Шукаю роботу у Луцьку чи дистанційну як веброзробник HTML CSS JavaScript
Українські казки

Переможець Гараба Бузатого
Українська народна казка Буковини

Була собі одна жінка. Народила вона сина. Той син хвилинами ріс, був великий богатир. Пішов до коваля і сказав скувати булаву. Коваль скував. Він узяв ту булаву і кидає вверх. Кинув і підклав своє чоло. Булава вдарилася в чоло і зігнулася.

— Недобра, — сказав хлопець і пішов до коваля замовляти другу булаву.

Замовив булаву на два пуди. Знов кидає її вверх і підкладає чоло. І знов булава зігнулася. Тоді коваль скував йому булаву на три пуди. Хлопець кинув ту булаву вверх, дряпнула вона чоло і не зігнулася.

Каже він до мами:

— Підемо в ліс, я буду шукати дороги.

Взяв він ту булаву на плечі і пішов з мамою у лісок. Ідуть вони, йдуть. Вже мама не годна йти. А він і каже:

— Сідайте відпочиньте, я сам піду вперед цею стежкою. А потім вернуся до вас.

Мама сіла відпочивати, а він пішов собі. Іде стежкою, а стежка кінським копитом збита. Дивиться він — двір великий. Приходи до того двора, зайшов у дім, виходи на балкон. Двері скрізь замкнені. Лиш на кілку висить шабля, десь п’ятдесят пудів має. Здоймає він ту шаблю з кілка і дивиться на неї.

А там жили дванадцять злодіїв, і керував ними отаман. Ішли вони додому й увиділи, що хтось на балконі шаблею їхньою грає. Вони втрьох висаджували її на кілок, а він їден нею грає. Злодії хотіли на него стріляти, а він тою шаблею їх усіх порубав, лиш дванадцятого, отамана, надрубав. І каже:

— Ти мені покажеш своє хазяйство.

Отаман показав йому всі комори. Там було дванадцять золотих койок. А в одну комору заводи його отаман і каже:

— Тут у нас керниця. Як ми туди кого вкидали, то в тій керниці ножі з ключками його рубали і надвір викидали.

Бере хлопець того злодійського отамана і кладе на ті ключки. А той сидить тихенько, бо як лиш трохи порушається, то ключки його порвуть і викинуть надвір. Тоді вертається хлопець до мами. Бере її, приводи в той двір і каже:

— Скрізь ходіть, а в ту комору не йдіть, де злодійський отаман на ключках лежить.

І ходи він на полювання. А мама ходила по тому дому, дивилася. Відкриває кімнату, де та керниця, а там лежить чоловік на ключках. Каже він до неї:

— Молода хазяйко, подай руку і лиш вихвати мене швидко, а як ні — то я пропав.

Вона як узяла його руку, як потягла. А ножі почали рухатися і п’яту йому відтяли. А він і каже:

— То нічого.

Взяв води живущої й цілущої — і знов приросла п’ята. Став отаман злодіїв жити з тою жінкою, але ховався, щоб його не бачив син тої жінки, бо міг його вбити.

Каже отаман жінці:

— Треба збутися твого сина. Ти зробися слаба і посилай його за ліками. Посилай до вовчиці за молоком. То, може, вовки його пірвуть.

Приходи син додому, а вона йому:

— Я щось заболіла: дістань мені ліків — від вовчиці молока. Пішов він за тим молоком.

Іде лісом, бачить: біжить вовчиця. Він у неї прицілився, а вона каже:

— Не стріляй, вражий сину! Ти хочеш мої діти посиротити?

— То дай мені молока на ліки.

— Надій собі, — сказала вона.

Він вдоїв собі того молока і пішов. Приніс, зварив. А мама:

— Ану покушай, яке воно. Він покушав і каже:

— Терпке.

— Як тобі, здоровому, терпке, то яке воно буде мені, хворій? Я, — каже, — снила сон, що треба мені молока від медведиці.

Пішов він шукати медведицю. Іде лісом, побачив медведицю, цілиться, а вона каже:

— Стань, вражий сину. Не бий, бо ти діти мої посиротиш. Я тобі дам, що треба.

Вдоїв він у медведиці того молока, приніс, зварив. А мати каже:

— Ану покушай, яке воно. Він покушав:

— Якесь терпке. А вона йому:

— Нічого, сину, мама вже трохи подужала. Та й не пила того молока. Лиш каже:

— Сину, ти находився. Давай я тебе скупаю та й будеш відпочивати.

Взяла вона його скупала і раз коло разу шовком обмотала. Та й каже:

— Ану поцупся. Як порвеш цей шовк, половини світу ти не боїшся. Він поцупився — той шовк весь полопав на нім. Тоді вона обмотала його грубшим шовком, таким, як палець.

— Ану, — каже, — тепер поцупся.

Поцупився — не годен урвати. А вона йому:

— Ану сильніше!

Він знов поцупився — не годен. А третій раз як поцупився, шовк у шкіру позалазив. Каже їй:

— Мамо, розв’яжи.

А злодійський отаман вчув, що хлопець не годен уже той шовк розірвати, вийшов зі свої комори, скочив до него і повиколупував йому очі. Та й пустили вони його лісом, у тім шовкови й темного.

Він як пішов, то вийшов аж на дорогу, що вела під гору. А там їхали чумаки. Кричать вони на воли: «Гей-гей!» — не можуть виїхати. Підходи він до тих людей і питає:

— Люди добрі, куди ви їдете? Беріть і мене з собою. Розв’язали вони його, і він їм повитягав вози з болота. Взяли вони його з собою. Приходять з ним до царя і кажуть:

— Цего темного чоловіка ми найшли обмотаного шовком. І такий він сильний: воли не могли вози повитягати, а він повитягав.

