Осафат
Українська народна казка Гуцульщини

Були три бідні хлопчики. Вони були сироти. А в царя були три дочки, дуже красиві. Такі вони були файні, що цар не хотів випускати їх надвір, аби хтось не знайомився з ними. Дівчата підростають і говорять татови:

— Що нам з цего життя, як ми не виділи ні міста свого, ні людей — нічого.

А цар говорить:

— Я даю вам коні, об’їхайте місто кругом три рази і подивитеся на все.

Поїхали вони, об’їхали місто раз, другий, а як третій раз об’їхали, нечиста сила духнула і їх забрала.

Цар об’являє по всій своїй державі: «Хто би такий найшовся, щоби їх визволив, може, хлопці якісь, то я за них би цих дівчат дав». А ці три хлопці приходять до царя і говорять:

— Ми бідні сироти. Але ми би шукали ваших дівчат.

І шукали хлопці цілий рік. Так далеко зайшли в степи, що вже повернутися не годні. Голод їх мучив. Старший хлопець, Осафат, каже:

— Хлопці, мені видиться, що хатина отам у лісі є. Подивилися — є хатина. Прийшли до тої хатини, а там дідо читає книжку за столом.

— Вуєчку, ми би у вас не переночували?

— Переночуєте.

— Та бо в нас є коні.

— Ведіть у стайню. Там сіно є, вода й овес.

Осафат подумав собі: «Що це таке, що і сіно, і вода, і овес зразу є?» Завели коні в стайню, а там таки все є. Дідо каже:

— Ану беріть риночку ^*, повечеряйте.

Взяли вони ту риночку, а там трішки барабуль ^*. Осафат переділив, аби всім стало перекусити. І їли вони, і попоїли так, що вже пукають ^*, а тої барабулі скілько було, стілько й є.

Рано встають і снідають. І наїдаються тої барабулі з ринки, а її далі скілько було, стільки й є. І подякували дідови, і виходять. Дідо каже: — Що ви шукаєте, що аж до мене зайшли?

— В царя пропали три дівчині. Ми шукаємо їх та й не годні найти. То ми вже вам нічого про це й не казали.

Дідо каже:

— Ану йди сюди, Осафате. Дівчата на тридев’ятій землі присилені до залізних стовпів. Нечиста сила їх забрала. Я вам даю своїх коней, бо ваші коні не годні на тридев’яту землю залетіти. Сідайте й полетите. Там є три домики. Перший раз би ви пішли в дім залізний. Його охороняє змій з трьома головами. І будеш ти, Осафате, з ним воювати. А другий домик буде золотий, і там буде змій з шістьма головами. Ти, Осафате, будеш і з ним воювати, а брати будуть коло коней стояти. А третій домик буде дияментовий, і там буде змій з дванадцятьма головами. Ти будеш і з тим воювати. Я даю тобі, Осафате, паличку. По чому би ти тою паличкою не вдарив, усе розсиплеться.

І полетіли вони туди. Прилетіли до першого домика. Вбігає Осафат у кімнату, а там дівчина, присилена до залізного стовпа. Каже йому дівчина:

— Тікай, сараку, бо тебе роздеруть. Доста ми попали тут та й присилені.

А Осафат питає її:

— Де зміїв меч находиться?

— У скрині генди, але та скриня така моцна ^*, що ніхто би не розбив її.

А він тою паличкою, що дідо дав, по скрині, і скриня розсипалася. І вдарив тою паличкою по ланцах, що ними була присилена дівчина. І ланци розпалися, і вже він дівчину ослободив ^*. Вивів дівчину надвір і каже меншому братови:

— На, вже маєш жінку. А я йду воювати з другим змієм.

А до тих домів був міст. Він заліз під міст, а змій з трьома головами їде. А його кінь коло мосту сперся ^*. Змій каже:

— Тпру, коню. Ти думаєш, я боюся, що Осафат під мостом? Змій не знає, що він уже меч у скрині взяв. Осафат виходить з-під мосту. Чорт питає його:

— Осафате, хочеш битися чи миритися? Осафат каже:

— Хочу битися.

Як ударив змій Осафата, так Осафат заліз у землю по котики ^*. А Осафат як чахнув мечем, то так усі три голови й стяв. Убив змія.

