Портурей-прапорщик
Українська народна казка Буковини

В одного царя була дочка. І не давав він їй світу бачити. Завів у підвал, де було темно, і туди їй приносили їсти, і нікуди вона не могла вийти. Служниці говорили їй, що є білий світ, а вона того білого світу не виділа. І каже:

— Скажіть татови, най прийде до мене. Цар прийшов, а вона йому:

— Тату, що я так провинила, що ви мені білого світу не даєте бачити? Цар їй:

— Сьогодні ти будеш його бачити. Служниці виведуть тебе на білий світ.

І сказав служницям, щоб запнули їй очі чорною кисейкою, бо як зразу увидить білий світ, то ще може отемніти.

Повели її служниці в сад, а сад був понад синє море. Вона ходила, роздивлялася. Та й питає:

— А що то синіє?

— То синє море.

— Ану поведіть мене туди, най я подивлюся на те море. Повели вони її туди. А там стояв корабель. Він пристав до берега ще тоді, коли вона вродилася, та так і стояв при березі п’ятнадцять літ. Вона й питає:

— Що це таке? А їй кажуть:

— Корабель.

— Заведіть мене в той корабель, я хочу побачити, як він влаштований.

А той міст від пристані до корабля вже зогнив і ломиться. Вона каже:

— Підождіть мене на березі, а я сама сходжу на корабель.

Вона тілко ступила на корабель, а він рушив і поїхав. Служниці прибігли назад і сказали, що її забрав корабель. А куди, ніхто не знає. Цар зібрав своїх солдатів і каже:

— Хто найде мою дочку — половину держави оддаю. І як схоче, то возьме її заміж.

Вийшов їден і сказав:

— Дайте мені на три роки їсти і всього, що треба. І дайте мені корабель — я поїду її шукати.

Звали того чоловіка Портурей-прапорщик.

Скілко він їхав і скілко питав, ніхто про царську дочку не знав. Заїхав він так далеко, що туди орел кости не заносить. І сказав Портурей-прапорщик капітану, що зійде з солдатами на берег, щоб пошукати ще там.

Пішли вони лісом, дивляться — будинок великий. Заходять вони туди, а там пусто. Каже Портурей одному:

— Ти зоставайся в цім домі і вари їсти, а ми підем принесем з лісу свіжого м’яса.

Два пішли, а їден зостався. Почав варити — чує: стукає хтось. А то був такий маленький дідок Кокоть, як рука по локоть. Каже він:

— Отвори двері!

Солдат не відтворив, сказав:

— Невеликий ти пан, відтвори собі сам. Дідок відтворив двері і зайшов.

— Ти дасиш мені щось їсти?

— Як лишиться від товаришів — дам.

А дідок ухопив його, пригнув до землі і добре набив. А тоді з’їв усе, що той наварив, і пішов.

Товариші приходя, а той не зварив. Поставив варити друге, а воно ще не зварилося. Питають його, чого не зварив, а він каже:

— Вода далеко, дрова сирі.

Не признається, що такий малий бив його.

На другий день остався варити другий, а той дідок і другому так зробив. На третій день два солдати пішли в ліс за м’ясом, а Портурей-прапорщик лишився. Ті йдуть у ліс і кажуть:

— Най ще його наб’є дідок, то буде знати, чого не зварили. Варить Портурей, а дідок стукає в двері.

— Відтвори!

Той пішов відтворив. Дідок каже:

— Здрастуй!

— Здрастуйте.

— Ти дасиш мені щось їсти?

— Дам. Як такому молодцю не дать!

Як той дід сів за стіл, як ударив руками в стіл — на столі з’явилися наїдки й напитки. Що душа бажає! Сіли вони, їдять, п’ють. Той дід п’є і Портурей п’є, але більше ллє собі в пазуху, щоб не впитися. А дід напився і заснув. А Портурей став і думає, що робити з дідом. Взяв шаблю, вдарив діда та й перетяв надвоє. І почав глядіти, що коло него є. Нічого не найшов, лиш три ключі.

Приходять товариші з полювання, а він говорить їм:

— Маємо ключі. Але від чого вони? Дурно ж їх дід не носив коло себе.

Глядять вони в тім дворі і найшли до одного ключа замок. Відмикають, а там повна кімната срібла. Найшли до другого ключа замок, дивляться — повна кімната золота. Найшли замок до третього ключа, відчиняють ту камеру — царська дочка! Подивилася вона, а в него на кашкеті написано ім’я. Каже йому:

— Портурею-прапорщику, як ти сюди добився? Сюди орел кості не заносить.

