Пацюк
Українська народна казка Гуцульщини
Жив собі чоловік з жінкою та й не мали вони дітей. Нема та й нема. Нараз каже йому жінка:
— Чоловіче, на мені нема «сорочки».
— Я тобі, жінко, куплю сорочку.
— Ні, — каже, — чоловіче, нема мого рахунку.
(А то вона вже вагітна була). Чоловік втішився, дуже задоволений, що буде в них дитина.
Жінка носила ту дитину рік. А в рік уродила... порося. І притім то був пацюк. І скликали двоє кумів, і мати з кумами понесли пацюка до попа, аби піп ухрестив. Піп каже:
— Не можу хрестити, бо це є порося. А мати сказала:
— Я його породила.
Піп став та й подумав і того пацюка ухрестив. Прийшли вони додому від хресту, запили могорич. Мати кладе свого пацюка в хлів і годує його. Пацюк бере їду тілько від мами, а від тата не хоче.
І годувала вона того пацюка шість місяців. У шість місяців він так уріс, ніби мав три роки. Приносить йому мама їсти. А пацюк піднявся на передні ноги та й каже:
— Мати, скажіть татови, най прийде до мене. Прийшов тато, і пацюк до тата заговорив:
— Тату, приступайте до мене і витягніть мені з хребта три волоски. І внесіть мені лист паперу та й конверт.
І пацюк написав листа. І сказав:
— Тату, покладіть цей лист у конверт і запечатайте. Та вийдіть на подвір’я і покрутіть цими трьома волосками. І стане на вас мундур золотий, і буде кінь золотий. Понесіть цей лист до царя. Йдіть до царя в старости, за його дочкою. І скажіть цареви, щоби дав дочку за Пацюка.
Старий сів на коня й поїхав до царя. Подає лист. А там написано: «Прийде пацюк до вас у старости. За вашою дочкою». Цар прочитав та й говорить йому:
— Чого ти мене та й мою доньку таким словом умразив *? «Пацюк»! Що, для мої дівчини немає хлопців? Щоби я давав свою дочку за твого Пацюка? Хто тобі писав цей лист? — питається цар у ґазди.
— Сам Пацюк писав.
Цар не подумав, що Пацюк може писати лист, і не повірив. Пише цар листа до Пацюка і подає татови.
— Подай цей лист Пацюкови. І завтра привези його сюди. Приносить тато Пацюкови лист, розпечатав, дав йому. Пацюк прочитав.
— Тату, впрягайте у віз пару коней, стеліть соломи, скличте п’ять чоловік, би мене висадили на віз. Поїдем до царя в старости.
Приїхали до царської столиці. Пости сперли * їх, не пускають. Каже старий:
— Ми йдемо до царя в старости.
Спиталися пости в царя, чи пускати їх, чи ні. Цар каже:
— Пропускайте.
Приходять вони до царя. Цар подивився, що це за пацюк.
— Що це за Пацюк? — питається цар.
— Це моя жінка породила. Рік носила. Йому лишеньки шість місяців, цему пацюкови.
Цар став та й думає: «Що робити?» Кличе свою дочку.
— Прийшов Пацюк за тобою у старости.
Каже донька:
— Тату, що ви маєте мене на збитки? Що ви мені це говорите? Щоби я йшла за Пацюка?
— Донько, — сказав цар, — роблю тобі весілля з цим пацюком. Донька дуже заплакала. Каже:
— Тату, я згублюся або втоплюся.
Але що зробить — цар дав приказ. Мусить вона слухати царя. А цар уже сказав постам, щоби її сокотили *, аби не втопилася. Поки буде весілля. І сказав цар Пацюка татови:
— Загони Пацюка в кімнату.
Цар зробив весілля, рано йдуть до церкви брати шлюб. Царська донька з Пацюком приходять у церкву. Кладе піп коруну молодій на голову і кладе Пацюкови. І питається піп у молодої:
— Як, давати тобі шлюб з Пацюком?
— Цар-тато приказав, мушу слухати.
Молода поклала руку на престіл, а Пацюк поклав верх її руки свою лабу. Піп дав їм шлюб, і поїхали вони до столиці на весілля. Приїхають із шлюбу, цар зустрічає їх з музикою, з горівкою. Вийшла цариця і перед столицею обсипала дочку з Пацюком пшеницею. Пацюка загнали в кімнату, а дочка з кумами, з гостями сіли за стіл. Мати Пацюка здогадалася, що треба дати Пацюкови їсти. Злагодила мати їду і понесла Пацюкови. А він від мами вже не хоче їсти. Понесла їсти цариця — не хоче. Тут здогадалися всі, чого не хоче Пацюк їсти. Сказали, най несе йому їсти його жінка. Понесла жінка, і Пацюк від жінки їв. Поїв Пацюк та й каже:
— Жінко, не бійся, що я — пацюк. Аби ти ввечір прийшла в ту й ту кімнату. У тій і тій годині я прийду до тебе.
