попови:

— Отче, новий слуга біжить, де би ви ся сховали?

А вна робила в хаті луг у величезнім цебрі. Та й каже:

— Отче, лізьте в цебер, а я вас шматтям накрию. А на кухні два великі баняки окропу киплять. Прибіг слуга та й каже:

— Ґаздине, сказав ґазда, щоби я вам ці баняки повисипав у цебер, бо ви не годні.

Каже вона:

— Ой, я сама повисипаю, я вже дужа.

— Що ґазда сказав, то я роблю.

Вхопив один за другим ті баняки з окропом та й висипав на то дрантя в цебрі, де був піп накритий. Та й викрутився, та й пішов назад у поле. Та й не каже ґазді, що він був удома.

Другої днини знов оруть. Порозпрягали бики на обід.

— Ґаздо, я ся збецкаю, як учора.

Та й знов біжить такою стежкою, що з хати в вікно видно. А піп у хаті.

— Отче, де би ви ся сховали? Ідіть на під. У мене там є великий кошіль з клоччям. Залізьте в тото клоччя.

Прибігає хлопець.

— Ґаздине, бикам наріжник урвався. Та казав ґазда, що на поді є в кошілях клоччя. Аби я взяв клоччя та би-с ми всукали другий мотуз.

Виліз він на під, взяв той кошіль з попом за вуха і кинув до сіней на підлогу. Та взяв трохи клоччя та й побіг знов у поле. І знов не каже ґазді, що він був удома.

Третьої днини оруть вони далі. І знов каже хлопець:

— Ґаздо, на полуднє я ся бецкаю.

Та й біжить тою стежкою, що й учора. Щоб вона виділа, як він біжить. А піп знов у хаті.

— Отче, де би ви ся сховали? Ідіть у стайню межи телята. Пішов піп у кутик межи телята та й тихонько там сидить. Прийшов слуга до хати.

— Ґаздине, казав ґазда, щоби я телята напоїв. Бо ви не годні, ви слабі.

Узяв собі в руки добрий бук. Пішов межи ті телята та все попа буком, та все буком! Каже:

— Не хотять телята до води йти.

Та й пішов знов у поле. А піп виходить зі стайні та й каже:

— Ти, жінко, зрадила! Як мене слуга всюди находить? То ти йому кажеш.

Вона кленеться, що ні. Нарешті піп каже:

— Я йду завтра в поле орати, а ти, як хочеш, прийди туди д’мене на полуднє.

А піп і той ґазда мали в полі ґрунт у межу. Насередині, на межі, був невеликий потік і чагарник. Пішов піп у поле орати, а вона наварила, напекла, насмажила і несе в поле попови обід. А слуга віщує, що вона вже озде недалеко. Каже:

— Ґаздо, скидаймо білі штани та кладім на бики, бо бики гинуть. Постягали штани, поклали на чорні бики, і бики зробилися чорно-красі. А чорно-красі бики були у попа. Вна гадала, що то попівські бики, а то її бики. Та й несе обід свойому чоловікови, а не попови. Слуга вздрів, що жінка вже недалеко.

— Ґаздо, натягаймо штани, бо ваша жінка буде з нас сміятися. Прийшла жінка:

— Йой, як-їм ся вмучила. Йой, я буду ще гірше слаба.

— А ти чого слаба йшла? — каже чоловік. — Ми ще їду маємо.

— Я вам принесла теплого, бо ви ніколи не їсте на полуднє теплого, їдять вони, їдять, лишаються ще пироги. А вна каже:

— Тут десь піп оруть, може би, ми понесли ці пироги їм? Може би, вони їли?

А слуга таки хапнув миску з пирогами та й каже:

— Я понесу швидше, як ви, бо ви слабі.

Та й побіг. А по дорозі пироги порозкидав і прийшов т’попови з порожньою мискою. Та й каже попови:

— Отче, отче, зараз мій ґазда біжить сюди з сокирою вас порубати. Так щось вас не любить, що страшне.

Та вернувся д’ґазді й каже:

— Беріть сокиру та йдіть до попа. Просив, щоби там щось йому втяли.

Ґазда взяв сокиру та й іде до попа. Піп дивиться, що той іде з сокирою. А чоловік збирає по стежці розкидані пироги. Піп думає: «Йому мало сокири, ще й каміння збирає». І втік піп, що попа й не видно. Вернувся ґазда та й каже:

— Утік чогось піп. Не знаю, чого.

— То було за ним іти, куди він тікав, — каже слуга.

Іде ґаздиня додому. А слуга забіг наперед і в ліску виліз на смереку. Вна зайшла в ліс.

— Господи, — каже, — що я маю робити з ґаздою та й з слугою? Що не маю я як з отцем кохатися.

А він каже із смереки:

— Ти купи червоного трійла та й їх потрій, як т’хаті прийдуть. А самий побіг, зайшов до тої корчми, де є трійло, та й каже:

— Прийде зараз моя ґаздиня купувати трійла. Аби-сте їй дали червоного цукру.

Прийшла вона до тої корчми та й каже:

— Продайте ми трійла. В мене пес ся стік, хочу ’го затруїти. А корчмар продав їй червоного цукру.

Вечером прийшли з поля ґазда й слуга. Слуга розпрягає воли й каже ґазді:

— Що я буду робити коло вечері, то й ви би робили. Та щось будете, — каже, — бачити.

Посідали вечеряти. Слуга їсть що їсть, та сам собі лижку в вухо — тик! Та й перевернувся. А ґазда й собі те саме, що й слуга. А вна:

— Ух-ух! Ух-ух! Вже-м потруїла! Ух-ух! Вже-м потруїла. Тепер іду по отця.

Приходить отець, а вона каже:

— Ану ви лізьте на піч, а я буду на припічку. Та й з радощів завиймо собі, як вовки.

І завили вони. А слуга:

— Ґаздо, ґаздо, вставайте, бо вже у вас на печи й на припічку вовки виють. Уже я у вас відслужився.