Цар каже:

— Хай він буде в мене. Я йому поставлю в саду койку, і хай там жиє.

Зробили йому залізну койку з дахом, ляг він на ту койку і відпочиває. Дише він, і від того дихання, такого сильного, аж дах бринить над койкою.

Лежить він, чує: у царя якийсь крик зробився. Питає, що таке, а йому кажуть:

— Гараб Бузатий украв у царя дочку. І каже він до служниць:

— Дайте мені очі з чого б то не було.

Принесли йому козячі очі. Він вставив їх собі, полляв живущою, цілущою і видющою водою і став бачити. Сів на коня та й пішов шукати Гараба Бузатого.

А той Гараб Бузатий жив аж на дванадцятім царстві. Їде хлопець на коні, і переходить його старий сивий дід.

— Куди ти, молодцю, їдеш? — питає дід. Хлопець:

— Їду шукати Гараба Бузатого, який вкрав мою жінку. Каже йому старий дід:

— Тобі не доставитися туди цим конем. На тобі коня червоного. І лиш частіше споминай бога. Як де тобі стане тяжко, кинеш назад себе цей рушник, що я тобі даю.

їде він далі, переходи його знов старий дід, схожий на того першого. І питає:

— Куди ти їдеш?

— Їду до Гараба Бузатого. Він вкрав у мене жінку. Каже до него дід:

— Тобі цим конем не доставитися. На тобі, — каже, — сивого коня. І на тобі гребінь. Як тобі стане дуже тяжко, кинеш його назад себе.

Подякував він і їде далі. І знов переходи його дід. Та й питає:

— Куди їдеш?

— Шукати Гараба Бузатого — він украв у мене жінку.

— Тобі, — каже, — цим конем не доставитися до него. Дає йому дід чорного коня. Дає і тріску та й каже:

— На. Як де тобі стане тяжко, кинеш цю тріску назад себе. Доставився він тим чорним конем аж до Гараба Бузатого. А Гараб

Бузатий був у той день трудний і ляг на дванадцять діб спати. Лиш та царева дочка є дома. Каже вона до него:

— Як ти відци мене возьмеш, то цим конем не втечеш. Ти йди на ґражду. Там є Гараба Бузатого кінь. Вдар його булавою. Як упаде він на коліна, то сідай на него, а як не впаде — не сідай.

А той кінь стояв на конюшні і лиш жар їв. Як прийшов туди хлопець та як ударив його булавою, кінь зразу впав перед ним на коліна. «Ага, — подумав хлопець, — як так, то будеш слухати». Бере він того коня, виводи відти, забирає царську дочку. Сідають вони на коня і починають тікати. А Гараб Бузатий спить.

А там на тарілці були ще три яблуці золоті. Вона забрала їх з собою. Тікають вони, а сороки увиділи, що він з царською дочкою тікає, почали кричати, і Гараб Бузатий пробудився. Пробудився — і до стайні, а коня нема. Тоді полетів за ними на своїх крилах. Бо Гараб Бузатий — то змій крилатий. Летить він і кричить:

— Коню мій дорогий, дайся чути! А той кінь як заірже.

— Кинь з себе прокляту віру! — крикнув Гараб.

А хлопець каже:

— Не кидай.

І дав йому жменю вівса. Кінь з’їв овес і подумав: «Овес луччий, як жар». Летить кінь і каже:

— Оглянься назад. Оглянувся він та й каже:

— Світ горить.

— То, — каже, — Гараб Бузатий летить за нами.

Зачав їх Гараб доганяти. А той кинув назад себе тріску, і з тої тріски такий ліс виріс, що не пройдеш, не пролетиш. Тікають далі вони. Заким той Гараб Бузатий прорубав ліс і зробив дорогу, той мав час від него втекти. Знов крикнув Гараб:

— Коню мій дорогий, дайся чути! А хлопець каже до коня:

— Не обзивайся.

Дав йому ячменю їсти — і кінь не обзивається.

Гараб Бузатий знов їх доганяє. А хлопець узяв та й кинув назад себе гребінь. Зробилася з того гребеня гора — така, що не пройдеш, не пролетиш. Лиш треба прокопувати тунель. Заким Гараб прорив ту гору, вони від’їхали далеко. А змій прорив гору і вже знов доганяє їх. І нагадав хлопець, що старий дав йому рушник. Кинув він той рушник назад себе, і зробилася з того рушника така вода, що не пройдеш, не пролетиш. Лиш треба змійови ту воду спити. А змій як почав пити! Та й пив, та й пив. І ще якби був спив три бочки, то перебрався б. А він не допив тих три бочки та й лопнув.

Приїхав хлопець з дівчиною до свого двора. Туди, де отаман злодіїв йому очі виколов. Мама жиє з тим отаманом, і вже в них є два хлопці. Як повиділи вони його, то дуже здивувалися, бо думали, що він уже десь пропав. Каже хлопець до отамана:

— Нічого в тебе не хочу, тілко віддай мої очі.

А ті очі лежали в табачниці на грубці і вже аж позасихали. Віддав йому отаман очі. Пілляв він їх живущою водою, вставив собі, пілляв цілущою й видющою водою — і увидів. Взяв він того отамана, і маму, і тих двох хлопців і кинув у ту керницю. А сам став жити в тім дворі з царською дочкою. Живе, мабуть, і зараз. Не знаю точно, бо я там давно був.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області 9 серпня 1984 року Данилов Олекса Степанович (1915 року народження)