Прекрасна Настасія
Українська народна казка Гуцульщини

В одного царя був син і три дочки. Цар постарівся й умирає. І говорить до сина свого:

— Сину, я вмираю, а три твоїх сестри будеш віддавати заміж ти. Але хто прийде в старости, аби ти не відмовив. Лишився царювати молодий цар. Коли одного разу звіялася буря і в хату зайшов панок.

— Добрий вечір, — говорить панок. — Скажіть мені, царю, чи ви би не віддали за мене свою старшу сестру?

А цар став, подумав. Та як це так прямо він міг сказати? Але нагадав він слова свого тата, який сказав нікому не відмовити. Та й каже:

— Віддам.

І забрав той старшу сестру. Тільки буря звіялася, загриміло і не стало її.

Засумував цар, що так ніяко втратив свою сестру. Але то було вже запізно. А через якийсь час знов загриміла буря і в хату входить панок.

— Добрий вечір, шваґре! ^* — говорить.

— Добрий вечір, — відповідає цар.

— Скажи мені, шваґре, ти віддав свою старшу сестру за мого брата?

— Віддав.

— А чи ти би не віддав середущу за мене?

А він подумав про слова свого тата, що казав не відмовляти, та й каже:

— Віддам.

Тоді звіялася буря, і не стало середущої сестри. Довго сумував цар, що позбувся двох сестер, а за якийсь час знову звіялася буря, і знов приходить до царя панок.

— Добрий вечір, шваґре! Ти віддав своїх дві сестри за моїх братів?

— Віддав.

— То чи ти би не віддав свою меншу сестру за мене?

— Віддам, — каже цар, бо пригадав слова тата. І залишився цар сам.

Вже зайшов цар у роки, а був ще нежонатим. Але чув він, що десь на якімось острові живе Прекрасна Настасія. І задумав він поїхати до неї в старости. Залишає царство на свого заступника і говорить йому:

— Якщо я не поверну, то будеш царювати ти.

В ті часи не було ні поїзда, ні машини, але всідлав коня і поїхав.

Заїхав цар у великі степи, в ліси. І одного разу вздрів він велике світло. І подумав: «Напевне тут живе Прекрасна Настасія». А та будова вся крита сріблом. Заходить він і стрічає серед хати свою найменшу сестру. Привіталися, а вона каже:

— Кілько днів, брате, кілько років ти сюди їхав, а мій чоловік тебе з’їсть. Він шестиголовий змій. Але нічого, — каже, — я тебе заховаю і буду його просити, щоб він тебе не з’їв.

Вона його заховала і чекає, коли прилетить змій. Нараз звіялася буря, і влітає шестиголовий змій.

— Ой, — каже, — чути, якась тут прісна душа є. Хтось тут або був, або є.

А вона каже:

— Е, чоловіче, ти налітався, та й тобі чується прісна душа. А може, й попадав на якісь люди та розірвав їх. А сюди, — каже, — в такі степи, де людина годна доїхати?

Коли змій утихомирився, вона сказала:

— Скажи, чоловіче, якби заїхав до нас мій брат, ти би його вбив?

— Та ні, — каже, — жінко, що ти? Я з ним нічого не маю. Якщо б він тільки міг заїхати сюди, ми би справили свадьбу. Бо ми не робили свадьбу, як я з тобою побирався. І куди йому путь була б, я би його добре направив.

— Як ти так мені сказав, — говорить вона до змія, — то я тобі скажу: мій брат є тут.

Випускає вона свого брата. Як вони побачилися, змій його розцілував. І зробили бай ^*. Набувалися ^* дві неділі, і тоді сказав змій:

— Шваґре, ми свадьбу відбули. А куди тобі дорога тепер? Він говорить:

— Я йду в старости до Прекрасної Настасії.

— Ой, — каже, — я би тебе не радив. Ліпше вертайся додому. До Прекрасної Настасії поїхав у старости мій брат, — говорить змій. — Це був самий старший брат, він мав вісімдесят чотири голови. І пропав безвісти.

