Нерозумний Луць
Українська народна казка Бойківщини

В одному селі в горах жило двоє людей. У них був син, звали його Луць. Він був трохи дурниковатий. Коли він виріс, прийшов час його женити. У своєму селі його дівки знали та й ніхто за нього не йшов. Його мати знайшла йому дівчину в другому селі. Посватались, поженилися і остався він там у приймах жити. І мати йому наказувала:

— Живи, сину, слухайся їх. Як будеш іти до нас додому і будуть тобі що давати, то все бери і тягни ід’хаті.

Одного разу говорить він жінці:

— Піду я провідати своїх батьків.

Тесть заколов кабана та й дали йому цілу свинячу лабу, щоб заніс такого гостинця своїм батькам. Він то тямив, що мати казала все ід’хаті тягнути. Взяв мотузок, прив’язав свинячу лабу та й тягне по дорозі. І за ним бігли пси з усього села. Він обганявся, а вони бігли далі і гризли ту лабу. І прибігли за ним аж у його село. А там і з того села пси позбігалися. Об’їли ту лабу, що тільки кістка осталася.

Увиділа мати та й каже:

— Ти, Луцю, все дурний. То ж треба було нести. Як другий раз будуть тобі що давати, то вже на плечі й неси.

Погостював він у батьків та й вернувся назад додому. А свати з сватами договорилися за теля. Луцьовим батькам треба було теляти. І тесть посилає Луця з тим телям, щоби завів його до своїх батьків. Він тямив, як мати казала, що все треба нести, не тягнути. Закинув теля на плечі і несе. Змучився страшно. І теля замучив. Насилу доліз до батьків. Мама увиділа і знов свариться на нього?

— Ти, Луцю, дурний. Тож треба було взяти мотузок, теля прив’язати та й вести по дорозі, а не нести.

Вернувся Луць назад. А тут Луцьова жінка хоче бачити, як живуть Луцьові батьки. Каже:

— Візьми мене, Луцю, до своїх батьків.

— Добре, ходи, — погодився Луць.

Відійшли вони трохи від хати. І згадав Луць, як мати казала, що треба на мотузкови вести, як що дадуть другий раз.

Зав’язав жінку мотузком та й веде. Вона бідна проситься, щоб він її відпустив з мотузка. Їй стидно, люди сміються. Але що дурному зробиш! Так він її привів аж до батьківської хати. Мати увиділа його та й стала казати:

— Живіть уже тут, у мене, бо мені ганьба за тебе.

Та й вони зажили усі разом. Луць із жінкою держать собі худобу. І викормили собі бичка. Жінка хоче вести бичка на базар продавати, а Луць вперся, що він поведе. Так і зробив, повів. Веде його дорогою, а бичок не хоче йти. Дуже змучився з ним Луць. Дивиться, много людей на дорозі. Поздоровкався він до людей.

— Що ж ви тут, люди, робите?

— Та, — каже, — гнали-сьми на базар коня, а він якийсь слабий, впав та й не встає.

— О, — каже, — люди добрі, заміняйте мені того коня за мого бичка, бо-м ся так з ним замучив, що не доведу до базару.

Вони подивилися один на одного. Чи він дурний? А потім і справді заміняли.

Луць довго спочивав коло того коня, а потім кінь якось підвівся та й погнав він його на базар. А кінь слабий, іде дуже помалу. Йому вже набридло й коня гнати. Дивиться, веде один чоловік козу на базар. Звідається його Луць:

— Кути ти, чоловіче, ведеш козу?

— На базар.

— Заміняй мені козу за коня.

Той каже:

— Давай.

Взяв той чоловік коня, а Луць козу. І йому вже легко з козою йти. Коза йде так, як Луць хоче, чи скорше, чи тихше.

Бачить Луць, гриб росте під смерічкою.

— Ти, козо, мене почекай, а я піду візьму той гриб.

Ніже Луць ісходив за грибом, коза втекла. Вже Луць не має що гнати на базар, вертається домів.

Іде він через сусіднє село. І застала його ніч. А в своє село треба було йти через ліс, і він боявся йти. А в самій крайній хаті проситься на ніч. А там його не приймають. До них приїхав зять, що десь заробляє гроші. А Луць сам собі й каже:

— Не приймаєте та й не треба, я й без вас переночую.

Залазить собі на під і заривається в сіно. А тим часом приходить на під спати той зять із дочкою. І на постелінні викладає багато грошей. І розказує:

— Я всюди був, по всьому світі. Все видів.

А Луць висовує з сіна голову і каже:

— А мою козу ти видів?

Вони злякалися та й повтікали. Ніже вони принесли лямпу подивитися, хто то був, Луць забрав усі гроші і втік. Залазять вони з лямпою на під — там нема нікого і грошей не стало.

Прийшов Луць додому, розказав про свої пригоди свої жінці. І вони вже забагатіли. Побудували собі хату. Одного разу Луць каже свої жінці:

— Підемо до моїх батьків.

Зібралися вони й пішли. А то треба було йти через поле й через ліс. Вони підійшли під ліс, і Луцьова жінка здогадалася, що не замкнули хату. Луць каже:

— Ти мене тут почекай, а я піду замкну хату.

Вернувся Луць домів. Дивиться жінка, а Луць несе на плечах двері. Жінка стала сваритися:

— Ти вже докус удурів! Куди ти двері тягнеш?

Луць їй каже:

— Ти сама дурна. Люди знають, що в нас багатство, і як буде хата замкнута, то вони розломлять двері і все порозкрадають. А як будуть видіти, що без дверей хата, то ніхто й не подивиться в той бік.

Так вони йшли лісом та й сварилися. А Луць далі пер двері на плечах. Раз чують якийсь гомін. Дивляться, а то розбійники йдуть. Каже Луць жінці:

— Лізьме на дерево.

І вони полізли на дерево. А Луць лізе на дерево і двері за собою тягне. Жінка каже:

— Чого ти тягнеш за собою двері? Було кинути їх набік. Вони увидять на дереві двері і нас найдуть.

Під тим самим деревом, де вони сиділи, розкладалися розбійники. Карабіни приперли до дерева та й викладають на плащ, хто що награбував. Луць увидів так много грошей та й забув, що двері в руках держить. Хотів сплеснути руками («Як много грошей!») та й упустив двері. А двері упали якраз на той плащ і прикрили ті гроші. Розбійники напудилися та й утекли, а Луць зліз з дерева, забрав гроші, узяв свої двері та плечі та й вернувся з жінкою домів. Ніже розбійники прийшли подивитися, що там таке було, там не було уже ні Луця, ні грошей.

Так Луць забагатів ще більше. Хоть він був дурний, але був щасливий.