☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Нерозумний Луць
Українська народна казка Бойківщини

В одному селі в горах жило двоє людей. У них був син, звали його Луць. Він був трохи дурниковатий. Коли він виріс, прийшов час його женити. У своєму селі його дівки знали та й ніхто за нього не йшов. Його мати знайшла йому дівчину в другому селі. Посватались, поженилися і остався він там у приймах жити. І мати йому наказувала:

— Живи, сину, слухайся їх. Як будеш іти до нас додому і будуть тобі що давати, то все бери і тягни ід’хаті.

Одного разу говорить він жінці:

— Піду я провідати своїх батьків.

Тесть заколов кабана та й дали йому цілу свинячу лабу, щоб заніс такого гостинця своїм батькам. Він то тямив, що мати казала все ід’хаті тягнути. Взяв мотузок, прив’язав свинячу лабу та й тягне по дорозі. І за ним бігли пси з усього села. Він обганявся, а вони бігли далі і гризли ту лабу. І прибігли за ним аж у його село. А там і з того села пси позбігалися. Об’їли ту лабу, що тільки кістка осталася.

Увиділа мати та й каже:

— Ти, Луцю, все дурний. То ж треба було нести. Як другий раз будуть тобі що давати, то вже на плечі й неси.

Погостював він у батьків та й вернувся назад додому. А свати з сватами договорилися за теля. Луцьовим батькам треба було теляти. І тесть посилає Луця з тим телям, щоби завів його до своїх батьків. Він тямив, як мати казала, що все треба нести, не тягнути. Закинув теля на плечі і несе. Змучився страшно. І теля замучив. Насилу доліз до батьків. Мама увиділа і знов свариться на нього?

— Ти, Луцю, дурний. Тож треба було взяти мотузок, теля прив’язати та й вести по дорозі, а не нести.

Вернувся Луць назад. А тут Луцьова жінка хоче бачити, як живуть Луцьові батьки. Каже:

— Візьми мене, Луцю, до своїх батьків.

— Добре, ходи, — погодився Луць.

Відійшли вони трохи від хати. І згадав Луць, як мати казала, що треба на мотузкови вести, як що дадуть другий раз.

Зав’язав жінку мотузком та й веде. Вона бідна проситься, щоб він її відпустив з мотузка. Їй стидно, люди сміються. Але що дурному зробиш! Так він її привів аж до батьківської хати. Мати увиділа його та й стала казати:

— Живіть уже тут, у мене, бо мені ганьба за тебе.

Та й вони зажили усі разом. Луць із жінкою держать собі худобу. І викормили собі бичка. Жінка хоче вести бичка на базар продавати, а Луць вперся, що він поведе. Так і зробив, повів. Веде його дорогою, а бичок не хоче йти. Дуже змучився з ним Луць. Дивиться, много людей на дорозі. Поздоровкався він до людей.

— Що ж ви тут, люди, робите?

— Та, — каже, — гнали-сьми на базар коня, а він якийсь слабий, впав та й не встає.

— О, — каже, — люди добрі, заміняйте мені того коня за мого бичка, бо-м ся так з ним замучив, що не доведу до базару.

Вони подивилися один на одного. Чи він дурний? А потім і справді заміняли.

Луць довго спочивав коло того коня, а потім кінь якось підвівся та й погнав він його на базар. А кінь слабий, іде дуже помалу. Йому вже набридло й коня гнати. Дивиться, веде один чоловік козу на базар. Звідається його Луць:

— Кути ти, чоловіче, ведеш козу?

— На базар.

— Заміняй мені козу за коня.

Той каже:

— Давай.

Взяв той чоловік коня, а Луць козу. І йому вже легко з козою йти. Коза йде так, як Луць хоче, чи скорше, чи тихше.

Бачить Луць, гриб росте під смерічкою.

— Ти, козо, мене почекай, а я піду візьму той гриб.

Ніже Луць ісходив за грибом, коза втекла. Вже Луць не має що гнати на базар, вертається домів.

Іде він через сусіднє село. І застала його ніч. А в своє село треба було йти через ліс, і він боявся йти. А в самій крайній хаті проситься на ніч. А там його не приймають. До них приїхав зять, що десь заробляє гроші. А Луць сам собі й каже:

— Не приймаєте та й не треба, я й без вас переночую.

Залазить собі на під і заривається в сіно. А тим часом приходить на під спати той зять із дочкою. І на постелінні викладає багато грошей. І розказує:

— Я всюди був, по всьому світі. Все видів.

А Луць висовує з сіна голову і каже:

— А мою козу ти видів?

Вони злякалися та й повтікали. Ніже вони принесли лямпу подивитися, хто то був, Луць забрав усі гроші і втік. Залазять вони з лямпою на під — там нема нікого і грошей не стало.

Прийшов Луць додому, розказав про свої пригоди свої жінці. І вони вже забагатіли. Побудували собі хату. Одного разу Луць каже свої жінці:

— Підемо до моїх батьків.

Зібралися вони й пішли. А то треба було йти через поле й через ліс. Вони підійшли під ліс, і Луцьова жінка здогадалася, що не замкнули хату. Луць каже:

— Ти мене тут почекай, а я піду замкну хату.

Вернувся Луць домів. Дивиться жінка, а Луць несе на плечах двері. Жінка стала сваритися:

— Ти вже докус удурів! Куди ти двері тягнеш?

Луць їй каже:

— Ти сама дурна. Люди знають, що в нас багатство, і як буде хата замкнута, то вони розломлять двері і все порозкрадають. А як будуть видіти, що без дверей хата, то ніхто й не подивиться в той бік.

Так вони йшли лісом та й сварилися. А Луць далі пер двері на плечах. Раз чують якийсь гомін. Дивляться, а то розбійники йдуть. Каже Луць жінці:

— Лізьме на дерево.

І вони полізли на дерево. А Луць лізе на дерево і двері за собою тягне. Жінка каже:

— Чого ти тягнеш за собою двері? Було кинути їх набік. Вони увидять на дереві двері і нас найдуть.

Під тим самим деревом, де вони сиділи, розкладалися розбійники. Карабіни приперли до дерева та й викладають на плащ, хто що награбував. Луць увидів так много грошей та й забув, що двері в руках держить. Хотів сплеснути руками («Як много грошей!») та й упустив двері. А двері упали якраз на той плащ і прикрили ті гроші. Розбійники напудилися та й утекли, а Луць зліз з дерева, забрав гроші, узяв свої двері та плечі та й вернувся з жінкою домів. Ніже розбійники прийшли подивитися, що там таке було, там не було уже ні Луця, ні грошей.

Так Луць забагатів ще більше. Хоть він був дурний, але був щасливий.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

10 (1693). Нерозумний Луць. СУС (1415)+1009+1653. 8 січня 1988 р. Файкун Катерина Павлівна (1958). Львівська область, Турківський район, село Либохора