Наречена жаба
Українська народна казка Гуцульщини

В однім селі повдовів чоловік і лишився з дівчинкою. Захотів він женитися, бо ще був не дуже старий. Зачав сватати дівок, і ні одна не хотіла за него йти, бо в него дівчинка була. Пересватав ціле село і нічого не вийшло. І зачали йому люди казати:

— Лиши дурниць шукати, шукай собі таку, як ти сам. Удовицю. Пішов він на друге село та й найшов удовицю, теж з дівчинкою.

Та й каже тій удовиці:

— Ти би пішла за мене та й пішла би до мене жити? А та удовиця йому каже:

— Е ні, якщо хоч, то до мене йди, а я від свеї хати не йду нікуди.

Згодився чоловік, і стали вони жити. Той чоловік ходив на роботу аж на друге село, на третє, де приймали. Плоти городив, мурував — різну роботу робив помежи ґазди. І ночував по тих ґаздах по цілому тижневи, до хати приходив аж з суботи на неділю. Прийде трудний, нароблений, ляже спати. А як настане неділя, вийде з хати надвір та й кличе свою донечку в садок та й питається її:

— Як мачуха обходиться з тобою, добре чи зле? А донечка впаде дєдеви ^* в ноги та й плаче.

— Дєдю, заберіть мене відци геть, від цеї мачухи, бо я борзо ^* помру. Дуже надо мною знущається. Кожного разу лиш клене мене й клене, і називає мене зеленою жабою. А мені дуже соромно й тяжко ці слова слухати. Я слухаю її, роблю все, що скаже, а їй все не вдається. А свою дочку лиш тільки чеше, пестить, голубить.

А дєдя каже донечці:

— Потерпи ще трохи, потерпи. То переінакшиться. Не звіка каліка, не до смерти пан.

І пішов собі дєдя далі на роботу. А мачуха далі проклинала її і називала зеленою жабою. І трафила мачуха на таку хвилину погану, що стала дівчина жабою.

А недалеко від хати мачухи була над бережком верба. Уже старенька та верба була, і листочки на ній пожовтіли. Поки дівчинка ще не стала жабою, вона брала коновочку, зачерпувала води з річки нижче верби та й кожний день поливала вербу. А мачуха дуже її за те луцькувала:

— Ти сяка, ти така! Ти не можеш яблінку підливати, але стару пусту вербу? Ти що, змилила ^* на голову?

Та й, знаєте, вона ип ^* їй казала «жаба зелена», і вже як так сталося, що вона стала жабою зеленою, то вона завстидалася бути в хаті або перед хатою ходити. Поскакала вона собі до тої верби. Видерла собі нору у верби під корінням та й жиє собі там як жаба. Але дума та гадки в неї дівоцькі і розум людський.

Надходить батько в суботу з роботи, питається в свеї жінки:

— Де моя дочка?

— Твоя дочка пішла шукати легкого хліба. Я спирала ^* її, спирала, а вона не хотіла мене слухати. Ти не знаєш, яка вона в тебе лукава та неслушна, бо ти все не дома.

Чоловік собі подумав: «Знаю я добре, що жінка моя фальшива». Але що йому було робити? Подумав він і сказав собі: «Іду геть від цеї жінки. Іду до свеї хатини і там буду доживати. Може, колись настане такий час, що навернеться моя дочка додому». Надії він не тратив. Знав, що мачуха прогнала її. Бо не раз дівчинка благала: «Заберіть мене відци» та й «Заберіть мене відци. Я страшенно бідую». Дєдя вже думав, що, може, вона й пішла в світи. Але й у гадки не впадало йому, що його жінка заміняла її на жабу. Якби був знав чоловік, що так сталося, мабуть, би мачуху на смерть убив. Пішов бідолашний чоловік до свеї хати.

А тій зеленій Жабі одного разу сниться сон. Сниться їй, що вона стане такою файною дівчиною, що ні змалювати, ні в казці сказати. І вбрання таке буде мати, що і в царівни не буде такого вбрання. І має такий файний хлопець її взяти, що теж ні змалювати, ні в казці сказати. Сільський багатий хлопець. І сниться їй, що на свято Ілі́я буде той хлопець проходити стежкою попри цеї верби. І щоби вона сперла того хлопця своїм голосом дівоцьким та й заговорила до него. Та й сказала: «Зупинися, хлопче, коло цеї верби, я хочу тобі пару слів сказати».

