Обоє рябоє
Українська народна казка Чернігівщини

Мав раз один багатий чоловік гарну доньку. Ось і засватали її. Надавали батьки і коні, й воли, й корови за чорнії брови.

Коли це й тижня не пройшло, женуть ті коні, і воли, й корови назад. І дівка йде в сльозах. Мати до неї:

— Донечко, а що ж таке?!

— Ой, мамо, недоля! -одказує.

Коли це так перегодя засватали її вдруге. А по селу пішла вість, що придане багате дуже дають: і коні, і воли, й корови за чорнії брови. Коли це не пройшло й тижня, женуть назад ті коні, і ті воли, і ті корови. І дівка за ними в сльозах іде. Мати до неї:

— Донечко! Та що ж таке?!

— Недоля, мамо! — відказує та.

Коли це, перегодя, посватали її вже з чужого села, бо й туди дійшла чутка, що за дівкою дають добренне придане. Вирядили її батьки з кіньми, волами, коровами, з скринею добром набитою вщерть. Та й ждуть назад.

А воно і тиждень проходить, немає. А воно й другий проходить, нема. Ось уже й місяць — як сокира у воду. Тоді й каже жінка:

— Ану, чоловіче, запрягай коней, поїдемо! Може її рідної вже й на світі немає.

Їдуть, серцем тлять. Коли це край того, чужого, села здибали чоловіка.

— Та живе вона там, живе! — хвалиться той. — По двору пішла, знаття!

Доїжджають батько-мати до того двору. А дочка ще здалеку побачила, біжить весела така, щаслива. Мати її обіймає і питає:

— Доню, а як тобі тут?

— Ой доленька, матінко, доленька! — сміється та. — Ото ж я вцюркуюсь, а він ще гірше.