Німий чоловік
Українська народна казка Бойківщини

Були собі люди — чоловік і жінка, багачі великі. Та не мали вони дітей. І дуже їм було прикро, що дітей не мають. Багатство в них велике, а як дожиють? Каже жінка чоловікови: — Слухай, піди до ворожбитів. Може би, поворожили, може би, щось нам добре сказали. Пішов він до ворожбита, а ворожбит каже:

— Ти будеш мати дитину, але дуже бідний зробишся.

— Та байка, най буде.

Хоче таки мати дитину. Він думав, що й дитина буде, і все буде в него.

Уродився в них хлопчик, а вони починають потрошку бідніти. Хлопчик уже ходить до школи. Прийшов одного разу з школи й питає мами, де є тато. А мама каже:

— Пішов просити хліба.

А тато вже пішов, як жебраки ходили. Тоді хлопчик каже:

— Що ж то є, мамо? Кажуть люди, що ви були дуже багаті, а тато пішов хліба просити.

— Ми зробилися бідні через тебе.

І розказала йому все, як то було. Він і каже:

— Мамо, я піду від вас геть і вернуся, як ви забагатієте знов. Та й пішов.

Іде він дорогою, зголоднів. А там був став. Зачав він лапати рибу. Налапав і несе продати. Справили його, щоби ніс рибу до дідича, бо той купить, той гроші має. Він приходить до того дому — нема ні дідича, ні дідички, лишень донька і служниці. І питає його тота дівчина, донька дідича, що він за один і де він іде. Він розказує:

— А пішов з дому...

— А ти вчений?

— Ні. Я ходив до школи, але небагато.

— А вчився б?

— Вчився б, але нема за що мене вчити.

— Я тебе повезу до міста, поміщу тебе в школу і буду за тебе платити.

І пішов він до міста вчитися. Дівчина крадьки брала в тата гроші, бо тато був багатир. Годувала вона його, одягала.

І почула вона від тата свого, що будуть закуповувати матеріял на одяг для жовнірів. Дала вона хлопцеви багато грошей, щоби він накупив такого синього матеріалу і сховав його, а сам вивчився на продавця. Закупив він той матеріял, і такого матеріалу для війська не вистачило — лише в него він був. Тато тої дівчини дізнався, що хлопець на тому матеріялі заробив великі гроші, і погодився віддати за него дівчину. Подивився він на той магазин, поговорив з хлопцем і запросив його до себе в гості. А дівчина йому каже:

— Видиш, до чого ти дійшов? А тато мій не знає, що то я тебе вивчила.

Вже вони й одружуються. А він каже їй:

— Уважай, аби ти ніколи не казала мені, що я був бідний. Зробили весілля — велике, багате. Погостилися всі і вже йдуть танцювати. А він прикинувся п’яним та й узяв її танцювати. Ніби зашпотався і паде. А люди приступили і підтримують його, аби не впав. І кажуть, що п’яний. А вона їм:

— Не дивуйтеся. Бідак бідаком. Бідачина пошпоталася й паде. Гості гостяться далі, а він десь зник, пропав. Нема його. Весілля закінчилося, а родичі журяться, туга велика. Зосталася вона сама.

Пройшли роки, її родичі вмирають, і лишається вона зовсім одна. Та й пише вона по панах, чи не чули вони, чи не виділи, що десь прийшов такий і такий чоловік. Відписали їй, що є такий чоловік, грає в орхестрі у війську. Дуже файно грає, але той чоловік німий.

Вона думає собі, що то, певно, він. Продає майно і їде туди, де та орхестра при війську, і пізнає, що то її чоловік. Та й каже тому старшому, що він не німий. Дає вона половину своїх грошей і каже:

— Він не німий. Дайте його мені на добу, щоб він був зі мною в хаті, і дайте чоловіка, щоб слідкував, щоб слухав. Він заговорить. А як не заговорить, то мої гроші пропадають.

Дали його до неї і дали одного чоловіка, щоб сидів у шафі й слухав, чи він заговорить. А він не заговорив. Німий. Пропали її гроші. Тоді дає вона другу половину грошей і каже:

— Дайте мені його ще на одну добу.

Дали його до неї знов, а він і другу ніч не говорив. Лишилася вона вже без нічого. Каже вона до того старшого:

— Пустіть мені його ще на добу. Як і на цей раз не заговорить — кара смерти мені!

А він і третю добу не заговорив.

Везуть її на шибеницю, орхестра йде грати — на смерть її провожати. Вже хочуть її вішати, а він крикнув:

— То — моя жінка!

Не вішали її, а вернули їй всі гроші, і вона поїхала собі з ним додому.