І чекає Жаба свя́та Ілія. Настало те свято, Жаба вилізла з-під коріння та й визирає. Чи сповниться, чи не сповниться те, що снилося? І йде той парубок тою самою стежкою попри верби. І чує він голос дівоцький, такий ніжний, такий сумний і жалісливий:

— Зачекай, леґіню, най я щось тобі скажу.

Здивувався хлопець страшенно, бо не видно нікого, лиш голос чути. А вона каже:

— Я — твоя доля. Ти будеш моїм чоловіком, а я — твоєю жінкою.

Він витріщив очі і зачав придивлятися. Придивився, а то жаба до него зелена говорить. Парубок каже:

— Тьху на тебе! Щезни в озеро, там, де дна нема. Аби ти була моєю жінкою? Така жаба зелена? Та за мною такі файні дівки гинуть, як намальовані. У намистах та в шатах. Не такі жаби, як ти.

Та й утік він від тої верби, щоб ніхто не знав, що до него жаба говорила. А Жаба крикнула на него:

— Леґіню, леґіню! Прийде такий час, що я стану перед тобою, як царівна або й краща! І вбрання на мені буде сіяти!

А парубок у це не повірив і пішов собі геть.

Але від того часу йому кожну ніч щось не давало спати. Він не міг спати і їсти. Все йому лізла в голову вночі гадка: «Що це може бути, що жаба заговорила людським голосом?» Ходить він помежи старенькі люди та й питається:

— Що це може бути, що жаба заговорила людським голосом. Чи колись жаби говорили людським голосом, чи то лиш таку брехню по світі чути?

Кажуть йому старі люди, що, можливо, десь і є зачаровані люди, що стали тваринами, а говорять людським голосом. Але то рідко на світі трафляється.

— А чого ти, леґіню, питаєш нас, чи говорять жаби людським голосом?

— Та нічого.

Не хотів говорити, що з ним сталося.

Та верба була в одного ґазди ^* на ґрунті, близько від дєді того парубка. Надумав парубок узяти сокиру та ту вербу зрубати й порубати. А на тім пні накласти ватру ^*, щоб він згорів разом із жабою. Почав він рубати вербу, а верба ніяк не рубається. Сокира відбивається від верби. І з верби заговорив голос:

— Не втнеш цю вербу і не спалиш її. І від свеї долі ти нікуди не втечеш. А хочеш видіти свою долю, то подивися.

Отворилася дуплава верба, і з верби мов сонечко засіяло. Така файна дівчина показалася, що хлопець засторопів, бо ще в світі не видів такої делікатної дівчини. Забув він за жабу і за все та й сказав:

— Я не варт такої дівчини.

Хоч він був дуже файний, та все ж не її пара був. Дівчина каже йому:

— Так, леґіню, я маю бути твоя доля.

Парубок так зрадів, що аж ногами стремтів. Та й сказав:

— Я готов у цій годині до шлюбу стати з тобою, якщо ти правду говориш.

— Іди до хати, — сказала дівчина, — готуй весілля, скликай ціле село та й засягай інших сіл.

Парубок зрадів і побіг до хати, і сказав своїм родичам рихтувати ^* велике весілля.

— Дєдю і мамо, рихтуйте багато їди. Бо я буду просити ціле село гостей, ще й буду засягати до сусідніх сіл. Бо я таку дівчину найшов, що як подивлються на неї гості, то всі засторопіють.

— Синку, — кажуть дєдя з мамою, — нам треба старости слати до сватів та родичів тої дівчини, бо ми хочемо видіти, де ти береш та в кого. Чи нам вдадуться ^* ті ґазди та їхні маєтки. Бо ти в нас одинець та й дуже файний. Та й ми багаті на ціле село. Аби нам не встид був, ми мусимо видіти.

Парубок каже:

— Тоді будете видіти, як я буду в хаті під зелене зілля сідати. Дуже встидався він казати за жабу. І думає він, як то має вийти. Готують його родичі весілля. Їда, напитки, музики. Та й чекають того дня.

