Наречена жаба
Українська народна казка Гуцульщини
В однім селі повдовів чоловік і лишився з дівчинкою. Захотів він женитися, бо ще був не дуже старий. Зачав сватати дівок, і ні одна не хотіла за него йти, бо в него дівчинка була. Пересватав ціле село і нічого не вийшло. І зачали йому люди казати:
— Лиши дурниць шукати, шукай собі таку, як ти сам. Удовицю. Пішов він на друге село та й найшов удовицю, теж з дівчинкою.
Та й каже тій удовиці:
— Ти би пішла за мене та й пішла би до мене жити? А та удовиця йому каже:
— Е ні, якщо хоч, то до мене йди, а я від свеї хати не йду нікуди.
Згодився чоловік, і стали вони жити. Той чоловік ходив на роботу аж на друге село, на третє, де приймали. Плоти городив, мурував — різну роботу робив помежи ґазди. І ночував по тих ґаздах по цілому тижневи, до хати приходив аж з суботи на неділю. Прийде трудний, нароблений, ляже спати. А як настане неділя, вийде з хати надвір та й кличе свою донечку в садок та й питається її:
— Як мачуха обходиться з тобою, добре чи зле? А донечка впаде дєдеви * в ноги та й плаче.
— Дєдю, заберіть мене відци геть, від цеї мачухи, бо я борзо * помру. Дуже надо мною знущається. Кожного разу лиш клене мене й клене, і називає мене зеленою жабою. А мені дуже соромно й тяжко ці слова слухати. Я слухаю її, роблю все, що скаже, а їй все не вдається. А свою дочку лиш тільки чеше, пестить, голубить.
А дєдя каже донечці:
— Потерпи ще трохи, потерпи. То переінакшиться. Не звіка каліка, не до смерти пан.
І пішов собі дєдя далі на роботу. А мачуха далі проклинала її і називала зеленою жабою. І трафила мачуха на таку хвилину погану, що стала дівчина жабою.
А недалеко від хати мачухи була над бережком верба. Уже старенька та верба була, і листочки на ній пожовтіли. Поки дівчинка ще не стала жабою, вона брала коновочку, зачерпувала води з річки нижче верби та й кожний день поливала вербу. А мачуха дуже її за те луцькувала:
— Ти сяка, ти така! Ти не можеш яблінку підливати, але стару пусту вербу? Ти що, змилила * на голову?
Та й, знаєте, вона ип * їй казала «жаба зелена», і вже як так сталося, що вона стала жабою зеленою, то вона завстидалася бути в хаті або перед хатою ходити. Поскакала вона собі до тої верби. Видерла собі нору у верби під корінням та й жиє собі там як жаба. Але дума та гадки в неї дівоцькі і розум людський.
Надходить батько в суботу з роботи, питається в свеї жінки:
— Де моя дочка?
— Твоя дочка пішла шукати легкого хліба. Я спирала * її, спирала, а вона не хотіла мене слухати. Ти не знаєш, яка вона в тебе лукава та неслушна, бо ти все не дома.
Чоловік собі подумав: «Знаю я добре, що жінка моя фальшива». Але що йому було робити? Подумав він і сказав собі: «Іду геть від цеї жінки. Іду до свеї хатини і там буду доживати. Може, колись настане такий час, що навернеться моя дочка додому». Надії він не тратив. Знав, що мачуха прогнала її. Бо не раз дівчинка благала: «Заберіть мене відци» та й «Заберіть мене відци. Я страшенно бідую». Дєдя вже думав, що, може, вона й пішла в світи. Але й у гадки не впадало йому, що його жінка заміняла її на жабу. Якби був знав чоловік, що так сталося, мабуть, би мачуху на смерть убив. Пішов бідолашний чоловік до свеї хати.
А тій зеленій Жабі одного разу сниться сон. Сниться їй, що вона стане такою файною дівчиною, що ні змалювати, ні в казці сказати. І вбрання таке буде мати, що і в царівни не буде такого вбрання. І має такий файний хлопець її взяти, що теж ні змалювати, ні в казці сказати. Сільський багатий хлопець. І сниться їй, що на свято Ілі́я буде той хлопець проходити стежкою попри цеї верби. І щоби вона сперла того хлопця своїм голосом дівоцьким та й заговорила до него. Та й сказала: «Зупинися, хлопче, коло цеї верби, я хочу тобі пару слів сказати».
І чекає Жаба свя́та Ілія. Настало те свято, Жаба вилізла з-під коріння та й визирає. Чи сповниться, чи не сповниться те, що снилося? І йде той парубок тою самою стежкою попри верби. І чує він голос дівоцький, такий ніжний, такий сумний і жалісливий:
— Зачекай, леґіню, най я щось тобі скажу.
Здивувався хлопець страшенно, бо не видно нікого, лиш голос чути. А вона каже:
— Я — твоя доля. Ти будеш моїм чоловіком, а я — твоєю жінкою.
Він витріщив очі і зачав придивлятися. Придивився, а то жаба до него зелена говорить. Парубок каже:
— Тьху на тебе! Щезни в озеро, там, де дна нема. Аби ти була моєю жінкою? Така жаба зелена? Та за мною такі файні дівки гинуть, як намальовані. У намистах та в шатах. Не такі жаби, як ти.
Та й утік він від тої верби, щоб ніхто не знав, що до него жаба говорила. А Жаба крикнула на него:
— Леґіню, леґіню! Прийде такий час, що я стану перед тобою, як царівна або й краща! І вбрання на мені буде сіяти!
А парубок у це не повірив і пішов собі геть.
