Попелян
Українська народна казка Бойківщини

Був господар і мав трьох синів. І третій був дурень. І як умирав батько, то говорив так:

— Як похоронять мене, щоби ви три ночі ходили вартувати на мій гріб. Першої ночі щоби йшов на гріб найстарший, другої ночі би йшов середущий, а на третю би йшов дурень.

Прийшла перша ніч, припадає черга на старшого брата. І старший брат просить того дурного:

— Іди за мене ти на гріб.

І пішов дурень на гріб, положив на гріб голову і заснув. Прокинувся, дивиться, вже й день. Приходить додому, брати звідаються:

— Ну як, що там було?

— Нічого, я переспав. Дуже мені приємно було спати. Пробудився та й прийшов додому.

Пішов він і за другого брата і так само переспав на вітцьовім гробі.

Но, приходить третя ніч, та й браття вже не питають.

— То вже твоя черга, іди.

Приходить він, ліг спати. Коло самої півночі гріб отворяється, звідти виходить його батько і дає йому кантар.

— На, — каже, — цей кантар і заховай його. Де яка тобі буде пригода, озми той кантар, потряси його, і буде тобі все, що задумаєш.

Приходить він додому і кантар заховав. Ніхто про той кантар не знав і ніхто його не видів. Браття питають його:

— Ну що там?

— Нічого. Як було тих дві ночі, так і цієї ночі було. Добре, — каже, — було.

А він називався Попелян. Він нічого не робив, хіба в попелі бавився.

А в той час цар розписав по свої країні: «Як найдеться хтось такий, щоби вилетів на кони на другий поверх, де моя дочка буде, то стане моя дочка його жінкою». У його двох братів були два добрі коні, посідали обидва на коні й поїхали. А через два дні він каже:

— Мамо, спечіть мені на дорогу ощипля, і я піду подивитися, як то там є.

А вона говорить йому:

— Дурню ти! Куди тобі йти, що тобі там дивитися?

А він говорить:

— Нічого, нічого, мамо, спечіть мені.

Ну що ж бідній матері робити? Хоч він і дурень, але то її син. І послухала вона, спекла. Він узяв того ощипля і пішов туди, де він заховав чарівний кантар. Узяв він той кантар і потряс ним, і став перед ним такий кінь, що в світі нема ліпшого. І привіз кінь вбрання офіцерське, таке, як на самім царі. Сів він на того коня, і як подумав, так кінь і йшов: чи землею, чи в воздухах.

Брати його пішли два дні вперед, а він їх догнав та ще й по разу нагайкою їм дав. Приїхав до царської дівки, кінь скочив, і вже він коло дівки. Та й відтам зразу вернувся додому. Приїхав, положив кантар на то саме місце та й знов став Попеляном. Зайшов до хати та й бавить в попелі.

Приїхали брати, а він питає:

— А хто ж вас бив по дорозі?

Браття питають:

— А відки ти знаєш, що хтось нас бив по дорозі?

А він каже:

— Я виліз на хату і видів, що хтось на дорозі вас бив.

(А він вічно сидів на печи). Браття взяли та й запалили хату, би він більше не видів, як браття будуть іти.

А то був приказ іще раз іти, до тої дівки. Був приказ на цілу країну і з’їжджалися з цілої країни. І другий раз таке саме сталося. І коли він приїхав і став коло дівки на другім поверсі, дівка стягнула із свого пальця золотий перстень та натягнула на палець йому. А на тому перстені був підпис, що то царський перстень. Та й приїхав він додому і поклав кантар там, де завше клав його. Приїхали й брати. А він на печи насміхається з них. Вни йому кажуть:

— Ти дурню! Який твій інтерес, хто там був і взяв перстень? Яке твоє діло?

Пройшло півмісяця, цар розписав записки: хто був коло його дівчини і взяв перстень, щоби приходив, бо буде весілля. Цар чекає та й нема нікого. А він мав той перстень на пальці і завив палець якоюсь шматкою. Та й сидів і бавився в попелі. І цар дав приказ на кожне село: перевірити і обов’язково знайти, котрий перстень має. Ходили, ходили та й не знайшли. І цар ще раз дав приказ:

— Ідіть шукайте!

І вони ще раз пішли шукати і перевірили всюди, де хто не був. Чи розумний, чи дурний. І шукали, поки не напали на Попеляна. А він сидить на печи. Піч відкрита, бо хата згоріла, а він такой сидить на печи і в попелі бавиться. Вони прийшли, а він сів на руки. Вони йому кажуть:

— Покажи руки.