Тоді вбігає Осафат у другий домик. А там дівчина, присилена до залізного стовпа ланцами.

— Йой, хлопче, чого ти тут прийшов? Зараз тебе змії на спузу ^* рознесуть. Доста ми вже в біді.

Осафат питає:

— Де зміїв меч?

— Генди, — каже, — в скрині. Але скриня така моцна, що ніхто би її не розбив.

Тоді Осафат ударив паличкою по скрині — скриня розсипалася. І вдарив по ланцах, і дівчину ослободив і привів середущому брату.

— На, маєш жінку. Сидіть тут, бо я йду з другим змієм воювати.

Пішов він, штрик під міст і сидить. Летить конем змій. Кінь лиш став коло мосту.

— Тпру, коню, ти думаєш, я боюся, що Осафат під мостом? А Осафат виходить.

— Що, Осафате, хочеш битися чи миритися? Осафат каже:

— Битися.

Вдарив чорт Осафата — заліз Осафат по коліна в землю. Та й виліз відти і мечем раз! І стяв шість голів. Звоював і цего.

І штрик Осафат у той дияментовий дім. Там ще одна дівчина присилена ланцами до залізного стовпа. Говорить вона:

— Тікай, хлопчику, звідци, бо змій з дванадцятьма головами тебе зараз на порох рознесе.

А він питає:

— Де зміїв меч?

— Генди, — каже, — скриня, але ніхто би, — каже, — її не розбив.

А він ударив паличкою по скрині, і скриня розсипалася. Тоді вдарив по тих ланцах, і ланци попустили дівчину. І проводить ту дівчину до братів.

— Це буде жінка мені. Хлопці, тепер я буду боротися з найстаршим змієм, з дванадцятиголовим. Нате цю паличку і дивіться на ню. Якби я гинув, то з палички кров буде течи. Аби ви бігли мене рятувати.

Хлопці раді, що вони з дівчатами. Говорять щось собі. А Осафат штрик під міст. Прилітає змій з дванадцятьма головами. Кінь став, а змій каже:

— Тпру, коню. Ти думаєш, я напудився, що Осафат під мостом? Осафат виходить з-під мосту. Змій питає:

— Хочеш битися чи миритися?

— Хочу битися.

Як ударив чорт Осафата, так Осафат заліз по груди в землю. Потрудився Осафат і виліз. І тоді змія мечем чах! — три голові стяв. Чах! — другі три. Чах! — треті три. А три стяті голові знов приросли. Осафат махнув мечем і три послідні голові стяв. І ті три, що приросли, стяв. І сам упав.

А з його палички вже витекла кров, вже й вода потекла. А хлопці загуталися ^* з дівчатами і не виділи того. Глипнув оден на паличку та й каже:

— О, вже Осафат загинув! Прилітають брати і його відсипали ^*.

І збираються вони їхати, коли ж забули паличку. Осафат каже:

— Йой, дідови треба чарівну паличку віддати.

А в ті домики наскакали сестри тих зміїв: одна з трьома головами, одна з шістьма, а одна з дванадцятьма. Нема як паличку взяти. А Осафат перекинувся на кота і ходить там. Говорить тота, що з дванадцятьма головами:

— Ади, тоти, що нам братів вирубали, кота забули.

Старша змія, та, що з дванадцятьма головами, сказала, що змія-мама викликає меншу дочку, ту, що з трьома головами. Та й та пішла до зміїної мами. Приходить відти, а та з дванадцятьма головами питає:

— Що мама казала?

— Казала, щоби я перекинулася на воду. Як вони їхатимуть по цій дорозі, покушають ^* води і всі загинуть. Казала, би й ти прийшла, — каже середущій, тій, що з шістьма головами.

Та пішла. Приходить вона назад від мами, а старша питає:

— Що мама казала?

— Як не поможе вода, то би я перекинулася на яблінку. Вони стомляться, з’їдять по яблуку і всі загинуть. Казала, би й ти прийшла.

Це каже вона тій, що з дванадцятьма головами. Пішла й та. Приходить вона від мами, а ті питають:

— Що мама казала?