— Що б не було, — каже цар, — а я таки їду в старости до Прекрасної Настасії.

— Якщо ти їдеш, — каже змій, — візьми оцей подарунок. — І подав йому скатерцю. — Якщо ти зголоднієш, то скажеш: «Розстелися, скатерця!» І вона розстелиться. Там буде їсти й пити та ще й закурити. А як буде по всему, скажеш: «Зложися, скатерця». Вона зложиться, покладеш її в кишеню і поїдеш далі.

Чи мало, чи багато їхав цар сим конем, коли дивиться, серед степу сяють золотом палати. «От, — думає, — тут уже й Прекрасна Настасія». Заходить він у двір і зустрічає свою середущу сестру.

— Ой, — каже, — брате, як ти міг сюди заїхати, так далеко? Ти знаєш, — каже, — мій чоловік дванадцятиголовий змій. І як він прийде, то тебе з’їсть.

— Нє, — каже брат до сестри, — я вже був у нашої молодшої сестри. І набувалися, і робили свадьбу. Я ховатися не буду, буду ждати твого чоловіка.

Нараз зашуміло, і прилітає з свого полювання змій. Стрінулися, розцілувалися, і питає змій:

— Як ти сюди приїхав, шваґре? Як приїхав, то зробимо свадьбу. Сестру я в тебе забрав, а свадьбу не робили.

Зрихтували ^* свадьбу, набувалися дві неділі. А як уже відспівали, відгуляли, питається змій у свого шваґра:

— А куди це ти гостиш-прямуєш?

— Їду, — каже, — в старости до Прекрасної Настасії.

— Ой, — каже, — я б тебе не радив. Там поїхав мій брат вісімдесятичотириголовий і пропав без вісти.

А цар своє говорить:

— Куди я направився, туди їду.

— Як так, шваґре, — каже змій, — то возьми у подарунок від мене оцю сопілочку. Як тобі буде треба, заграєш, і вона розвеселить тебе.

Узяв цар ту сопілочку, розпрощався з шваґром і поїхав далі в дорогу. Їхав він довго. Аж нараз ^* уздрів, серед степу дияментами світять палати. Подумав: «Нарешті я добився до Прекрасної Настасії». А коли зайшов у двір, то стрінувся із своєю найстаршою сестрою.

— Як це ти міг сюди добитися, — спитала його сестра, — у такі далекі степи? Мій чоловік — двадцятичотириголовий змій. Як він прилетить, то тебе з’їсть.

— Та ні, — каже, — сестро, я вже був у найменшої й середущої сестри. Справляли свадьби, і нічого вони мені не сказали, їх чоловіки. То й твій нічого не скаже.

Нараз звіялася буря і прилітає двадцятичотириголовий змій.

— Здоров, — каже, — шваґре! Як ти сюди заїхав? Привиталися, нарихтували свадьбу і відправляли її дві неділі.

Коли закінчилася свадьба, питається змій у царя:

— А куди ти напрям маєш? Чи ти так у гості приїхав?

— Я, — каже цар, — їду, шваґре, у старости до Прекрасної Настасії.

— О, я б тебе не радив, — каже змій. — Там поїхав мій брат вісімдесятичотириголовий і пропав безвісти.

Каже цар:

— Я таки поїду. Я вибрався в цю путь і хочу її закінчити. Тоді каже змій:

— Возьми від мене оцей подарунок. І подав йому барабанчик.

— Як тобі буде прикро, то ти скажеш: «Вийдіть, музиканти, і заграйте таким і таким».

Сів цар на коня і поїхав. Нараз гукає за ним змій:

— Ану зачекай! Я забув тобі сказати, що ти доїдеш до моря. А над тим морем є вовк, котрий пожирає проходящих. Тобі треба скласти з ним договір, щоби він тебе переніс через ту воду, бо конем ти не переїдеш.

Поїхав цар у дорогу. Доїха́є до моря, а назустріч йому вовк.

— Добрий ранок! — говорить цар до вовка.

