Покотигорошок і дочка короля
Українська народна казка Гуцульщини

Народився в одної жінки хлопець. Як підріс, дуже хитрий був. Вже було йому десь двадцять років. А в одного короля виросла дівчина, дуже файна. Бавилася вона собі в саду. Одного разу пішла вона в сад та й читала собі книжку. І сталося нещастя. Звіялася буря, і дівчину понесло в повітрі. І так її занесло, що ніхто її не видів і чутки про неї не було. Що вже король із своїм військом нашукався, що вже наплакався з жінкою — пропала, як під землю.

Король обіцяв багато золота, хто би її відшукав. Стільки золота обіцяв, що до смерти міг би чоловік за него жити. Та що з того, ніхто не міг відшукати. Нарешті король оголосив по всій країні, що най буде й мужик — бідний чи багатий, який би не був, — то король віддасть за него дочку, лиш би знайшов її і привів у столицю. Прийшла про це чутка і до того хлопця. А називався він Покотигорошок. І зібрався хлопець у дорогу. Спиталися в него дєдя та й мама:

— Нащо ти, синку, нас, таких нещасних, покидаєш?

— Я йду, — каже, — дєдю й ви, мамо, щастя шукати в світі.

— Та якого щастя, одиночку ти наш дорогий?

— Я чув, що люди в селі говорили. Пропала в короля дочка. А він оголосив по всій країні: хто відшукає її, то віддасть за него. То я йду, може, знайду її.

— Ге, — каже дєдя, — де тобі її знайти? Може, її біси ухопили.

— Я іду. Попробую.

— Ой синочку наш дорогий! Ти можеш не вернутися, нас сиротами залишиш.

Не пускали хлопця з хати. Але Покотигорошок таки викрався та й утік. Та й іде собі світом. Іде, а під горою стоїть чоловік, теж такий парубок, як він, у таких роках молодих. Та й грудьми вперся в гору. І тручає ^* її, тручає. Став Покотигорошок коло него та й питається:

— Що ти, парубче, робиш?

— Та я тручаю своїми грудьми цю гору.

Покотигорошок дуже здивувався, що такий він силач, та й питається:

— Як тебе звати?

— Перевернигора.

— А не йшов би ти зо мною в товаристві? Та й були би ми товаришами, та й найшли би щастя. Оголосив по країні король, що в него дочка пропала, та й пообіцяв багато золота дати, як хто знайде її та й приведе до королівства. Або саму дочку за того дасть. Та й, може, ми два таки найдемо щастя, бо ти дужий, а я мудрий та розумний. Та будемо мати з чого жити аж до смерти.

Перевернигора дуже урадувався, бо він того не чув, що король оголосив. Що дасть король за дочку золота. Та й подав Покотигорошкови руку, та й сказав:

— Будьмо товаришами та й підемо в світ шукати її.

Багато вони пройшли Божої землі. Аж нараз дивляться, оден леґінь перевертає в лісі дуби грудьми своїми. Стали вони коло него.

— Що ти, леґіню, робиш?

— Я випробовую свою силу.

— А як тебе називають?

— Звернидуб.

— А не йшов би ти з нами в товаристві? Бо нам такого силача треба.

Та й розказав йому Покотигорошок про королеву дочку. Хто би її знайшов, то дав би король золота.

— Цей парубок зветься Перевернигора, а я Покотигорошок. Утішився Звернидуб та й подав руку своїм новим товаришам. Пішли вони в путь далеку і зайшли в ліси. Зайшли аж до всередлісу, та й сказав Покотигорошок:

— Отут спираймося та відпочинемо.

Сіли вони втрьох, відпочивають. А Покотигорошок каже до них:

— Оден хай іде в той бік лісу, шукаючи, а другий най іде в другий бік, шукаючи. А оден най остається коло ватри їсти варити.

Сказав Перевернигора:

— Я лишуся їсти варити.

Він боявся по лісах блукати, бо в лісах медведі й вовки. А на місці, коло ватри сидіти не боявся.

Пішов Покотигорошок та й пішов Зверни дуб, шукаючи лісом, оден у оден бік, а другий — у другий. Та й мали потому розповідати оден одному, що хто видів, що хто надибав у лісі. Ходили вони майже до самого вечора. Дуже поголодніли та й посходилися їсти. Зійшлися, подивилися — їда висипана з котла. А Перевернигора лежить преч ^* напівмертвий. Ватра загашена водою, лиш пара йде з вугля.

— О, — каже Покотигорошок до Звернидуба, — тут щось небезпечне сталося.

Задивувалися вони оба та й питають Перевернигору:

— Що сталося з тобою?