А він не слухає їх, не показує. То вони насилу взяли і витягли йому руки. Мама й брати кричать:

— Та дайте’му спокій, та то дурень! Та видите, що в попелі бавиться!

Але вони не слухали нікого, палець йому розвили, а там перстень золотий. Царя перстень. Вони увиділи той перстень і лишили його і перстень на нім. І прийшли до царя й кажуть:

— Ваш зять дурень, сидить на печі і попелом ся бавить. Ми пізнали перстень у нього на руці.

Цар їм каже:

— Який би то не був, давайте’го сюди. Няй жениться, няй робить весілля.

Приходять вони до нього і кажуть:

— Но, збирайся, бо йдеш до царя. Весілля буде.

— Ні, хіба, як хочете, беріть мене з піччю враз.

То вони взяли такий спосіб, підкопали піч і везуть його на печи до царя. Привезли, але де діти піч та й його? А в царя був курник, великий такий. Та й завезли його туди. А дівка як увиділа його, та й почала йойкати:

— Йой, що ся стало?!

— Ну що ж, — кажуть дівчині батько й мати. — Якого вибрала, такого й маєш. Перстень твій на його пальці.

Але та дівка залюбилася з другого царя сином. Той цар з другої країни дочувся, що вона вже віддалася, і виповів війну на цього царя. А перше не воювали так, як тепер. Попереду ішли царі і билися, котрий котрого. Цар каже до свої дівки:

— От видиш, через тебе я маю йти на війну з чужим царем. Він сильніший за мене, він мене може і вбити там.

Вона вийшла до свого чоловіка в курник і каже:

— Видиш, через тебе той другий цар виповів на мого батька війну.

А він каже:

— Іди кажи батькови, аби мені якого коня дав, то я піду допомочи йому.

Вона ввійшла та й каже:

— Тату, говорить мій Попелян, щоби дати йому коня. Він піде на війну допомагати вам.

А цар каже:

— Іди і кажи, най іде до стайні і бере того коня, що ще ніколи надворі не був. То жеребець, він його дагди стратить.

Він сів на коня і поїхав уперед царя. Цар з військом і міністрами тоже їдуть. А він попереду. Їде він, а там болото на дорозі, якась така водомоя. Він з того коня зліз, вийняв ножик і коневі підрізує понад копита шкіру і закачує догори, горі ногами. А цар якраз над’їхав та й каже:

— А ти що робиш, дурню?

— Я підкачую коневи портки, бо як залізе в болото, то замажуться.

Міністри, що їхали з царем, всі в сміх. І поїхали далі.

А він прийшов туди, де був вхований кантар. Як потряс тим кантарем, коло нього став кінь, і зброя, яку собі задумав. Сів на того коня убраний, меч у руках аж горить. Приїхав на границю, а той цар уже з військом стоїть і його тесть-цар. Уже починають битися. А він як залетів там, усе військо неприятеля зсік. Як військо, так і царя — усе згаратав.

Вертається він відтам попри свого тестя. А його тесть вийняв меч і йому зранив палець. А він каже:

— За що ти мене зранив, пане, як я допоміг тобі війну виграти?

А цар вийняв свою позолочену хусточку з кишені, роздер наполовину і завив йому палець, той, що зранив. І питає його цар:

— А відки ж ти, молодче, з якої країни?

А він каже:

— Я з города Курника.

І сів на свого коня й поїхав. Ніже цар з міністрами приїхали додому, він уже в курнику на печи бавився попелом.

Цар приїхав додому і бере книгу, таку, що там описані всі країни. Шукає того міста, що зветься Курник. Шукали, шукали — не могли знайти в книзі. Та й тоді що? Закладають гостину та й розходяться. Утіха, що цар виграв війну. А хто допоміг, того нема. Нема то нема, добре, що війну виграли.

Тоді цар каже до дівки:

— Іди за своїм Попеляном. Який би він не був, але війну ми виграли. Іди й скажи, най зайде межи нас.

Дав цар дівці вбрання, щоб Попелян убрався.

— На, занеси йому, най вбереться і йде на гостину.

Входить вона та й просить його:

— Ходи в гості. Батько післав мене, щоб ти обов’язково прийшов.

Але він не дається. Вона просить його та й тягне за руки. І пізнала у нього на руці батькову хустечку. Та вернулася до хати і каже до батька, до царя:

— Я пізнала на його пальці вашу хустечку. Покажіть свою. Де вона є?

Цар показав, а то тільки половина. Вони пішли за Попеляном, обов’язково забрали його в хату, розвили палець, приміряють хустечку до того кавалка, що в царя — то було одно. І тоді вони додумалися, де той город «Курник». І цар його вкоронував, і став він царювати.