— Добрий ранок. Злізай, — каже, — з коня, бо я тебе вже довго жду. Я голоден, — каже, — і не стане мені ні тебе, ні цего коня, щоб добре попоїсти.

— Та чекай, — говорить цар до вовка. — Я тобі щось ліпшого дам.

— Ну давай, — каже вовк, — якщо ти такий багатий. Цар виймає скатерцю і говорить:

— Розложися, скатерця!

Скатерця розложилася, і зробилися всілякі страви, які ти тілько не хочеш. Пару днів вовк їв та припочивав. Поправлявся. А як наївся досита, спитав:

— Куди тобі дорога? Цар говорить:

— Мені, вовчику, до Прекрасної Настасії.

— Конем, — каже, — ти не доїдеш. Я тебе перенесу, сідай на мене. Але коня залиши мені, щоб я ще мав на обід, як повернуся.

Сів він на вовка, вовк поплив по воді, переніс його до острова й говорить:

— От уже ти й приїхав. Але, — каже, — слухай, скілько сюди женихів приїхало, до Прекрасної Настасії в старости, то звідти ні один не повертався. Будеш іти прямо, аж зайдеш у золоті сади. А далі, — каже, — підеш попри ті сади прямо, і там ти знайдеш двори Прекрасної Настасії. А там уже як зумієш. Давай ще, братіку, поїмо на дорогу і розійдемося.

Розложив він скатерцю, накормив вовка досита та й розійшлися. Цар попрямував до золотого саду. Проминув він сад, зайшов у двори. Коли дивиться направо, стоїть велика-велика желізна загорода. А в тій загороді повно народу. Це все були женихи. Там були великі дерев’яні корита, і якраз служниці винесли тим людям їду. Відрами принесли пійла і налляли поза ґрати в ті корита, а люди попідбігали з якимись лопатками і то сьорбають. Став цар та й подумав: «Невже й мені прийдеться з такого корита їсти?»

Тут служниці дали знати до цариці, Прекрасної Настасії, цариця вийшла на ґанок, подивилася на нового жениха і говорить до слуг:

— Киньте й цего поза ґрати.

Злапали слуги царя і кинули поза ґрати. Заходить він всередину, привитався з колєґами і говорить до них:

— Що то ви з корита їсте? Вас тут годують, як пацят.

— О який мудрий знайшовся, — відповідають йому. — Хіба ти не будеш з того корита їсти?

— Та ні, — каже, — не буду. І ви не будете більше з него їсти. Беріть перевертайте то корито, щоб його тут не було.

Всі з него сміються, а він говорить:

— Не смійтеся. Ідіть сюди. Розложися, скатерця! — сказав цар.

Скатерця розложилася, і їсти й пити є, і солодощі різні — що хочеш. Такого і в цариці нема. Їдять, п’ють, співають, набуваються і гадки не гадають.

Тут прийшли слуги і вдарили цареви нумер «72». Він уже був там сімдесят другий.

Коли підійшла обідова пора, царські служниці принесли їду. А він говорить до своїх колєґів:

— Беріть все, що тут є — солодощі, фрукти, печиво — все кидайте в ті служниці.

Служниці прийшли до ґратів — корито перевернене, а в них кидають усяким добром. Набрали вони того добра повні фартухи, приходять до цариці та й говорять:

— Дивіться, що той Сімдесят-і-Другий заводить. Корито перевернули. І яким добром відти кидають. І їду не приймають.

Виходить цариця на ґанок і говорить:

— Сімдесят-і-Другий, до мене нагору. Всі йому кажуть:

— Не йди, бо відбере від тебе цю скатерцю. А як ідеш, то скатерцю з собою не бери.

А він каже:

— Я мушу брати.

Відтворили браму, забрали Сімдесят-і-Другого і повели до цариці Настасії нагору. Каже Прекрасна Настасія:

— Сімдесят-і-Другий, що ти там заводиш, що мої служниці скаржаться? І звідки в тебе такого добра стільки, що ви всі вже пару днів їду не приймаєте, а таким добром кидаєте в служниці?

