Перстень від царівни
Українська народна казка Буковини

Було в їдного чоловіка три хлопці. Два вчилися в школі, а їден не хтів. І батько сказав, що він — Іванко-дурник. Ті, що вчилися, стали розумними людьми, а Іванко-дурник все дурницями займався. Купив собі свинку і держав її багато років. А брати його були нежонаті. Чують вони, що є в одного царя дуже файна дочка. Їдуть вони до того царя своїми кіньми верхами, а там уже є багато таких женихів. Цар завдав таке завдання. Зробив коло брами високу трибуну, посадив там свою дочку, а на пальці у неї золотий перстень. І сказав цар: «Хто доскочи до тої трибуни конем і зніме перстень з пальця моєї дочки, за того дам дочку».

Ті всі по черзі скакали кіньми — ніхто не може доскочити. А Іванкові брати походили, подивилися, що й не такими кіньми інші не могли доскочити, та й не скакали. Так і поїхали додому. І такі сумні поприходили. Батько питає їх, а вони й кажуть:

— Нема що й говорити, цар таке завдав, що його ніхто не зробить. Батьки нічого на це не сказали. А Іван з цего діла засміявся:

— Мамо, готовте мені сумку, я завтра на свої свинці їду.

Мама цего не хоче слухати, батько сварить: «Що ти говориш дурне. Не роби такого, бо ще й ми будемо винні». А Іван нікого не слухав, поїхав. Їде він, їде, вже далеку дорогу проїхав на свинці, дивиться — свинка сама звертає з дороги вліво, на лісову стежку. Він їй нічого не каже. Думає, що це вона до царя йде. Привозить його свинка в ліс, а там хатка на курячій лапці. А під хаткою сидить дідок, махає до него рукою й кричить: «Здрастуй, Іванку, давно я тебе тут чекаю!» Під’їхав Іван. Дідок каже: «Пускай свинку, най пасеться». Пустив він свинку пастися, а дідок питає:

— По якій причині ти прийшов сюди, аж до мене. А він каже:

— Я був би не прийшов. Це моя свинка звернула з дороги і завезла мене аж до вас.

— Ти знаєш, хто я? — каже дідок. — Я той дідок, що жиє в хатці на курячій лапці. Тепер скажи, чого ти приїхав.

А він каже:

— В мене є два брати. Вчені й розумні. Ходили до царя дочку сватати та й не посватали, бо цар поставив дочку на трибуні коло брами і сказав доскочити до неї конем та взяти перстень з руки.

— То ти хочеш, Іване, собі її посватати?

— Так, я думав, що найду щось добре в світі. І видю, що найшов. Дідок побив його по плечу і каже:

— Іване, зробим усе.

Витягає дідок з кишені коробочку від сірників: на однім сірникови змотана шерсть із сивого коня, на другому — з чорного, а на третьому — з гнідого. Каже дід:

— Подивися, Іване, оце мої коні. Я ними командую. Не коні, а змії. Якого ти хочеш коня з цих трьох побачити?

— Най буде, — каже, — сивий. Дід узяв черкнув сірником і припік шерсть з сивого коня. Чує: шумить ліс. Прибігає сивий кінь. Заіржав той кінь і питає:

— Чого, діду, хочете?

— Повези Івана до царя, щоб він дістав з царевої дочки перстень. Іване, скачи коневи в вухо.

Іван скочив у вухо, а другим вискочив — такий панич красивий, що на світі нема більше такого. Каже дід:

— Їдьте!

Поїхали вони. Приїхали до царя, а там уже є багато женихів, як і тоді, коли брати були. Побачив його цар і крикнув:

— Ану дайте того, що приїхав на сивім коні! Іван під’їхав. Цар каже:

— Як скочиш і достанеш перстень, будеш мій зять.

Кінь розігнався, вискочив передніми ногами аж на браму — і взяв Іван перстень з пальця царівни.

Цар тих усіх відправив, а Івана з конем закликає на подвір’я. І по бесіді зрозумів цар, що тут щось підроблене. Запирає цар коня в одну сторону, а Івана — в другу. Поговорив з Іваном та й каже своїм слугам:

— Його треба спалити, бо тут щось підроблене.

А кінь виривається і тікає до діда. Дід посилає туди трьох хлопців на конях. Їден хлопець називався Голод, другий — Мороз, третій — Вогонь. Приїжджають вони до того царя і кажуть йому:

— Такий був договір, щоб доскочити до вашої дочки і взяти перстень. І ви мали віддати дочку. Хлопець доскочив, а ви тепер шукаєте принежди якоїсь.

Цар сказав своїм слугам:

— Привезіть у таке-то приміщення два складометри дров і бочку нафти. Пустіть туди їх усіх чотирьох і спаліть!