А він тремтючи розказує їм:

— Прийшов такий старенький бородатий дідок та й каже мені: «Ану най я цю їду з’їм, бо я дуже голоден». А я йому кажу: «Я би це не зробив, бо мають прийти два товариші мої з полювання. Та й що вони будуть їсти, як ти мені це з’їш?» А дідок стрепетав ногами, розлютився та фохнув на мене воздухом, так, що я відлетів від кітла і шість разів перекотився. Та й він поз’їдав усе, загасив водою ватру та й пішов собі.

Настав другий день. Сказав Покотигорошок:

— Сьогодні будеш ти їсти варити, Звернидубе. А ми два підемо на полювання.

Побоювався Перевернигора йти на полювання, але наказ є наказ.

А Звернидуб наварив їсти, їда вже готова. Аж тут нараз приходить той самий дідок бородатий. Борода мало землею не везеться. Та й каже він Звернидубови:

— Ану давай цю їду, най я з’їм, бо я голоден.

— Не можу я цего зробити, бо в мене є два товариші. Вони прийдуть зараз голодні. Що я їм дам їсти, як ти мені з’їш цю їду?

Дід стрепотів ногами, фохнув воздухом своїм. І той так само перевернувся шість разів. А дід їду поз’їдав, згасив ватру, лиш пара з ватри пішла.

Приходять товариші. Такі голодні, що аж світу не видять. Подивилися, а цей лежить непритомний. І ватра погашена.

— О, — каже Покотигорошок, — настане днина, і я залишуся їсти варити, а ви підете на полювання. Мені здається, що як ви прийдете, то будете їсти, не будете голодні сидіти.

Настала Божа днина, пішли хлопці на полювання. Лишився сам Покотигорошок їсти варити. Зварив він їду та й чекає своїх товаришів, аби прийшли їсти, бо вже дві добі не їли. Аж тут нараз приходить той самий дідок, що приходив до Перевернигори та й Звернидуба. Та й каже:

— Ану-ко дай я поїм цю їду твою, бо я голоден дуже.

— О, це діло тобі не піде, бо в мене зараз зійдуться товариші. Що я їм дам їсти, як ти поз’їдаєш?

А дідок каже:

— І вони не будуть їсти, і ти не будеш їсти.

— Це тобі не вчорашні та й не передвчорашні. Не на того ти попав. Це тобі Покотигорошок.

Зачали вони битися і билися дуже довго. Дуже оба потомилися. Нарешті Покотигорошок схопив дідка, кинув його. Та вхопив сокиру, витесав клина, ударив у дуба вістрям сокири, розколов дуба та діда за бороду, забив бороду в щілину, заплішив клином та й пішов собі до свеї їди.

А в діда борода болюча. Зажалував дід уривати собі бороду, схопив дуба руками, вирвав його з корінням і подався з дубом під землю, лиш тільки лишився за дідом слід.

Приходять товариші, а їда готова, лиш сідати їсти. Наїлися вони та й питають Покотигорошка:

— Що це таке, що як ми варили, то не було що їсти, а в тебе є?

— Е, хлопці, ви ще замолоді в колінах. Ви не могли поборотися з дідом, що по шість раз перевертав вас від кітла. А я його перебив. Може й помре він від того. Ади, він отам у дубі пищить.

Товариші захотіли, аби показав Покотигорошок того діда. А Покотигорошок сказав:

— Їжте ще, хлопці, не переривайте собі їду. А відтак вам покажу того дуба й того діда.

Попоїли вони, і тоді сказав Покотигорошок:

— А тепер ходім, покажу я вам діда.

Прийшли на то місце, а там лиш яма, а дуба нема. Лиш тільки слід, а куди той слід, то бог його знає. Тоді сказав Покотигорошок до своїх товаришів:

— Що б то не було, мусимо йти за цим слідом, хоч би на конець світу йшли. Мусимо знайти діда, бо він ще, видко, живий. Треба його вбити, бо він може зігнати нас з лиця землі.

І пішли вони тим слідом. Ішли як ніч, так день, довго йшли. І надійшли до того місця, де дуб був затягнений у землю.

— Отут, браття милі, — сказав Покотигорошок, — треба лізти в цю нору, відшукати там діда і вбити його. А попадає на вас двох, — сказав Покотигорошок, — вам треба лізти. Бо я його побив, лише не добив. А ви добийте. Припадає тобі, Перевернигора, йти. Бо ти маєш силу велику і можеш плечима та й грудьми розтискати нору.

Напудився Перевернигора, не схотів. Тоді звернувся Покотигорошок до Звернидуба:

— Тоді твоя черга прийшла.

І Звернидуб верея. І сказав Покотигорошок:

— Якщо так, якщо ви напудилися, то піду я.