Каже він:

— У мене є така скатерця. Розложися, скатерця! Скатерця розложилася, а там всіляке добро. Цариця здивувалася. Дивиться на скатерцю і говорить до царя:

— Що хочеш я тобі дам, а скатерцю продати мусиш. Каже цар:

— Нічого не хочу, лиш хочу з вами переспати одну ніч. Каже цариця:

— Я подумаю. А ти вийди погуляй.

Вийшов цар, погуляв. Тим часом цариця зложила собі план і закликає його до себе знов.

— Я погоджуюся, — каже, — віддавай скатерцю, а вечером прийдеш на ніч.

Цар віддав скатерцю, вечером положилися вони спати, сторожі стоять довкола. Проспали ніч, варта забрала його і кинула за ґрати. Повертається він до своїх друзів. А вони до него:

— Скатерця є?

— Нема, — каже, — забрала.

— Ой, ми тобі казали.

— Що «казали»? Приказ!

З тої злости, що втратили таке добро, зачали вони його бити. А він витяг сопілочку, заграв, і всі почали гуляти. Всі гуляють, і заперті женихи, і служниці. Він грає, а то все гуляє.

Приходять служниці до цариці й кажуть:

— І що той Сімдесят-і-Другий виводить? Грає на якійсь сопілочці, а всі гуляють-підскакують. Ми несли їм обід, то так гуляли, що все порозсипали. Ніяк дорогу перейти.

А тим часом вони знов направили то корито і приймають їду, яку їм приносять, бо вже скатерці нема. Та й цар перейшов на ту їду, яку приносять.

Виходить цариця на свій ґанок і говорить:

— Сімдесят-і-Другий, до мене нагору! Кажуть йому товариші:

— Не йди, бо вона забере в тебе й цю сопілочку. То не буде при чім і загуляти.

Прийшли вартові, відкрили браму і забрали Сімдесят-і-Другого до цариці нагору. Каже цариця:

— Сімдесят-і-Другий, що ти заводиш там далі? Що служницям дороги не даєш перейти? Що ти маєш такого? Чого то служниці гуляють та й гуляють?

Каже Сімдесят-і-Другий:

— Маю таку сопілочку.

— Ану заграй, — каже цариця.

Цар заграв, і всі почали гуляти, і обслуга, і цариця.

— Буде, — сказала Прекрасна Настасія, — скілько просиш за цю сопілочку, я тобі плачу, а продати її мусиш.

Каже цар:

— Хочу переспати з вами одну ніч.

Цариця довго не думала, бо ця історія була їй уже знайома. І говорить:

— Я згідна.

Увечері положилися вони спати, а довкола обслуга. Вона положила на стіл меч і сказала:

— Кинеш ^* мене — будеш порубаний.

Проспав цар цілу ніч, віддав сопілку, а рано вартові вкинули його за желізну браму. Приходить він до своїх друзів, а ті питають його:

— Ну що? Забрала сопілочку?

— Забрала.

Тоді його почали знов усі бити. Уздрів цар, що не жарт, і говорить:

— Вийдіть, музиканти, заграйте цим моїм колегам!

Тут з барабана виходять двадцять чотири ковалі з молотами і починають бити тих друзів. Вони збоялися ^* і більше його не чіпали.

Коли служниці принесли обід, то сказав цар:

— Вийдіть, музиканти, і заграйте цим служницям!

Тут виштрикують ^* двадцять чотири музиканти, зачали бити тих служниць, гримати молотами в ті желізні ґрати, так, що аж земля дрижала. Служниці перелякалися, прибігли до цариці.

— Він там має, — каже, — якісь такі люди. Молотами б’ють, кого видять.

Виходить цариця на ґанок, подивилася і крикнула:

— Сімдесят-і-Другий, до мене нагору! А ці його просять:

— Не бери цей барабанчик. Най хоть це при нас буде, бо як ні, то вже не буде нам чим оборонятися.

А цар говорить:

— Я мушу йти і мушу барабанчик брати. А що я їй там покажу?

