Петро-обманщик
Українська народна казка Бойківщини

Був Петро-обманщик. Не обманював хіба кого не хотів. Простих людей він не обманював, а обманював хитрих. І про нього знало багато-багато людей, про Петра.

Одного разу прийшов він у місто. І якраз попав на суддю. А суддя йому говори:

— Напевно ти, Петре, прийшов мене обманути. Ну обманюй ня.

А Петро йому говорить:

— Нема коло мене того, що ним обманюється. Бо я, — каже, — лишив то вдома.

— А тобі далеко йти додому?

— Та треба півдоби.

А суддя був на кони. Говорить суддя Петрови:

А якби я тобі дав свого коня, то би-сь скоро прийшов?

— Якби сів на коня, то за пару мінут я вже тут.

І суддя дав йому коня. Сів Петро й поїхав. А за містом був ярмарок. Петро обрізав коньови хвіст і продав коня на ярмарку за сто фортів. Вернувся в місто, зайшов у магазин і купив сильний шнурок. А коло того міста було озеро, а коло того озера лежав важкий камінь. Прив’язав Петро шнурок до каменя і пустив камінь у озеро. З єдного кінця шнурка камінь у озері, а з другого Петро сильно прив’язав хвіст з коня. Та й хвіст пливав по озері. А Петро намазав свій капелюх у болото та й іде.

Іде він, а суддя стоїть і чекає Петра з конем. Надходить Петро, а суддя питає:

— Петре, а де кінь?

Петро йому говорить:

— Ваш кінь дурний, стрибнув у озеро і затопився.

Суддя говорить Петру:

— Неправда, Петре, ти брешеш.

— Як не вірите, то йдіть подивіться. Ще з коня хвіст стирчить у озері.

Прийшли вони з суддею ід’озеру — справді кінь затопився, хвіст видно з води. Суддя взявся за хвіст і тягне з озера «коня». Сильний був той суддя, і вирвав хвіст з мотуза. І як урвав, то чуть не затопився сам, хіба Петро його врятував, суддю.

Ідуть вони оба в місто. Заходять, а там крамниця. Петро говорить судді:

— Я йду в крамницю, подивлюся, чи є вино.

Зайшов Петро в крамницю і питає крамаря:

— Є вино?

— Є.

І оплатив Петро дві пляшки вина. Оплатив, виходить на вулицю і випрошує суддю:

— Ходіть. Що було, те було, вип’єме пляшку вина.

Зайшли оба-два в крамницю, і вони з суддею її випили. Випили, а Петро з голови капелюх та й кинув на підлогу.

— Ну що, крамарю, заплатив я тобі?

— Заплатив. — говорить крамар до Петра.

Дав крамар другу пляшку вина. Випили й другу. І Петро так само бахнув капелюхом у підлогу.

— Що, заплатив я?

— Заплатив.

А суддя думає: «Як ти «заплатив»? Як ти гроші давав?». Та й питає його суддя:

— Петре, а що ж то в тебе за капелюх, що ти не даєш грошей і «заплатив»? Продай цей капелюх мені.

Петро говорить до судді:

— Нащо мені ваші гроші? Я що би не набрав у крамниці, капелюх у підголу та й заплачено.

Просить, благає суддя Петра, а Петро говорить:

— Цього капелюха мені ще прадід оставив. Але як дасте триста фортів, то продам вам.

Вийняв суддя гроші і заплатив, і вони розійшлися. І Петро пішов собі додому, а суддя пішов у ресторан, запросив собі товаришів, замовив щонайбільше їдення, пиття. Їдять, п’ють. А вони, тоти товариші, насміхаються з капелюха судді.

— Чого то в тебе такий капелюх у болоті?

А суддя говорить:

— Не смійтеся, зараз побачите, що то за капелюх.

Коли наїлися, напилися, суддя капелюх з голови, трахнув у підлогу і говорить до того крамаря:

— Що, заплатив я?

Крамар нічого не відповідає. Він ще раз трахнув.

— Заплатив я?

А крамар:

— Вийми гроші і заплати. І тоді буде «заплатив».

Тоді суддя вийняв гроші і заплатив.

— Отепер ти, чоловіче, заплатив, — сказав крамар.

А суддя бере двох шендерів і йде до Петра. Чого він його обрудив уже другий раз? А Петро знав, що вони прийдуть. Та взяв пательню, накраяв м’яса і бульби. І поставив пательню на гарячу кухню. І воно шипить. То добре розжарилося, а суддя з шендерями уже коло хати. Вони до хати, а він пательню на лавку. Вони зайшли до хати, дивляться, а в пательні смажиться на лавці без огня. Вони забули, що прийшли Петра судити, і дивляться на пательню, що без огня варить. Суддя каже:

— Петре, продай пательню.

Петро говорить:

— Не продам. Мені ніколи дров не треба, бо пательня без огня варить.

Ну й доти-не-доти, і Петро продав пательню. Пішли без всякого-якого з пательнею. Приносить суддя пательню і дає свої жінці. І каже:

— На. Я таку пательню купив, що без огня варить. Що хочеш варить.

Вона зраділа. Та й нарізала м’яса, бульби, поклала на пательню і поставила на лавку. Та й стояло три дні і не зварилося.

Тоді суддя набрав злости, знов узяв двох шендерів та й до Петра. «Ну вже Петро пропав», — думає суддя. А Петро знав, що суддя прийде з шендерями ще раз. Зарізав барана, вийняв з нього шлунок і сховав у пазуху під сорочку. І сестрі говорить:

— Коли я «заріжуся», бери в шафі свистулю і свищи мені у вуха.

Приготував він усе, дивиться, іде суддя з шендерами. Коли вони зайшли до сіней, Петро взяв ніж та й так свариться з сестрою. І каже, що заріжеться. Зайшли вони до хати та й на Петра:

— Петре, заспокойся. Петре, заспокойся.

А Петро далі свариться. І дав собі Петро ножем у живіт, у той баранячий шлунок. Поллялася кров, і Петро впав.

Ну що ж, вони вже в страху, суддя й шендери ще скажуть, що то вони зарізали Петра. Петро мертвий, а вони коло нього стоять. Де його тепер мертвого діти?

А тут сестра бере свистулю з шафи і свище Петрови в вуха, в єдно, а потім у друге. І Петро піднявся. Та й каже:

— Йой, як я заспав.

А суддя каже:

— Якби була не свистуля, то був би-с не встав.

— Ви, — каже, — не думайте, що то перший раз я зарізався. Я вже різався кілька разів, але свистуля мене все піднімає.

Тоді суддя просить Петра:

— Петре, продай мені цю свистулю. Бо я, — каже, — суддя. Мене можуть роз злостити, і я когось можу зарізати.

Та й Петро продав, та й суддя із шендерами пішов.

Приносить суддя ту свистулю додому і дає свому фурману. Каже:

— На сховай. Коли би я прийшов з суду і на злостився, і вмер чи зарізався, то би-с свистав у вуха.

Не так то скоро було, але раз пішов суддя і на злостився. Та й приходить, та й зарізався. І впав мертвий. А фурман узяв свистулю, та й свистав, та й свистав, та й свище до сьогоднішнього дня, а суддя не встає.