— Мама казала, би я перекинулася на вогневий дощ. Як не поможуть вода й яблука, то спалимо їх вогневим дощем. Як будуть переїхати з тридев’ятої землі у свою землю.

А Осафат-кіт сидить під ліжком і все це чує. Змії полягали спати, Осафат ухопив паличку і прибігає до братів. І каже:

— Присягайте мені, що будете робити то, що я буду казати в дорозі.

І вони присягли. Та сіли на коні й летять. А то водичка така файна чурить ^*, що йой.

— Ой ми цеї водички зараз нап’ємося. А Осафат став коло води.

— Нє! Ви мені присягли. Невільно води пити.

І не пили вони. Летять далі, а то яблінка стоїть.

— Ох зараз покушаємо, бо гинемо, — кажуть браття. А Осафат став коло яблінки.

— Нє! Невільно, ви мені присягали. А тепер летім. І буде палити нас вогневий дощ. Дивіться, — каже, — назад себе.

Летять, а то хмарка позаду. Буде падати вогневий дощ. Але дідо прийшов до зустріту ^* і поміг їм відвернути ту хмару. Той, що давав їм коні та й паличку.

Приїхають вони до діда, дякують дідови, подають коні й паличку подають. Та сідають на свої коні, а дівчата їдуть на тих конях, що в чортів Осафат завоював. Дідо каже на прощання:

— Будете їхати по цій дорозі, покажеться вам місто. Тото, що ви маєте в него їхати. І цар вийде, буде витатися. Вам буде здаватися, що то місто, в яке ви маєте їхати. А то не то. Аби ти цареви не подав руку, бо то буде Смоляний цар.

Їхають вони, їхають, і забули, що дідо казав. Виходить цар.

— Ей, Осафатку, ти мені дівчата найшов! Даймо собі руку! Осафат подав руку, а то лиш імило його в смолу. Каже Осафат браттям:

— Їхайте додому і ждіть мене три роки й три дні. Аби ви ні весілля не робили, нічого.

Приїхали браття додому, до того царя, що дівчата його були. І говорять дівчата:

— Осафат нас вирятував, але сам попав у смолу.

— А вам, — каже, — нічого він на казав, як попав?

— Казав, аби ждати його три роки й три дні. Цар говорить:

— Ви жийте в моїм царстві, але три роки й три дні весілля не буде. Як не буде його три роки й три дні, тоді будем весілля робити.

А Смоляний цар питає в Осафата:

— Чи можеш ти висватати за мене дівку в найстаршого чорта? Як можеш, то я випущу тебе з цеї смоли, а як висватаєш, то випущу відци.

— Можу, — сказав Осафат.

Випустив його Смоляний цар і йде він. Так зголоднів, що з голоду гине. Дивиться, летить пчола. Він її хап, хоче з’їсти. А вона каже:

— Не їж мене, я тобі стануся в пригоді.

І випустив він пчолу. Іде далі, біжить лис. Він лап лиса, а лис каже:

— Не бий мене, я тобі стануся в пригоді.

І відпустив він лиса. Іде коло моря, а в морі граються рибки. Він лап рибку. А рибка заговорила:

— Не їж мене, я тобі стануся в пригоді.

І випустив він її. Та й думає: «Я нічого не заїв». Іде він далі, стрічає бабу. Баба каже:

— Куди йдеш, синку?

— Іду до найстаршого чорта в старости.

— А ти би в мене не наймився на три дні кобили пасти?

— Чого ні? Буду пасти.

А там штахетинами навколо обгороджено. Баба приводить Осафата до себе додому й каже:

— Так, синку. Усі штахетини гезди заповнені головами. А одна лишилася для тебе, як не випасеш ці кобили.

Осафат подивився та й думає: «Отут моя голова буде».

Переночував Осафат і на другий день пішов пасти ті кобили. Прийшла дванадцята година. Осафат заснув, кобили пропали. Тут прилітає пчола.

— Ти мене не з’їв, я тобі сталася в пригоді. Кобили там, де хмарка. Я збираю всі бджоли і будемо їх кусати. Коли вчуєш, що будуть гудіти пчоли, аби ти вер капейстрами ^* і сказав: «Тпру, бабині кобили!» І ймеш їх усі три.