Приходить варта, відтворяє браму і забирає Сімдесят-і-Другого до цариці нагору.

— Що там маєш, — питає цариця, — що спокою не даєш моїм слугам?

— Нічого такого, — каже, — маю барабанчик. Коли захочу, можу заграти.

— Ну, — каже цариця, — прав, скілько тобі буде завгодно, я оплачу. А барабанчик продати мусиш.

— Нічого не хочу, — говорить цар, — лиш хочу переспати одну ніч з вами. Тілько за таким договором, щоб ми обоє розібралися, і щоб барабанчик був у тій самій кімнаті і я його міг останній раз видіти.

— Іди погуляй, — сказала цариця, — а я подумаю. І закликала вона його і сказала:

— Я згідна, вечером будемо спати.

Прийшла ніч, вони розібралися і лягли, а меч лежить на столі і довкола варта і обслуга стоїть. А цар сказав потиху: «Вийдіть, музиканти, та заграйте цим вартовим і всій цій обслузі, що коло нас є». Як вискочили музиканти з барабана, як зачали бити ту обслугу! Ті кричать, а тікати не мають права. А музиканти вже добивають їх. І сказала цариця:

— Забери своїх музикантів, а ви вкрийте нас файно і йдіть геть. Рано цариця вже не висилала Сімдесят-і-Другого за ґрати. А сказала йому так:

— Я незаміжня, мені жених потрібний. Але не такий жених, щоб був дурніший за мене, а щоб був ще й розумніший. Ти мене перехитрив і ти будеш моїм мужем.

Тоді сказала вона випустити всіх женихів, що сиділи за ґратами. І так відозвалася до них:

— Всі ви мої женихи, але я вже собі вибрала одного, а ви розходіться по домах.

І одружився він з Прекрасною Настасією, і прожили вони рік. Народилася в них дитина. Одного разу говорить Прекрасна Настасія до свого чоловіка:

— Я поїду до мами в гості. А на тебе лишаю всі ключі. Маєш тут сто ключів, бо є сто кімнат. Дев’ятдесят і дев’ять кімнат ти можеш оглядати, але в ту соту кімнату щоби ти не заглядав. Там тобі заборонено йти.

І вона взяла дитину і поїхала, а він остався. Обходив ті всі кімнати, але все думав: що може бути в тій сотій кімнаті, що там не можна йти? І одного разу вирішив він піти в ту кімнату. Коли відкрив двері, побачив закутого змія вісімдесятичотириголового. Змій був закутий такими грубими ланцами ^*, як людська рука. А військо переходило і на зміну било того змія молотами. Одні відступали, а другі били. І не могли його вбити.

Як побачив змій царя, зарув ^* він грубим голосом:

— Шваґре мій дорогий, прикажи жовнірам, щоб мене не били. Я все знаю, ти віддав своїх три сестри за моїх трьох братів. То дозволь мені з тобою поговорити.

Він приказав, щоб жовніри перестали бити змія. І вояки перестали бити. А змій заговорив далі:

— Прикажи дати мені бочку води. І дай мені піч хліба. А я тобі за це дарую один вік життя.

А цар собі подумав: «Як він мені дасть ще один вік життя, то я буду довго жити». І приказав дати йому піч хліба та й бочку води. Змій з’їв хліб, випив воду, рванув ланци, але ланци не тріскали.

Знов просить змій свого шваґра:

— Шваґре, дозволь мені з’їсти три печі хліба і випити три бочки води. А я тобі дарую ще один вік життя.

Цар урадувався і приказав дати йому три печі хліба і три бочки води. Змій з’їв хліб, випив воду і рванув удруге ланцами, але ланци тілько послабилися. І заговорив змій утретє:

— Шваґре мій, дозволь мені випити ще три бочки води і з’їсти ще три печі хліба, а я тобі подарую третій вік життя.

