Пан і слуга
Українська народна казка Закарпаття

Був де не був один пан з жоною. Мали велике багатство і не годні були його обробляти і мусіли взяти слугу.

Слузі пообіцяли, якщо буде добре справуватися, дадуть за нього доньку. Але як дівка виросла і стала відданицею, досудили, що ганьба віддати єдину доньку за простого слугу і посватали її за багатого легіня.

Назначили день свадьби і зробили так, аби слуга кудись пішов з дому і не видів молодих. Послали його в хащу, далеко від їх села, на дрова. Пан запріг воли в цуравий віз і думав, що на такім возі ніхто не привезе дров.

Іван в хащі навантажив повний віз, воли потягли і віз поламався. Що тут чинити? Зажурився хлопець так, аж йому до плачу.

Раз лиш появився незнайомий чоловік:

— Що ти, легіню, журишся?

— Де би я не журився, коли так і так: дома свадьба, мене чекають з дровами, а віз поламався.

— Чия свадьба?

— Ґаздівська дівка віддається за багача. Пан обіцяв її мені, а тепер роздумав, ганьбиться віддавати одну доньку за простого слугу, і мене відправив в хащу з поламаним возом.

— Ну, не журися.

І чоловік швидко поправив віз і передав Іванові мотузок.

— Вези дрова додому. Не бійся, віз не поламається. А цей мотузок такий: що захочеш вчинити, лиш подумай собі, зав’яжи вузол на мотузкові і проговори: «Як є — так хай буде!».

Вернувся слуга додому з повним возом дров, і пан аж вирячив очі. Іван розпряг воли, дрова скидав на дворі і рушився до хижі. Тут свадьба в розгарі: гудаки гудуть, молоді і старі підскакують — то грають, веселяться, співають, кричать.

Під вечір молоді за старою звичкою вилізли на горище спати.

Іван вибрав черепицю на стрісі, зав’язав вузлик на мотузкові і тихо промовив: «Як є — так хай буде». І молоді злиплися і не можуть ворухнутися.

Гості чекають жениха і невісту, оглядаються за ними і кличуть.

— Хочемо видіти молодих!

Піднялася на горище панія-хазяйка, почала будити молодих (думала, що заснули) і сама прилипла. Челядь перелякалася.

— Се не фіглі! Тут замішалася нечиста сила. Треба йти за бабою-ворожкою.

І послали слугу. Баба швидко зібралася і спішить. Іван позаду за нею чимчикує. Коли переходили воду, ворожка підкотила сукню, аби не намочилася, а слуга зав’язав вузлик і говорить: «Як є — так хай буде». І залишилася баб» в заголеною сукнею. І так появилася на свадьбі. Челядь вийшла на двір, дивиться на ворожку — чудується. Одні сміються, а інші на них:

— Цитьте! Ото так має бути! Баба ворожить. Показали бабі, куди має йти до молодих. І вилізла на під, стала тормосити молодих, а Іван зав’язав вузлик і промовив: «Як є — так хай буде». І баба прилипла до молодих і хазяйки.

Народ перелякався:

— Йой, людкове, се біда! Тут нечиста сила! Що чинити? І дорадилися загорнути молодих у верету і так стягнути з горища.

Якось тяжко знесли їх на землю. Йойкають, ревуть. — Що робити?

— Та лиш треба їх повезти у вариш на окружний суд. Везуть, везуть, а слуга за ними позаду йде і посмішкується.

На путі сидів на купці каміння якийсь чорт. І дуже почав реготати. І потягуючись, наблизився до заголеної баби. Іван скоро зав’язав вузлик і примовив: «Як є — так хай буде». І чорт прилип до ворожки.

Ідуть далі, ідуть. А там чоловік молотив пшеницю і вилами носив солому через дорогу. Втямив бабу з чортом зліплених і хоче штрикнути вилами. Іван скоро зав’язав вузлик: «Як є — так хай буде!» — і чоловік, як підняв вила, так і поніс за бабою.

Ідуть далі, ідуть, а в городі якийсь гордий пан з довгою піпою ступав вулицею курячи. Дивиться, баба з чортом любляться. Розсердився і хотів обпекти піпою голе стегно. А слуга скоро зав’язав вузлик: «Як є — так най буде» — і пан прилип до баби.

Іде процесія городом, а пан дуже ганьбиться. Нарід збігається зо всіх боків, дивляться на чудо: йойкають, сміються, плюють, лаються.

Прийшли до суду. Викликали головного суддю:

— Вельможний пане, так і так. Суддя не знає що сказати:

— Я п’ятдесят років роблю в суді, а сякого чуда ще не видів. Тут, чесні люди, божа рука покарала вас за великі гріхи.

І став розглядати діло. Переляканий пан-хазяїн розповів йому по порядку псе, як було: як вони пообіцяли слузі свою одиначку-доньку, як хотіли його в день свадьби обдурити і послали в хащу з дрантивим возом за дровами, як Іван навантажив дров на дрантивий віз і без біди привіз, ї як після цього звалилася біда на молодих, на хазяйку, на бабу, на всіх.

Суддя був дуже розумний урядник і догадався, що ото все робив слуга.

— Пане вельможний, мусите помиритися з слугою, бо Інакше біді не помогти.

І спитав слугу:

— Іване, що хочеш за те, аби молодий, молода, хазяйка, баба, чорт — словом всі потерпілі — розліпилися?

— Я не хочу нічого, лиш аби пан і панія додержали слово.

І оті перед судом, перед свідками покаялися і поклялися, що виповнять те, що обіцяли.

Тоді Іван почав розв’язувати вузлики на мотузкові: розв’яже один — і молодий відірвався і тікай! Розв’яже другий — панія звільнилася і бігом! Розв’яже третій — баба-ворожка відділилася від чорта, затягла сукню — і тікай! Словом, всіх порозв’язував і вивільнив з біди. Напослід залишилися лише молода і він.

Пан наказав:

— Свадьба продовжується. Іван — мій зять.

І свадьба щасливо закінчилася. І ми там були, мед-вино пили так, аж по бороді текло, а в рот не попало.