— Тебе шукаю.

А цар дав Портурею перстень — на нему було все вибито. Портурей показав їй той перстень.

Поклали вони його на вікно і почали носити на корабель золото й срібло. Нагрузили, взяли до корабля царську дочку. А Портурей-прапорщик пригадав, що забув перстень на вікні. І каже товаришам:

— Заждіть трошки, я побіжу возьму перстень, та й поїдем. Вернувся він за перснем, а солдати порадилися, та й каже їден до другого:

— Їдьмо, лишаймо його тут.

Прийшов він до пристані, а корабель уже далеко в морі. Заплакав та й пішов у ліс. І думає: «Якби був хоч діда не зарубав, то був би з дідом, а так нема нікого».

Іде тим лісом, дивиться — два стовпи закопані і східці наверх прибиті. Піднявся він по тих східцях, а нагорі дзвони висять. Взяв та й дзвонить. Прибігає вовк і питає:

— Портурею, що ти робиш?

— Дзвоню.

— Тікай звідси, бо тут собор звірячий. Зараз зберуться звірі і на клапті тебе рознесуть.

Зліз він відти і тікає. Біг, біг та й сів відпочити. Відпочив трохи, іде стежкою далі. Іде, дивиться — один стовп закопаний і тоже східці наверх. Виліз він, а там така труба велика. Як почав він у ту трубу трубити! Прилітає триголовий змій.

— Портурею-прапорщику, що ти робиш?

— Найшов, — каже, — трубу й трублю.

— Тікай, тут наш собор. Як зберуться змії, то тебе вогнем спалять. Зліз він з того стовпа і знов тікає. Довго біг і сів відпочити. Коли біжить хлопець. А на кашкеті в него написано: «Іван, чарівницький синок». Покликав його Портурей. А той Іван ще ніколи в тих пущах голосу людського не чув. Глипнув той Іван та й каже:

— Здрастуй, Портурею-прапорщику. Як ти сюди забився? Сюди орел кості не заносить.

— Глядю собі смерти, та не годен найти.

— Іди, Портурею, до мене, будеш у мене жити. Мій батько — найстарший над зміями.

Пішов Портурей до того Івана. Прилітає змій. А Іван Портурея сховав. Змій зайшов, потягнув носом та й каже:

— Прісну душу чути. А Іван йому:

— Тату, я найшов собі товариша. Ти все на війнах, а мені скучно самому.

Змій каже:

— Добре, виходь, Портурею. Я даю тобі всі ключі від цего двора. Скрізь маєш право ходити й дивитися, лиш, — каже, — в погріб не йди і на під.

Та й полетів.

Портурей ходив, дивився та й думає: «Що б я був за хазяїн, якби не знав, що в погребі є?» Відімкнув погріб, а звідти вилетіло сорок зміїв і зачали межи собою битися. А той Іван виліз на стовп і затрубив у трубу. Прилетів його батько, спинив ту війну і назад усіх зміїв у той погріб загнав. І каже той змій до Портурея:

— Не б’ю тебе, не вбиваю, а лиш виганяю. Ти й так пропадеш отут у степах.

А Іван зачав за него просити, і змій попрощав йому. І каже:

— Ти уже знаєш, що в погребі. Але не відмикай під.

Та й полетів. Портурей походив, подивився та й думає: «Що я за хазяїн, щоб не знав, що на поду є?» Як відімкнув він той під, вискочило сто п’ятдесят музикантів, як заграли сирбу — все море захвилювалося. Пішли хвилі — вже половину двора затоплює. Іван виліз на стовп, затрубив у трубу, викликає батька. Змій прилетів і закрив ту музику. Вода зійшла. А змій каже:

— Ти мене не слухаєш — забирайся. Ти не будеш уже в мене служити.

А синок проси, щоб попрощав. Але змій вигнав Портурея за браму. Іван проси батька:

— Щось подаруйте йому на дорогу.

— Що я йому подарую, як він мене не слухав?

— Та подаруйте щось.

— То дай йому стару шаблю, стару сорочку й старий кашкет. І старого коня. І най собі їхає.

Дає Іван Портурею те все і каже:

— Скілко будеш жити, нікому за ці речі не признавайся. А то така шабля, що яка б війна не була, махнеш нею навхрест, і все вороже військо камінням стане. Лиш один цар останеться. Тілко треба вбрати ще старий кашкет, стару сорочку і сісти на старого коня.