Цар зрадів і дозволив. Змій з’їв той хліб і випив ту воду. Тоді рванув утретє — ланци трісли! І говорить змій:

— Я б тебе вбив, але тому, що ти мій шваґер, я тобі дарую вік життя перший раз. Але знай одно: Прекрасна Настасія не твоя жінка, а моя. Я її забираю.

Пішов змій і забрав Прекрасну Настасію, коли вона поверталася додому.

Задумався цар. Ходить, думає, сумує. Що йому робити? Покликав він свого заступника і говорить:

— Я поїду шукати Прекрасну Настасію. Поки не знайду її, мені нема чого вертати.

Та залишив царство на того заступника, всідлав коня і поїхав. Їде він, їде, чи довго, чи коротко, і одного разу наблукав до великих палат. Заходить до тих палат, а там його жінка, Прекрасна Настасія. Привиталися вони, і жінка каже:

— Скажи мені, мужу, що ти наробив. Говорила я тобі в соту кімнату не йти. А ти відвідав соту кімнату та ще й ослободив ^* змія. Змій безсмертний, і тобі з ним нічого не зробити.

Тоді сказав цар до своєї жінки:

— Збирайся і будем тікати.

Сіли вони на коня і втікають. Коли прилетів із свого полювання змій і побачив, що Прекрасної Настасії нема, він полетів навздогінь за ними. І за якийсь час здоганяє їх. І говорить змій до царя:

— Шваґре мій, ти далі колотиш? Жінку я забираю, вона є моя. А тебе би убив, та я дав слово і дарую тобі вже другий вік. Іди і більше не вертайся.

Приїхав цар додому і далі тужить. Вирішив їхати вдруге і таки визволити свою жону Прекрасну Настасію. Їде він понад море, аж тут велику рибу викинула вода на берег, і вона без води погибає. Він пожалів ту рибу і скотив у воду. Тоді риба з води заговорила до него:

— Ти, чоловіче, врятував моє життя. Вимикни ^* з мене одну луску, і як тобі буде потрібно від мене помочі, припалиш цю луску, і я вийду, і стануся тобі в пригоді. І ще одно тебе пораджу. Піди під отой камінь і набери собі води живущої й цілющої. Вона тобі теж станеться колись у пригоді.

Пішов цар, набрав тої води, живущої й цілющої, сів на коня і поїхав далі. Коли дивиться, лежить яструб. Загинув. А цар подумав: «Чи справді ця вода така, як мені риба говорила?» Покропив яструба цілющою водою, і яструб зцілився, покропив живущою, і яструб ожив і злетів. І заговорив до царя:

— Добрий чоловіче, ти мене привів до нового життя. Вимикни з мене перо, і як тобі буде потрібно мене, припалиш його, і я тобі стануся в пригоді.

Вимикнув він з яструба то перо, сів на коня і поїхав далі. І приїхав він до змійових палат. Побачив там Прекрасну Настасію і говорить до неї:

— Збирайся і будемо тікати.

Сіли вони на коня і почали тікати. Тікають вони, тікають, чи мало, чи довго. Коли змій повертається із свого полювання додому і побачив знов, що його жінки нема. Знявся він у о́блаки, подогонив царя і говорить йому:

— На цей раз дарую тобі третій вік. Це вже крайній раз. Як запробуєш ще раз, то згинеш. Я тебе вб’ю.

Забрав змій Прекрасну Настасію і повернувся до своїх палат.

А цар не повертається до свого царства, вертається назад до змійових палат, заховується там у кущах і стереже, поки змій не відправиться на полювання. Коли змій відправився, цар заходить у палати і далі умовляє свою жінку, щоби вони тікали. Вона віщувала, що має стати. І тому зібралася і вирішила тікати з ним знов.

Тікали вони довший час. Вже й недалеко їм до своїх палат. І якби вони втекли в свої палати, то змій уже не міг би його вбити та й жінку забрати.

Коли змій повернув з полювання, він побачив, що Прекрасної Настасії знов немає, розсердився, зарув грубим голосом, знісся в облаки і став їх доганяти. І догнав їх уже недалеко їхніх палат. І заговорив:

— Шваґре мій, вже закінчилися мої подарунки для тебе. Прекрасна Настасія моя, а твоя — смерть.