Коли їх заперли в тій кімнаті, запалили і всі повтікали, Мороз увидів, що припікає, потиснув добре морозом, і вогонь той потух, і то все потухло. Каже цар:

— Ідіть туди подивіться. Якщо вони погоріли, то викиньте, що там від них осталося.

Слуги приходять, а вони живі. То все затлілося трохи та й не згоріло. Прийшли слуги до царя та й кажуть:

— Вони не згоріли і кричать, що їсти хтять. Цар каже:

— Заготовте їм три столи. І кожен стіл щоб мав три метри. І щоб там було злагоджено всього багато: хліба, м’яса і всього іншого. І скажіть їм, щоб то все з’їли, а як не з’їдять то все за сніданок — постинайте їм голови.

Ті злагодили три столи по три метри і сказали:

— Як не з’їсте це все за раз, то вам голови постинають. Та й пішли слуги. А Голод піднімається та й каже:

— Це ще мало.

Зачинають вони їсти. Іванко і ті два, Мороз і Вогонь, їдять як люди, а Голод їсть по-голодному. Ті наїлися, а Голод лиш кришки зазбирує із столів. Все чисто поїли. Прийшов цар і каже:

— Візьміть їх у холодильник і най вони вимерзнуть. А завтра викиньте їх відти.

Вкинули їх у холодильник, дали їм морозу — яких там сорок градусів, а Вогонь як потиснув жаром, аж стіни стали мокрі. А на другий день каже цар:

— Ідіть подивіться, що там з ними. Якщо замерзли, викиньте їх у рипу.

Слуги пішли подивилися, а вони всі живі. І тепло їм, аж повпрівали. І цар сказав, щоб їх відти вигнати, най собі їдуть. А перстень у Івана. Їдуть вони всі до діда в ліс. Розказали йому все, як було, а дід каже:

— Най Іван їде додому з перснем на свині, так, як приїхав. Приїхав Іван додому й показує батькам своїм і братам перстень.

А цар почув, що Іван узяв той перстень туманом, прислав людей і той перстень у Івана відобрали. А батька викликали до влади і почали питати. Та батько відговорився, що Іван дурний.

— Куди він ходив, що робив, я того не знаю. І старого пустили. Забанував Іван.

— Я все одно заберу від них той перстень, — каже він. Та й іде знов до того дідика в ліс. Всідлав свинку та й їде. Приїхав, дід увидів його і врадувався.

— Що, Іване, не виходи тобі в царя доньку взяти? А він каже:

— Не хочу я нічого, але мені за тим перснем жаль.

Дідок має в катруці маленького котика. Бере він того котика і посилає за перснем:

— Поки Іван побуде в мене, щоб ти той перстень приніс.

І пішов котик. Їдного разу пізненько нявкає котик під порогом у царя. Вийшла цариця. Бере його на руки, вноси до хати. Зачали всі з ним гратися. Дочка взяла його на руки, бо молоді все котиків люблять. Кілко вони там бавилися, бавилися, лягають спати. А котик слідкує, де царева дочка поставить перстень. Вона зняла його з пальця і поставила на стіл. А котик то бачив і, як полягали вони спати, взяв перстень.

Якимось способом вийшов надвір і пішов додому. Йшов через поля, через ліси, бо боявся, щоб ніхто його не піймав і не відобрав перстень.

Плив він через їдну річку. Річка була широка, і напав на него серед річки орел, ударив його в голову — і він упустив той перстень.

Вертається котик назад і лізе на велику вербу. Сидить на ній і думає: «Пропав перстень. Не годен я його дістати, бо річка й глибока, й широка». Дивиться: лізе у воду краєм річки рак. Скочив котик з верби, піймав того рака і тягне його з води на берег. Рак каже:

— Братчику, пусти мене живого, не витягай мене з води. Котик питає:

— Куди ж ти так лізеш понад край?

— Сьогодні, — каже, — в одного рака весілля, а я — старший дружба.

Прийшло багато раків і кричать:

— Пусти його, бо це ж дружба! Сьогодні в нас весілля. Котик каже:

— Не пустю, доки не прийдуть молодий і молода. Приходять молодий і молода. І кажуть:

— Котику-голубчику, пустіть нам цего рака. Бо в нас сьогодні весілля, а це ж старший дружба. Що ж ви такі напасні, за що ви його мучите?

А котик каже:

— Я потеряв перстень свого хазяїна. Як ви його найдете, я відпускаю його.

Молодий скомандував усім ракам, підняв то все весілля, і пішли раки дід воду тим слідом, який котик показав. Найшли перстень і принесли його котикови. А котик відпустив того рака і поніс перстень Іванови.

Дав дід Іванови той перстень і відправив його в путь-дорогу додому. І на цім конець.