А парубок прийшов до тої верби та й говорить голосно:

— Я уже зрихтувався зо всім. І музики є, і гості посходилися, лиш тільки на тебе чекають. Збирайся так, як показалася мені того разу, і виходи з верби. Я беру тебе за руку і йдемо під зелене зілля, бо чекають дєдя, мама й гості. На тобі задержка.

Вона йому каже голосом дівочим:

— Іди сам до хати, а я через півгодини прийду. Але тебе дуже прошу, щоб ти не цурався мене, бо я прийду в такім вигляді, в якім ти видів мене перший раз.

Парубок не звернув уваги, що вона сказала, не порозумів.

—... А потому я покажуся тобі за столом у такім вигляді, як ти мене видів другим разом. Бо я маю стати коло тебе така файна, коли я обдарую тебе золотим перстенем.

Побіг молодий до хати, а тут усі родичі та гості стрепеталися, де його наречена. Чого він самий прийшов? Засів молодий за стіл, під зелене зілля, та й чекає тремтючи. Нараз помежи гості по подвір’ю скаче жаба. Іде просто до хати. А гості відмітують ту жабу палицями геть. Один відти, другий відти. І ніяк не можуть ту жабу сперти. Жаба таки перескакнула один поріг, хорімний ^*, та й другий, хатній, та й скаче попід стіл, та й на лавицю, там, де сидів її наречений. Та й витріщила очі так, як звично жаба. А як розсміялися всі гості! Всі розсміялися, і великий шум пішов. Та й кричать:

— Оце твоя княгиня?

Молодий улютився та й хапнув ту жабу рукою, та й хотів верчи ^* її в стіну та й убити, бо страшенний встид йому був перед гостями, А тоді подумав: «Іду собі в розпуть і там загину». А дєдя й мама не знають, що їм робити. Тримає він жабу в руці, і нараз вона заговорила дівочим голосом, ніжним і жалісним:

— Не говори того, що ти подумав, бо я дівчина. Яка я учинилася, така й буду.

І нараз кожух із неї зліз, і вона стала така файна, що в світі кращої не було.

—... Я була заклята своєю мачухою. Вона мене закляла, щоб я стала жабою, але не годна вона була заклясти мене на довгий час.

А мачуха із своєю дочкою була на тім весіллі. Та й батько її був.

Обдарувала вона свого мужа золотими перстенями, взяла молодого за руку і вийшла на подвір’я, де були товпи-товпи гостей. Усі гості засторопіли. А потому одні сміялися, а другі плакали з жалю, що мачуха її закле́нула. А мачусі серце пукло ^* від страху. Гості вхопили її і віднесли набік. І файно набувалися ^*, пили, їли. Весь народ веселився.

І я був на тім весіллю. І мене поклали за стіл. Поклали до стіни очима, а до стола плечима. Решетом горівку подавали, і цій байці кінець.

Наречена жаба
Українська народна казка Гуцульщини

Був собі цар та й мав трьох синів. Та й каже їм: — Хлопці, вже пора вам женитися. Та й дав їм луки й стріли, та й пішли вони стріляти. Де впаде стріла, там буде царського сина наречена. Старший стрілив у двір до Червоного царя, середній — до Голубого царя, а молодший стрілив у болото. Там зелена жабка жила і тую стрілу ухопила. Він каже:

— Віддай стрілу!

А вона плаче, не хоче стрілу давати.

Тоти брати прийшли та й хваляться: той стрілив до Червоного царя, той до Голубого. А цей стрілив у болото. Цар каже:

— Ану най я подивлюся, які то будуть невістки мої. Най пошиють рушники. Такі, щоби рушник крізь перстень проліз.

Тоти брати пішли та й сказали своїм нареченим, щоби рушники вишивали. А цей сирота що буде робити? Прийшов до того болота, став та й плаче. А жабка припливла та й каже йому:

— Чого ти плачеш?

— Тато загадав, би ти рушник виробила. Такий тоненький, аби крізь перстень проліз.

Жабка каже:

— Та й чого ти ще плачеш? Лягай спати, а рушник буде.

