Нерозумний вовк
Українська народна казка про тварин

Спав вовк, аж на него сонце загріло. Прийшла д нему лиска, принесла солонину і привітала го: «Добрий день, кумоньку! Які ж ви днесь щасливі!» Вовк: «За чим я щасливий?» Лиска: «Та во! Спите, аж сонійко на вас загріло». Вовк устав, голоден, дивиться на сонійко. Сонце високо, час вже було давно їсти. «З’їв би-м солонину, але тото солоне, та би ся завчасу води схотіло, а тут і так горячо; коби хоть таке, як курка, а не солоне, то би-м на самий перед із’їв», — думає собі вовк і йде.

Прийшов у ліс, там є поле, а на тім полі пасеться кобила з лошатьом. Прийшов д кобилі та й говорить: «Мені ся від тебе тото лоша належить». — «Добре, же ти ся належить; належить ти ся, то ти дам. Ага! Правда! Належить ти ся! Та ж ти є доктор! Так і є! Мені залізла скіпка під підкову, коби ти вийняв». Вовк схилився скіпу винімати, кобила го фрацнула, а вовк ся перевернув. Тим часом кобила дала ногам знати і утекла з лошатьом. Устав вовк, кобили з лошатьом не є, та й бесідує собі: «Нащо тобі братися за дохтора, коли ти не дохтір?»

Їде далі. Приходить ід млинові, а коло млина пасеться льоха з пацятами. Повідає до льохи: «Мені ся від тебе порося належить». — «Правда! Належить ти ся! Бо ти є пан. Так і є! Кой ти пан, ждай же, най піду умию, бо тепер вилізло з болота та негарне». Льоха пішла поза млин та й сховалася до млинниці. Жде, жде, а льоха не приходить. «Нащо ся тобі, вовку, брати за пана, коли ти не пан?»

Приходить далі у ліс, а там пасуться цапи у полі. Як увиділи, що вовк йде, так й стали ся бити. Прийшов д ним вовк та й говорить: «Я маю з-помежи вас одного з’їсти». — «Правда, що маєш, бо ти є суддя. Так і є! Подивися і розсуди нас на тім полі».

Вовк береться оглядати поле, а цапи за той час утекли. Знов вовк бесідує собі: «Нащо ти ся береш за суддю, кой ти не суддя?»

Йде далі, стрітив вівці, шалаш. І повідає: «Мені ся належить з-помежи вас одну з’їсти». — «Правда, належить ти ся, бо ти є співак. Так і є! Наш співак баран загиб, вийди на гору та співай; ми будем ся пасти, а ти одну з’їсти». Вовчище іде на гору і зачинає вити. Югаси як учули, поприбігали з псами і як не займуть бити! Били так, що мало не забили. Вовчище ледве утік. Оббитий іде далі. А тут вже вечір, сонійко опочиває, їсти ся добре хоче, бо ще не їв. Приходить там, де спав, солонини не є.

Шкандибає далі, ледве що живий і стрічає вола. «Мені ся від тебе шкіра належить». — «Яким правом?» — «Отець твій мені відказав». — «Коли так, то ходім до суду». Ідуть, стрітили лиску. «Розсуди нас». — «На чім?» — «Мені ся з того вола шкіра належить», — говорить вовк. «Коли ти ся належить, то най ти дасть», — судить лиска. Віл на той суд не пристає. Ідуть далі і стрічають зайця. «Розсуди нас». — «На чім?» — «Мені ся з того вола шкіра належить». — «Яким правом?» — «Отець його відказав мені». — «Маєш свідки?» — «Ніт». — «Коли не є свідків, то ходи там, де є престіл і хрест, і там присягнеш».

Ідуть, а там лісні поставили пасть на вовка. Заєць говорить до вовка: «Клади тут пальці і присягай!» Вовк кричить: «Та бо давить!» — «А, бо-сь фальшиво присяг!» А до вола: «Іди і роби на хліб, аби я мав по чім скакати!»