Жінка дуже втішилася, що Пацюк до неї заговорив. Зробилася жінка весела і дуже погонорилася. Прийшов вечір, і пішла вона в той кабінет спати, де сказав пацюк. В одинадцять годин ночі Пацюк приходить до жінки. Подивився — жінка спить. Тоді він зсунув з себе свинячу шкіру, і зробився з него хлопець. На нім мундур золотий, голова золота. І будить він жінку.
— Ти спиш, жінко? Прийшов до тебе чоловік твій. Жінка прошу малася * та й каже:
— Йой, я горю. Він каже:
— Не бійся, жінко, я твій чоловік.
— Ні, — каже, — ти не мій чоловік. У мене чоловік Пацюк.
— Ні, жінко, я твій чоловік. Подивися на мене.
Тоді вона обчепила його і лягла з ним на ліжко. Він їй говорить:
— Видиш, який твій чоловік? Таким я вже буду до смерти. Сьогодні я ту свинську шкіру ізсунув. Але я ще маю бути пацюком шість місяців. Але би ти нікому не казала, що я такий файний чоловік.
Вона говорить:
— Не скажу.
— По шістьох місяцях я ту шкіру з себе зсуну і вже більше не возьму її на себе, буду вже твій чоловік.
Прийшла третя година по півночі, заліз він у ту шкіру і став далі пацюком. І пішов у свою кімнату. Жінка не може витримати, жінці не спиться. І пішла вона до Пацюка, і сіла коло него. Питається Пацюк у жінки, чого прийшла. А вона каже:
— Я без тебе не годна бути. Я прийшла до тебе.
— Іди, жінко, до гостей, най гості набуваються, най весілля далі йде. Я буду приходити до тебе кожного вечора в тій і тій годині. Аби знала, аби ти нікому цего не сказала, навіть рідній мамі.
Жінка пішла весела до тата-царя.
— Тату, повеселіть гості, поконтетуйте * їх, най гості набуваються, най весілля гуляє. Можете тримати весілля й тиждень. Бо я така втішна в своєму життю, що ви би не подумали, тату.
А цар питається:
— Дочко, чого ти така весела? Скажи мені, аби я знав.
— Не скажу, бо мені не можна. Питається цариця-мама:
— Чого ти така, донько, весела? Скажи мені.
— А нащо вам знати? Я не скажу. Тоді каже мама:
— Я ж твоя рідна мама. Скажи мені, донечко.
— Мамо, я, — каже, — боюся казати.
— Не бійся, донечко, нічого не буде.
— Скажу вам, мамо. Як хочете видіти мого чоловіка, увечір у одинадцятій годині приходіть у той кабінет. Чоловік приходить до мене в одинадцятій годині. З себе шкіру стягне, і будете видіти, який у мене чоловік. Але би ви нікому це не казали, мамо.
Весілля собі гуляє, гості набуваються, а мама-цариця сокотить, коли буде йти Пацюк до жінки спати. Прийшов Пацюк до жінки, шкіру з себе зняв, ляг коло жінки спати. Приходить мама-цариця, втворяє двері в кабінет — зять з дочкою сплять на ліжку. Як уздріла мати-цариця свого зятя, із радості упала на підлогу. І не могла вона витримати, взяла ту шкіру й тягне. Відтягла її й спалила. І захотіла вона, щоби все весілля виділо, якого вона зятя має.
Прошумається чоловік — шкіри нема. І заплакав він.
— Жінко, — каже, — дуже я тебе просив: «Не кажи нікому». Ти розказала матері, і вона забрала шкіру й спалила.
Жінка заплакала.
— Вибачай, чоловіче, бо я з веселости не могла витримати і розказала матері. Бо в нас велике весілля, є з других держав царі й міністри. Я хотіла, щоби вони виділи, якого я маю чоловіка.
І він їй сказав:
— Байка, що ти розказала.
Сплять вони до днини, до десятої години. Тоді мати з царем увійшли, вклонилися їм, і забирає їх цар у свій покій, кладе за стіл. І страшно увеселився цар, що має такого зятя.
Закінчилося весілля, і лишилися в столиці зять з донькою жити. І жив Пацюк із своєю жінкою шість місяців. А тоді пішов до коваля.