Полетіла пчола, зібрала всіх інших пчіл і пригнала кобили. Вер він капейстрами.

— Тпру, бабині кобили! І ймив їх.

Уже випас він оден день, приводить кобили. Баба дала йому їсти, переночував він, а на другий день пішов знов пасти. Ходить він, бігає, співає, аби не заснув. Але прийшла дванадцята година, і він знов заснув на березі моря. І з’явилася коло него риба. Та й каже:

— Ти мене не з’їв, і я тобі сталася в пригоді. Він зразу пробудився.

—...Кобили на дні моря, — сказала риба. Я зберу всіх риб і піджену їх під верх. Наколи буде шум на воді, аби ти вер капейстрами і сказав: «Тпру, бабині кобили!» І ймеш їх.

Пішла риба й зібрала всі риби. І гонить коні. Чує він шум на воді. Крикнув:

— Тпру, бабині кобили!

І вер капейстрами, і ймив їх.

Випас він другий день, пригнав до баби кобили. Баба дала йому їсти, переночував він і пішов третій день пасти кобили. Став і думає: «Сьогодні я сідаю в гліг ^*, аби я не заснув». Підійшла дванадцята година, а Осафат у глозі, хоч і тикало його, заснув. І кобили пропали. Прибігає до него лис.

— Ти мене не вбив, я тобі стануся в пригоді. Кобили баба сховала під себе і сидить на них. Трудно її підняти. Але є в баби п’ятдесять курок. Я йду під залізну браму видирати дірку і буду в баби виїдати кури. Баба побіжить за мною, щоб мене бити, а ти забігай ззаду, верж капейстрами та й крикни: «Тпру, бабині кобили!» Та й імеш їх.

Лис видер дірку, заліз і виїдає кури. Баба побігла за лисом, а Осафат ззаду вер капейстрами та й крикнув:

— Тпру, бабині кобили!

І ймив він їх. Та й пригнав кобили до баби. Баба пішла рихтувати йому золото. А одна бабина дівка каже:

— Осафате, ти не кобили пас, ти нас пас. Я щось тобі скажу. Буде тобі баба давати золото, аби ти не брав його. Кажи, аби дала тобі лоша, що кобила поверла на гної. Отілько й брав би плати в баби.

Рано каже баба:

— Осафатку, що ти в мене хочеш за то, що кобилки пас?

— Ми, — каже, — договорилися так: що я маю хотіти, то ти мені маєш давати. Мені дай то лоша, що кобила виверла на гній.

Баба, почувши ті його слова, аж ув’яла. Але мусила вона давати плату, яку він хотів, бо він випас кобили. І сказала баба:

— Най буде.

Взяв він то лоша на плечі, в міхурі, як воно було, та й несе. А той міхур пук і вийшов з него золотий кінь.

— Сягай мені в праве вухо, — кінь говорить.

Посяг він у праве вухо і витяг золоту капейстру. Кінь каже:

— Сягай у ліве вухо.

— Посяг Осафат у ліве вухо і витяг золоте сідло.

— Сідлай мене. Ніхто би тебе до найстаршого чорта не заніс, а я занесу.

Летять вони. Якийсь чоловік спирає його на дорозі.

— Тпру, куди, чоловіче, йдеш? Ти би мене не взяв з собою?

— А хто ти?

— Я — Вітер.

І взяв Осафат його з собою. Летять вони далі. І знов якийсь чоловік на дорозі.

— Тпру, люди добрі, куди ви йдете?

— До найстаршого чорта в старости.

— Ви би мене не взяли?

— Озмемо. Як ти називаєшся?

— Мороз.

Летять вони втрьох, дивляться, знов чоловік на дорозі стоїть.

— Тпру, куди, люди, йдете?

— До найстаршого чорта в старости.

— Ви би мене не взяли?

— Озмемо. А як ти називаєшся?

— Я — Голод.

Прилітають вони до найстаршого чорта в старости. Чорт подивився одним оком та й каже:

— Осафате, ти прийшов до мене від Смоляного царя за дівчиною? Переночуйте в оцій кімнаті, а завтра будемо говорити.