Зв’язали курмеї, обв’язався Покотигорошок та й сказав товаришам:

— Спускайте мене вниз і чекайте тут нагорі. Я вам буду подавати всіляке добро.

Спустився він на дно, а там йому другий світ показався. Як зачав там ходити, то не міг надивитися на всякі чуда. Він зроду не видів таких палаців. Все блищить золотом. Ходив, шукав, дивився та все мріяв про королівську дочку. Чи ба не отут королева дочка находиться? Зайшов у одну світлицю, а там прекрасна дівиця плаче й ридає.

— Чого ти плачеш та сумуєш? — спитав Покотигорошок. — Я прийшов визволити тебе з неволі.

— Як ти мене визволиш, мій тато король нагородить тебе золотом. Будеш мати з чого жити до самої смерти.

— Мені, — сказав Покотигорошок, — не треба ні грошей та й ні золота і ніякого майна не треба. Не за те я боровся і не за тим сюди прийшов. Твій тато по цілій країні оголосив, що віддасть дочку за того, хто відшукає її. Що ти на це скажеш?

— А ти, леґіню, годен мене визволити з цего?

— Постараюся.

— Ну то я стану твоєю жінкою.

Покотигорошок зрадів, ніби на світ народився, як учув ті слова панночки. Та й сказав до неї:

— Я маю на тім світі два товариші. Вони мене чекають. Мушу їх обдарувати золотом. Бо тут є що брати, у твого пана. Та й скажи мені, де він, той, що взяв тебе в неволю?

— Заснув твердим сном, казав, що бився з одним леґінем на тім світі. І спить, не пробуджується чотири добі.

Тоді сказав Покотигорошок до панночки:

— Іду я набирати золота. І подам його своїм товаришам на той світ. А в послідню хвилину видам на той світ тебе. А за тобою і я піду.

Понабирав золота, прийшов до тої нори, сіпнув воловйцею ^* та й гукає:

— Це, що подаю, ваше!

Підтягли товариші, а то пачка золота. Розкрили, подивилися і аж своїм очам не звірили, як засіяло їм у очі. Зроду ще такого не виділи. І сказав оден до другого:

— Видиш, що нам добув Покотигорошок? Велике щастя маємо. Тоді пішов Покотигорошок у світлицю, взяв за руку панночку, привів до тої нори та й гукає:

— То перше, що я вам подав, то ваше, а це, що подаю тепер, то моє!

Витягли товариші панночку на той світ з пресподнього.

— А тепер тягніть мене! — загукав Покотигорошок. Витягли й Покотигорошка.

І йдуть вони всі четверо великим лісом. Покотигорошок іде собі попід ручку з дочкою королевою, а ці два ззаду йдуть. Перевернигора та й Звернидуб. Каже Покотигорошок до своїх товаришів:

— Ану сядьмо, хлопці, та відпочинемо, бо я великого труду приймив.

Сіли товариші на землю.

— Ану дайте скриньку, що я вам подав, най я вас поділю золотими монетами. По рівній частині.

Перевернигора та й Звернидуб сказали до Покотигорошка:

— Ти нас обдарував золотом. А тобі що? Сам ти не хочеш золота?

А Покотигорошок поклав руку на плече королівні та й сказав:

— Оце моє золото.

Та встали вони й пішли. Покотигорошок пішов собі з панничкою наперед, а ці облишилися позаду. Та й сказав пошепки оден до другого:

— Та що нам з цего золота буде? Золото минеться, а Покотигорошок прийде в королівство, одружиться та й стане після смерти її батька королем. А ми будемо його рабами. Краще вбиймо його тут у лісі. І ми два погодимося з золотом та й панночкою.

Питає оден другого:

— Що ти хочеш, золото чи панночку? А той каже:

— Мені панночки не треба. Віддай мені свою половину золота. Другий каже:

— Я пристаю панночку мати.

Подали оден другому руку і присяглися, що до смерти не скажуть нікому про це діло. Тоді каже оден до другого:

— Котрий буде бити Покотигорошка перший? Звернидуб сказав:

— Будемо разом оба одним махом бити. Щоби колись не було виказання, що котрийсь оден убив.

Ідуть далі. І втомилися всі четверо. Хотять відпочити. Полягали і заснули. Покотигорошок спить твердим сном, бо дуже трудний. Та й панночка коло него. А Перевернигора й Звернидуб не сплять, а думають своє чорне діло зробити. Стали на ноги та й кажуть панночці:

— Ідім уперед. А вона їм каже:

— Не залишимо Покотигорошка.

— А нащо нам тут Покотигорошок? Хто витягав тебе, панночко? Покотигорошок чи ми витягли тебе волови́цею на цей світ?

— Та ви, — каже, леґіні, витягали. Але Покотигорошок відшукав мене на тім світі.