Він ляг спати, а рано жабка принесла йому рушник. Та й принесли тоти два. Як він прийшов, тоти вже були з рушниками. Тато каже:

— Ну, показуй, який твоя наречена рушник вишила.

Він показав, і тато сказав, що найкращий рушник у него. І сказав тато:

— А тепер най вони спечуть млинці. Та й мені принесете. Він пішов та й знов там плаче. Ну, як жаба спече млинці? А вона припливла та й питає:

— Чого ти плачеш?

— Тато схотів млинців. Аби невістки спекли. А вона каже:

— Лягай спати. Млинці будуть.

Він ляг спати. А вона спекла млинці, рано дала йому та й сказала:

— На, неси татови.

Він приходить додому, а тоти вже хваляться, які то млинці поприносили. А тато каже:

— Ану, які твоя спекла?

Він подав свої млинці. Тато покушав і сказав, що найменшого сина млинці найліпші. Був найліпший рушник, а тепер найліпші млинці.

Сказав тато:

— Ну, а теперечки най прийдуть невістки. Най я на них подивлюся.

А найменший царський син пішов до болота, став та й плаче. Ну, як жаба піде до царя? А жаба вийшла та й каже:

— Чого ти плачеш?

— Бо тато хоче, би невістки прийшли до него. А вона каже:

— Йди додому та й будь дома. Коли буде блискати, ти би сказав, що «моя наречена збирається». А як буде гриміти, то скажеш, що «моя наречена їде».

Вже тоти невістки поприходили, а його нареченої нема. Він дивиться, а то блискає. І сказав він:

— Моя наречена збирається. Він чує, а то гримить. Каже він:

— Вже моя наречена їде.

Дивиться він, а то їде бричка. Чотири коні. їде його наречена, така файна, як сонце. І сказав цар:

— Прошу всіх за стіл.

Усі посідали та й їдять. А наречена наймолодшого сина, що лиш надкусить, та й у рукав собі кине. Та й у один рукав накидала, та й у другий накидала. А тоти невістки видять, що вона це робить, та й собі накидають у рукави.

Заграли, та й пішли всі гуляти. А невістка-жаба гуляє та як махне правою рукою, а то стало таке море велике, така вода. А вона махнула лівою рукою, і з’явилися на тій воді лебеді. А тоти другі невістки як махнуть рукою, а то все вилітає з рукавів та лиш вацкає ^*. Так повацкали, що навіть нема де гуляти.

А менший царевич то все уздрів та й бігом на болото. Та й найшов там жаб’ячий кожушок, та й спалив його. Після всего приходить з ним його наречена до болота, подивилася та й питає:

— Де мій кожушок? А він каже:

— Я спалив.

А вона йому сказала:

— Як би ти був не спалив, я би була твоя. А тепер я піду від тебе. Як схочеш, будеш мене шукати, а як не схочеш, не шукай.

Перекинулася вона в голубку і полетіла.

Та й полетіла вона геть аж на третє царство. А він прийшов додому та й каже, що йде її шукати. Та й пішов. Довго він ішов, дивиться, якась хатка є. Він став і сотворив молитву. З хатки виходить бабка.

— Царевичу, куди тебе бог несе? А він каже:

— Не виділи ви, не йшла сюди дівчина?

А вона каже, що не виділа. Та й сказала йому:

— На тобі цей клубочок. Та й куди цей клубочок буде кочатися, туди би ти йшов.

— І пішов він за клубочком. І клубочок покочався аж у третє царство. Та й приходить, дивиться, а вона є, його наречена. Але той цар не хоче її пускати від себе. Каже цар:

— Іди принеси мені золотого зайця. І тоді віддам тобі дівчину. Приходить він до свої дівчини та й каже:

— Казали мені, аби я імив золотого зайця. А вона каже:

— Добре. Іди під ту гору і дивися. Там є печера, а в тій печері золотий заєць. І що з тої печери буде виходити, би ти то ймив, бо то золотий заєць.

Він пішов та й дивиться в ту печеру. А то йде з печери дідо. Він дивиться на діда та й не ловить. Та прийшов до неї і сказав, що нема зайця, а лиш дідо виходив. А вона каже:

— А ти чому не ловив його? То ж був заєць. Іди, там є ще один заєць, у тій печері.