Подякував Портурей, сів на того коня й поїхав. Проїхав він метрів сто і пустив того коня пасти, бо кінь старий, не годен довго йти. Ляг собі і говорить сам до себе: «Нащо мені такий старий кінь? Коли я доїду ним у свій край?» А кінь слухає. Та й заговорив до него людським голосом:

— Що ти казав?

— Я казав, що тобою не доїду до свого краю, бо ти дуже старий.

— А ти як хотів їхати: ходом чи думкою?

— Думкою хотів би.

— То скачи на мене.

І той не встиг скочити на коня, як уже був у своїм краю.

Як приїхав, то кінь забрався і ходить собі по волі. А ті, що втекли від Портурея-прапорщика, якраз кораблем добралися. Зійшли на берег, і царська дочка усіх солдатів вином частувала. А Портурей підійшов та й собі крайнім у строю став. Доходить вона до него, налляла йому, подає. А він і каже:

— Підождіть, най скину рукавичку.

Скинув він ту рукавичку, а на пальці перстень. Вона йому:

— Тату, цей мене найшов.

— А по чім ти знаєш, що він найшов? — спитав цар.

І вона розказала, як він вернувся за перснем, а товариші поїхали без него.

— А як він добрався сюди, я не знаю. Цар питає його:

— Що ти хоч’ за те, що найшов мою дочку?

І дав йому цар половину свого царства і дав заміж за Портурея свою доньку. А тих двох солдатів, що його лишили, сказав знищити.

А жінка жила з ним, жила і найшла собі якогось іншого, турецького короля. І каже їй турецький король:

— Знищ свого чоловіка, то будем з тобою жити. А вона йому:

— Ти государ. Об’яви йому війну та й убий. А я як можу вбити? Той об’являє йому війну. Встала жінка рано та й каже:

— Портурею, вставай, турок наступає. А він їй:

— Най наступає. Я хочу чаю напитися.

Напився він чаю, вбрався в стару сорочку, старий кашкет, почепив на себе стару шаблю. Прилетів до него кінь. Сів він на коня, виїхав назустріч турецькому війську, махнув шаблею навхрест, і все турецьке військо камінням стало. А турецький цар упав на коліна.

— Даруй мені життя!

Він тому королю попрощав. Той забрався, а потому зустрівся з його жінкою та й каже їй:

— Ти узнай і передай мені, чим твій муж так воює. Питає Портурея жінка:

— Портурею, чим ти так воюєш?

А він не хоче казати, бо сказав йому змій, щоб не признавався нікому. А вона йому так докучала, що сказав їй:

— Воюю цією коцюбою.

Вона взяла ту коцюбу, спакувала в посилку і передала турецькому королю. І король знов об’являє Портурею війну, знов наступає. Жінка йому каже, що турецьке військо наступає, а він каже:

— Хай наступає. Мені треба чаю напитися.

Покликав коня, одяг сорочку, кашкет, почепив шаблю. Та й виїхав напроти турецького війська, махнув шаблею навхрест, і все турецьке військо стало камінням.

Пише турецький король до жінки Портурея: «Узнай і передай, чим твій чоловік так воює». Вона знов його умовляє, щоб він признався.

— Як не скажеш, то ти мені не муж, а я тобі — не жена. А він до неї:

— Я цею мітлою так воюю. У ній уся сила.

Він заснув, а вона ту мітлу спакувала і передала турецькому королю. І король знов об’являє війну. Той наступає, а Портурей ще п’є чай. Тоді вийшов, одяг кашкет, сорочку, почепив шаблю, сів на коня. Та й вийшов назустріч турецькому війську, махнув шаблею, і знов усе турецьке військо стало камінням. А жінка каже Портурею:

— Ти насміхаєшся з мене: то про коцюбу кажеш, то про мітлу. Як буде так і далі, то ти мені не муж, а я тобі не жена.

За третім разом бере він та й признається жінці про старий кашкет, стару сорочку, стару шаблю і старого коня. А вона взяла те все і передала турецькому королю. А коня не дала — кінь по волі гуляє. Підробила таке саме шмаття і шаблю та й поклала чоловікови.

Король третій раз оголошує йому війну і починає наступати. Жінка каже:

— Портурею, турецьке військо наступає. А він каже:

— Най наступає, мені треба чаю напитися.

Напився, вбрав на себе кашкет і сорочку, почепив шаблю, сів на коня, виїхав напроти турецького війська, махнув навхрест шаблею — не бере. Махнув ще раз — не бере. Упав він на коліна і проси турецького короля:

— Даруй мені життя.