— То не має значення. Хто тебе витягав на цей білий світ, тому ти маєш стати дружиною. Бо так твій тато оголосив по всій країні.

З радощів, що вже на цей світ вернулася, що йде до тата в королівство, призабула панночка, хто її справжній визволитель. А вони сказали їй:

— Іди вперед, ми тебе наздоженемо. Бо не хочемо залишати нашого сплячого друга. Ідемо його будити.

А вони не прийшли будити, а прийшли йому смерть зробити. Витяг шаблю оден та й другий, бо такий у них був договір, і в одну мить відтяли йому голову від тулуба. І побігли за панночкою. Та й ідуть разом усі троє.

Нараз до цего трупа прийшов лісовий звір найстарший — медвідь. Подивився, голова в однім боці, а тулуб у другім. Забанував медвідь, штрик борзо до кернички, набрав води цілющої, помочив нею чоловікови шию, приклав голову, чоловік ожив, устав на ноги і пройшов кілька кроків. Але медвідь не поставив образ наперед, а назад. Уздрів медвідь, що чоловік іде ногами вперед, а лице чоловіка ззаду. Тоді медвідь відірвав чоловікови голову від тулуба, обкрутив образом наперед, знов полляв цілющою водою, приклав голову, і чоловік зробився такий, як треба. Подякував він щиро медведеви, що медвідь збудив його від твердого сну (не знав, що був убитий). І медвідь помахав йому на прощання своєю лабою. Пішов Покотигорошок у свою путь, а медвідь зостався в лісі.

А його товариші вже поділилися, оден пристав на золото, а другий на королівну. Дійшли вони обидва до королівського палацу, і Перевернигора має женитися на королівні, а Звернидуб у него за дружбу стає.

Привели панночку перед самого короля.

— Маєте, пресвітлий королю, свою дочку. Ви оголосили, що котрий найде її, той буде князем, а вашим зятем, — сказав Перевернигора.

Король з великою радістю обняв свою дочку, бо великі роки її не видів. Та й обняв Перевернигору і пристав віддати за него дочку.

Справляє король весілля. Скликав з усіх країн цісарів, королів, міністрів. Гутить музика на все королівство. Молодих збирають до шлюбу, а тут нараз приходить під царську браму Покотигорошок. Виходить молодий з молодою до шлюбу. А панночка як глипнула, як побачила свого визволителя, та й сперлася. Та й сказала:

— Тату, я не піду до шлюбу з цим Перевернигорою, а стану до престолу із отим, що під брамою стоїть.

— Та куди тобі йти за него заміж, як він такий дранкогуз? Мені ганьба перед усім світом, що ти пристаєш ставати з зайдою під вінок. Що тобі в голову стукнуло?

— Тату, — сказала вона, — ви не знаєте, я вам все отут розповім, на оцім кроці посліднім. Оцей Покотигорошок мене визволив з неволі. І він їх обдарував золотом, а вони його погубили в лісі темному, зрадили мого нареченого та й мене. Покарайте їх.

На це сказав король:

— Буде суд рішати, яку їм за зраду й обману кару дати. Шлюб зупинився. Король завернув до палацу князя, дочку й дружбу. І сказав король своїм брамовим:

— Приведіть того обірваного і облатаного юнака у світлицю. Най я все почую і зрозумію, усе, що сталося.

Розказав Покотигорошок усе, як було. Тоді звернувся король до свеї дочки:

— Правду він говорить чи брехню?

— Правду, тату, вірну правду. Вони обманули мене, лишилися ззаду і обтяли йому життя. І сказали, що він заснув твердим сном. «Най він спить». Цей мій чоловік буде, а не той зрадник.

Вислухало це і все міністерство. І звернувся король до міністерства:

— Що ви на це скажете? Як ви це рішите? І сказало міністерство:

— Пресвітлий королю, ви маєте в стайні такого коня, що ще ніколи не був надворі. Вивести цего зрадника, прив’язати до хвоста коневи добрим курмеєм і пустити того коня в світ. І будемо всі видіти, як з него будуть кісточки по степу розсипатися.

Пристав король на міністерський суд. Як всудили, так і зробили. Прив’язали Перевернигору до хвоста кінського, випустили коня із стайні, а кінь як ударив копитами, як пішов штайєра ^* у степи, то тільки лишилася прив’язана до хвоста голова. І Звернидуба теж покарав король на смерть.

І рішив король узяти Покотигорошка дочці князем, а собі зятем. І жили вони дуже файно при королеви, поки не постарів король. А як постарів, віддав королівство свому зятеви Покотигорошкови. І ще й по сьогоднішній день, можливо, жиють вони, якщо не повмирали.