— Зроби мені обруч залізний.
Пішов у магазин, купив кошіль. Пішов до столяра.
— Зроби мені палицю. Тоді каже жінці:
— Ідім, жінко, на спацір *.
Зібралися вони і пішли обоє. Приводить він жінку до середдорожжя і вперезує її залізним обручем. Кладе їй кошіль на шию і прив’язує. А палицю приковує до руки. І каже їй:
— Я мав бути шість місяців у тій шкірі. Ти розказала матері-цариці, а мати-цариця мою шкіру спалила. Я прогрішив у свої мами в утробі і народився пацюком. Ти не послухала мене, і тепер я від тебе йду і повернуся до тебе, коли ти наплачеш цей повен кошіль сліз і зносиш цей обруч. І оця палиця має тобі від ходіння геть зійтися.
І тоді розвитався * він з нею й пішов геть. А жінка заплакала і впала.
А чоловік пішов у світ. Жінка й собі пішла блукаючи. До столиці вже не верталася. А він зайшов у пущі, іде тими пущами — кінця нема. Дивиться, серед пущі великий двір. І вже вечоріє. З двора виходить баба і питається його:
— Що ти за чоловік?
— Блукаю по світі. Не знаю, де би переночував. Баба каже:
— Іди до мене. Заходи в двір. Переспиш у мене. Зайшов він у двір. Каже баба:
— Ти будеш моїм чоловіком?
— Буду.
А та баба була чарівниця. Спить з чоловіком, а тоді встає і підсуває під него мертве полотно. І чоловік спить круглу добу. І лиш тоді прошумається, як іде баба до него спати. Встане баба від него і знову під него мертве полотно підкладає.
Так спав чоловік у тої баби сім років. І надблукала через сім років до цего двору його жінка. Вона вже наплакала повен кошіль сліз. Стала жінка коло кернички води пити. Зібгалася, би пити води — обруч не пускає. Сперлася би на руки — палиця не пускає. Лягла би — кошіль тягне в керничку, втопиться. І зачала жінка плакати коло тої кернички, що не годна напитися водички. Це було надвечір.
Виходить з двора баба-чарівниця.
— Прийміть мене, бабко, на ніч. Видите, яка я біда нещасна. Ізмучена, що не годна вже далі йти.
Каже баба:
— Нема де, але йди.
— Зараз увійду, — каже жінка.
Баба пішла в двір. А коло тої кернички показався хлопчик.
— Тут, — каже, — живе твій чоловік. Ти зараз увійдеш у цей двір. Баба дасть тобі їсти. Аби ти не їла. Піде баба до твого чоловіка спати. А ти, жіночко, би не спала, — каже хлопець. — Як баба ляже коло твого чоловіка, ти потихоньку вставай і приходи до чоловіка. Витягай з-під чоловіка мертве полотно і засувай під бабу. І баба вже не встане. І тоді, жіночко, будеш говорити із своїм чоловіком.
Жінка все зробила, як сказав хлопчик. Засунула під бабу мертве полотно, і чоловік прошумався. Та й каже:
— Жінко моя дорога, я сім років проспав. А ти сім років походила пущами. Відпокутувала ти вже гріх за ту свинячу шкіру. А я відпокутував гріх тим, що сім років спав.
Тоді встав чоловік і кинув * жінку мізинним пальцем. І з неї впали і обруч, і кошіль, і палиця. І вродила вона два хлопці, такі, як її чоловік, золоті. Вийшли вони з того двора. А там були пивниці * великі. Зайшли вони в ті пивниці, а там коні. Вивів він пару коней і впряг у віз, і сіли вони обоє на віз з двома своїми хлопцями. І поїхали собі до царя-тата до столиці.
А цар з царицею з тої біди-жури так загризлися, що посивіли, як молоко. Що пропали донька та й зять. Шукали скрізь — не могли своїх дітей найти.
І приїхають до столиці цареві діти. Пости не пускають, питають, що за одні. Дали до царя знати, що такі й такі прибули двоє, чоловік з жінкою і двома дітьми. Царя це заінтересувало й потішило.
— Іду повидіти, — сказав він.
Подивився цар, а то його діти. І цар та як би на тридцять років відмолод. І цариця відмолодла. Забрали зятя з дочкою в столицю. І дуже втішилися всі, що вернулися царські діти. І цар передав своє царство на зятя. Зробив великі гості.
— Царюй, зятю. Добре, що я вас обох уздрів.
Гості набувалися в царя тиждень. І запросили ще й мене там. І я пив, гуляв, набувався. І де в воді столець *, там байці конець.