Король хоче подарувати, а військо не погоджується. Король каже:

— Він мені три рази життя дарував, а йому раз подарувати можна. А військо далі не погоджується. Король тоді каже:

— То давайте зробим так: прив’яжім його коневи до хвоста та й дамо коневи кілька буків. То він його вб’є, і ми не будем винні.

Так і зробили. А той кінь знявся вгору і полетів, як вітер. А в повітрі чоловік не вб’ється. Кінь відніс його трохи, опустився помалу на землю і посадив його на себе. Та й полетів він до свого товариша Івана, змійового сина.

Той ще не доїхав, а Іван вийшов назустріч та й каже:

— Е, жінці признався! Я тобі ще дам три речі. Як признаєшся й за них, більше до мене не йди. На тобі три квітки: рожеву, білу і синю. Як будеш істи відци і побачиш гадюки — понюхай синю квітку і перекинешся на таке саме, як вони, і підеш собі, куди схочеш. Дійдеш до моря — понюхаєш білу квітку і підеш по морю, як по землі. А як перейдеш море — понюхай рожеву квітку, і перекинешся таким гарним конем, що на світі більше такого нема. Тоді зайдеш до якого-небудь чоловіка і скажеш йому людським голосом: «Ведіть мене продавати». І ніхто тебе не купи, тілко той турок, що жиє з твоєю жінкою.

Він усе так зробив, як сказав йому Іван. Переїхав через море і перекинувся на коня. Зайшов до одного чоловіка на подвір’я, а той почав наганяти його. Кінь каже:

— Стань, я буду твоє щастя. Веди мене продавати, матимеш за мене гроші.

— А що ти будеш їсти? — питає чоловік.

— Що дасте, то буду їсти, лиш ведіть мене продавати. А чоловік каже жінці:

— Вари вареники.

Наварила жінка вареників, кінь поїв.

Повів чоловік того коня продавати. Обступили купці — той дає тілко, той тілко. Коли надходить той турок — дорого заплатив і забрав коня. Приводи коня додому, завів його на стайню і каже до жінки:

— Іди дивися, якого я коня купив.

Вийшла жінка до стайні, подивилася на того коня, помахала головою та й іде назад до чоловіка. І каже:

— Це ти не коня купив. Це ти смерть купив. Це — Портурей-прапорщик. Ти його вбий і попіл по вітру розвій, щоб і сліду його не було.

Але там у них була служниця. Пішла вона на стайню дивитися на коня та й каже:

— Такий кінь хороший — і хотять його рубати. А кінь говори до неї:

— Як мене будуть рубати і бризне кров, возьми її і покладь під сходи.

Служниця так зробила, і за одну ніч з тої крови така яблунька виросла, що лиш соловейки на ній співають. Вийшов турок, подивився та й каже жінці:

— Іди подивися, яка яблуня файна виросла. Жінка вийшла, подивилася та й каже:

— Скажи, хай її зрубають і спалять, щоб і сліду від неї не лишилося, бо це, — каже, — Портурей-прапорщик.

Виходить та наймичка і каже:

— Така яблуня файна — і хотять її рубати. А яблуня говори:

— Як будуть мене рубати і відлетить тріска, возьми її і кинь на море.

Зрубали яблуньку, а наймичка взяла тріску і кинула на море; а з тої тріски такий гарний качур зробився, що просто світить по морю.

Пішли купатися той турок, піп і дяк. А той качур підпливає до них, та все ближче, та все ближче. Турок хоче його зловити, а він усе відпливає та відпливає, та й знов підпливає і відпливає. Завів його на глибину, скочив йому на голову та й утопив. Зробився чоловіком, Портуреєм-прапорщиком, та й їде додому. Як увиділа його жінка, то дуже злякалася. А він бере служницю, свою жінку й бабу-чарівницю, що була там, ставить їх у ряд і каже:

— Я кидаю вгору шаблю. Хто винен, на того шабля впаде, а хто не винен — не впаде.

Перший раз кинув шаблю вгору — шабля підлетіла і вбила бабу. Другий раз кинув, і впала шабля на жінку.

— Значить, винна, йди набік.

Кинув третій раз шаблею, і шабля впала пусто. Значить, служниця не винна нічого.

Тоді він поставив жінку коло вбитої баби і зарубав. Порубав їх обох, спалив і вітром попіл пустив. А зі служницею одружився та й, мабуть, і зараз жиє.