Осафат каже своїм товаришам:

— Отепер гинемо. Той котел червоний, і ми в ньому маємо ночувати.

А Мороз каже:

— Вари ^* я нагрію руки в тім котлі?

Загнали їх у той розпечений червоний котел, а Мороз як потиснув, та й заморозив його. А Вітер як подув — півкотла леду. Найстарший чорт каже своїм чортам:

— Ідіть виметіть котел, аби й спузи не зосталося від них. Чорти утворили двері, а Мороз каже:

— Йой, яка тут студінь! Ви нас у таку холодину загнали. Приходить Осафат до старшого чорта.

— Ну, ти казав, щоби ми переночували та й будемо говорити Говорім.

А чорт каже так:

— Рихтую вам закуску. Маєте з’їсти, а тоді даю доньку. Маєте з’їсти цілий магазин продуктів.

Осафат набіг і голосить:

— Хто годен магазин з’їсти? А Голод каже:

— Вари буде того магазину мені добре закусити?

Як набіг Голод, усе повиїдав. А товариші його лиш кришки хапають.

Тоді сказав найстарший чорт:

— На залізний тік битися! Ти зі своєю армією, а я зі своєю. Осафат каже своїм товаришам:

— Йой, зараз нас вирубають!

— Тихо, Осафате, — сказав Мороз, — Усе буде добре. Прийшла чортівська армія, а Мороз як потиснув, а Вітер як подув, та й замерзла та армія. Тоді найстарший чорт сказав:

— Бери вже мою доньку. Та й бери коня під ню.

Їхають вони з чортовою донькою до Смоляного царя. А та донька говорить у дорозі Осафатови:

— Осафате, ти мене висватав за Смоляного царя, а мені неохота йти за него. А ти від Смоляного царя маєш загинути. Як приїдемо туди, Смоляний цар скаже: «Належить вам бочку пива випити». Та й посилатиме тебе на стрих. Аби ти не йшов і йому сказав: «Має мені бути бочка тут». Та й би ти вер перед ним капелюхом. І як піде цар за бочкою, то впаде в смолу. І тоді я собі піду до свого царя, а ти до свого.

Приїхають вони, а Смоляний цар каже:

— Осафате, належить тобі бочка пива, йди на стрих. А Осафат вдарив наперед него капелюхом.

— Мені має бути бочка тут, іди ти за нею на стрих. Смоляний цар пішов за бочкою і впав у смолу кипіти. І чортова донька пішла до свого тата, а він до свого міста.

Прийшов він до свого міста та й не йде до царя, а до якоїсь баби. Та й каже:

— Жіночко, я би не був у вас на квартирі? Я маю три перстені. Будете носити їх на базар і з того будемо жити.

А цар каже:

— Дівчата, вже Осафата нема. Вже три роки минуло, а він не вернувся. Усе є до вінчання, а перстенів нема. Треба на базар піти та купити золоті.

А Осафат шле на базар з перстенем ту бабу. Баба ходить по базару й кричить:

— У мене майстер перстені робить! Продаю золотий перстень! Пішла менша дівчина купувати перстень та й купила в тої баби.

— Жіночко, ви би на другу середу ще принесли перстень. В мене є ще сестра, вона прийде купити.

— Принесу.

Пішла купувати середуща дівчина. А баба знов кричить:

— У мене майстер перстені робить! Продаю золотий перстень! Купила й середуща.

— Жіночко, ви би принесли у другу середу ще такий перстень, бо в мене є ще старша сестра і хоче купити.

Приходить старша, а баба кричить:

— У мене майстер перстені робить! Продаю золотий перстень! Купила й старша перстень. А він на тім перстені написав зсередини: «Осафат». Старша сестра каже:

— Ану йдіть сюди, дівчата. Однакі перстені в нас? Обзирають вони ті перстені. Глип, а там «Осафат» написано.

Тоді старша крикнула:

— Осафат є в городі ^*!

Цар упрягає бричку й шукає баби, що перстені продавала. Найшов ту бабу, приїхає до неї і забирає Осафата додому. Та знімає з голови свою корону, подає Осафатови і кладе ^* його на царя. І ті три хлопці осталися там царськими зятями.