Він пішов знов під ту гору та й дивиться. А тут виходить баба. Ну й що, він буде ловити бабу? Не ловить. Та й прийшов знов до дівчини. Питає вона:

— А що виходило?

— Що виходило? Баба виходила. Що, буду бабу ловити? А вона каже:

— Вже більше зайця там нема. Тепер я піду та й сама перекинуся на зайця. А ти йди й мене злови. Та й дай мене цему цареви.

Та й пішла вона та й перекинулася на зайця, а він пішов та й їмив. Та й дав зайця тому цареви, що хотів його мати. А цар сказав:

— То бери собі дівчину та й іди.

А перед тим вона йому сказала: «Ти йди додому, а я тебе догоню». Він пішов, а вона перекинулася на дівчину і за ним. Догонила і вже йдуть обоє разом. Ідуть та й говорять щось, а вона каже:

— Ти чуєш, як щось гудить? Вже за нами їдуть. Ти знаєш що? Я стану пшеницею, а ти стань сторожем. Сторожуй пшеницю.

Та й вона стала пшеницею, а він сторожем. А тоти, що їхали за ними, доїздять до тої пшениці та й кажуть сторожеви:

— Ви не виділи, чи не йшли сюди дівка й парубок? А він сказав:

— Я видів. Тоді видів їх, коли цю пшеницю сіяв. А вони кажуть:

— Та цю пшеницю вже треба жати. Це давно було. Та й вернулися. Вернулися до свого царя та й кажуть:

— Нема їх, лиш пшениця й сторож. Пшеницю вже треба жати, а сторож сказав, що тоді вони йшли, як він ту пшеницю сіяв.

А цар сказав:

— То вони самі були. Вертайтеся й ловіть їх. І вони вернулися. Дівчина каже:

— Ти чуєш, як гудить? Тепер будуть уже ліпше нас шукати. Ти знаєш що? Я стану двором ^*, а ти стань коло двора сторожем. Таким старим-старим.

Так вони й зробили. А царські слуги доїздять до того двора. Та й питають:

— Чи ви не виділи парубка та й дівки? Не йшли вони тут? А він сказав:

— Видів. Тоді видів, коли цей мур будували. Тоді вони йшли. А ті кажуть:

— Та де! Це вже такий старий мур. Коли це було! Та й вони вернулися. Цар вислухав їх і сказав:

— Їду за ними я сам.

Їде він, а вони тікають і чують — гудить. Вона каже:

— Отепер нам біда. Але нічого, — каже. — Ти стань ставочком, а я стану рибкою.

І стали вони ставочком і рибкою. Цар доїхав до ставочка та й каже рибці:

— Ходи сюди, най я подивлюся на тебе.

А рибка не йде. Він на цей бік, а рибка на той бік. А він думає собі: «Вип’ю всю воду та й їму її». Та й п’є воду, п’є. Та й так напився, що від тої води пук.

А вони перекинулися на хлопця та й дівчину і йдуть уже безпечно додому. Підходять до його дому, та й каже вона:

— Ти йди до хати, а я лишуся. Як увійдеш до хати, би усіх цілував. А то мале, що є в хаті, би не цілував. Бо як його поцілуєш, то забудеш мене.

А він пішов та й поцілував у хаті всіх, хто був. І малих, і великих — усіх поцілував. І про ню забув. А вона сама до него не йшла, чекала його.

Забув він за неї та й задумав женитися. Уже лагодять весілля та й напікають усього, що треба. А вона пішла помагати напікати. Та й спекла з тіста голуба й голубку. Голубка каже:

— Агов, агов. А ти забув, як я стала пшеницею, а ти сторожем? А він каже:

— Забув, забув.

— А ти забув, як я стала двірцем, а ти сторожем.

— Забув, забув, — каже голуб.

— А ти, — каже, — забув, як ти став ставочком, а я рибкою?

— Забув, забув.

— А ти забув про мене? — спитала дівчина хлопця.

— Забув, забув.

А тоді подивився на ті голуби і на ню і пригадав, і пізнав її. І вже він не женився з тою княгинею, а оженився зі своєю нареченою, з жабкою зеленою.