Але від того часу йому кожну ніч щось не давало спати. Він не міг спати і їсти. Все йому лізла в голову вночі гадка: «Що це може бути, що жаба заговорила людським голосом?» Ходить він помежи старенькі люди та й питається:
— Що це може бути, що жаба заговорила людським голосом. Чи колись жаби говорили людським голосом, чи то лиш таку брехню по світі чути?
Кажуть йому старі люди, що, можливо, десь і є зачаровані люди, що стали тваринами, а говорять людським голосом. Але то рідко на світі трафляється.
— А чого ти, леґіню, питаєш нас, чи говорять жаби людським голосом?
— Та нічого.
Не хотів говорити, що з ним сталося.
Та верба була в одного ґазди * на ґрунті, близько від дєді того парубка. Надумав парубок узяти сокиру та ту вербу зрубати й порубати. А на тім пні накласти ватру *, щоб він згорів разом із жабою. Почав він рубати вербу, а верба ніяк не рубається. Сокира відбивається від верби. І з верби заговорив голос:
— Не втнеш цю вербу і не спалиш її. І від свеї долі ти нікуди не втечеш. А хочеш видіти свою долю, то подивися.
Отворилася дуплава верба, і з верби мов сонечко засіяло. Така файна дівчина показалася, що хлопець засторопів, бо ще в світі не видів такої делікатної дівчини. Забув він за жабу і за все та й сказав:
— Я не варт такої дівчини.
Хоч він був дуже файний, та все ж не її пара був. Дівчина каже йому:
— Так, леґіню, я маю бути твоя доля.
Парубок так зрадів, що аж ногами стремтів. Та й сказав:
— Я готов у цій годині до шлюбу стати з тобою, якщо ти правду говориш.
— Іди до хати, — сказала дівчина, — готуй весілля, скликай ціле село та й засягай інших сіл.
Парубок зрадів і побіг до хати, і сказав своїм родичам рихтувати * велике весілля.
— Дєдю і мамо, рихтуйте багато їди. Бо я буду просити ціле село гостей, ще й буду засягати до сусідніх сіл. Бо я таку дівчину найшов, що як подивлються на неї гості, то всі засторопіють.
— Синку, — кажуть дєдя з мамою, — нам треба старости слати до сватів та родичів тої дівчини, бо ми хочемо видіти, де ти береш та в кого. Чи нам вдадуться * ті ґазди та їхні маєтки. Бо ти в нас одинець та й дуже файний. Та й ми багаті на ціле село. Аби нам не встид був, ми мусимо видіти.
Парубок каже:
— Тоді будете видіти, як я буду в хаті під зелене зілля сідати. Дуже встидався він казати за жабу. І думає він, як то має вийти. Готують його родичі весілля. Їда, напитки, музики. Та й чекають того дня.
А парубок прийшов до тої верби та й говорить голосно:
— Я уже зрихтувався зо всім. І музики є, і гості посходилися, лиш тільки на тебе чекають. Збирайся так, як показалася мені того разу, і виходи з верби. Я беру тебе за руку і йдемо під зелене зілля, бо чекають дєдя, мама й гості. На тобі задержка.
Вона йому каже голосом дівочим:
— Іди сам до хати, а я через півгодини прийду. Але тебе дуже прошу, щоб ти не цурався мене, бо я прийду в такім вигляді, в якім ти видів мене перший раз.
Парубок не звернув уваги, що вона сказала, не порозумів.
—... А потому я покажуся тобі за столом у такім вигляді, як ти мене видів другим разом. Бо я маю стати коло тебе така файна, коли я обдарую тебе золотим перстенем.
Побіг молодий до хати, а тут усі родичі та гості стрепеталися, де його наречена. Чого він самий прийшов? Засів молодий за стіл, під зелене зілля, та й чекає тремтючи. Нараз помежи гості по подвір’ю скаче жаба. Іде просто до хати. А гості відмітують ту жабу палицями геть. Один відти, другий відти. І ніяк не можуть ту жабу сперти. Жаба таки перескакнула один поріг, хорімний *, та й другий, хатній, та й скаче попід стіл, та й на лавицю, там, де сидів її наречений. Та й витріщила очі так, як звично жаба. А як розсміялися всі гості! Всі розсміялися, і великий шум пішов. Та й кричать:
— Оце твоя княгиня?
Молодий улютився та й хапнув ту жабу рукою, та й хотів верчи * її в стіну та й убити, бо страшенний встид йому був перед гостями, А тоді подумав: «Іду собі в розпуть і там загину». А дєдя й мама не знають, що їм робити. Тримає він жабу в руці, і нараз вона заговорила дівочим голосом, ніжним і жалісним:
— Не говори того, що ти подумав, бо я дівчина. Яка я учинилася, така й буду.
І нараз кожух із неї зліз, і вона стала така файна, що в світі кращої не було.
—... Я була заклята своєю мачухою. Вона мене закляла, щоб я стала жабою, але не годна вона була заклясти мене на довгий час.
А мачуха із своєю дочкою була на тім весіллі. Та й батько її був.
Обдарувала вона свого мужа золотими перстенями, взяла молодого за руку і вийшла на подвір’я, де були товпи-товпи гостей. Усі гості засторопіли. А потому одні сміялися, а другі плакали з жалю, що мачуха її закле́нула. А мачусі серце пукло * від страху. Гості вхопили її і віднесли набік. І файно набувалися *, пили, їли. Весь народ веселився.
І я був на тім весіллю. І мене поклали за стіл. Поклали до стіни очима, а до стола плечима. Решетом горівку подавали, і цій байці кінець.