Забрав змій Прекрасну Настасію, а його вдарив лапою і забив у землю. Та на щастя в него була вода живуща й цілюща. Як змій його вдарив, ті пляшки розбилися, і він вернувся до життя.

І подумав цар: «Тепер уже не жарти. Треба перше надумати, як знищити змія». Та повертається знов до змійових палат і стереже, коли змія не буде вдома. А як змій відправився на полювання, заходить він у палати до свої жінки і говорить їй:

— Нічого ми тепер не будемо робити. Я буду чекати, захований у дебрах, а ти визнай ^*, відки у змія його сила. Нам обов’язково треба знищити змія.

Заховався він у дебрах і чекає, що довідається жінка від змія. Коли змій повертається з полювання, вона дуже добре ставиться до него і питає його:

— Чоловіче мій дорогий, яка в тебе сила страшна! Ти мого царя вбив одною лапою. Скажи мені, де твоя сила, в чому вона?

А змій не дурний, не повірив він жінці та й говорить до неї:

— Я тобі скажу, жінко. Моя сила знаходиться у тому вінику. Якби той віник хто знищив, тоді я відразу вмираю.

Змій поїхав на полювання, а Прекрасна Настасія подумала собі: «Твоя сила ніколи не може бути в тому вінику. Ти мені лиш так наговорив. Але нічого, — думає Прекрасна Настасія, — все одно я тебе обхитрую».

Взяла вона той віник і поклала його на стіну межи образи, прибрала його дорогоцінними річами та квітами, що той віник аж сяє. Коли змій повернувся з полювання і побачив, що віник стоїть прибраний межи образами, він осміхнувся і заговорив до жінки:

— Жінко, а чого це ти повісила на стіну віник та так його прибрала?

— Е, чоловіче мій дорогий, — говорить Прекрасна Настасія, — то не є віник, то є сила твоя. Я без твої сили нічого не варта. І твоя сила не може так поневірятися.

Тоді змій повірив Настасії і говорить:

— Тепер я переконався, що ти мені вірна дружина. Зніми той віник. То не є сила моя, то є простий собі віник. А сила моя така. На дні моря знаходиться золотий ящик. В тому золотому ящику є золотий голуб, а в тому голубі золоте яйце. Хто би здобув то яйце і його розбив, то я вже гину. А поки то яйце не розбите, доти мого вічного життя.

Зрозуміла Прекрасна Настасія, що змій їй по правді розказав, зачала до него ластитися і вдавати велику приятельку, і змій дуже повірив їй. Коли він відправився на полювання, вона пішла в ті кущі, знайшла царя і розказала йому все, що їй змій розповів про свою силу. Говорить Прекрасна Настасія:

— Сюди не маєш чого повертати, поки не розшукаєш то золоте яйце. Треба його розбити, і тоді змій загине.

Відправився цар шукати змійову силу. Приїхав над море, бо він знав, що золотий ящик знаходиться в морі. Припалив луску з тої риби, і риба випливла.

— Що скажеш, добродію? В якій пригоді стануся я тобі?

— Тут у морі на дні знаходиться золотий ящик. Мені конче треба той ящик відшукати.

Риба дала приказ усім рибам відшукати золотий ящик на морському дні. Розпливлися риби, довго шукали й шукали і повернулися ні з чим. Все дно обшукали, а ящика не знайшли. Тоді старша риба зрозуміла, що ящик має бути десь замулений і тому риби не годні його уздріти. Приказала ракам зрити все дно моря і відшукати ящик. Раки зрили дно моря і відшукали його. Витягають його нагору, віддала його риба цареви і сказала:

— Я вже тобі довг віддала. Тепер уже більше мене не викличеш. Добре стережи цю річ.

Забрав цар золотий ящик. Їдучи по дорозі, задумав узяти того голуба і вирвати з него яйце. Та незручно він взяв голуба з ящика. І голуб вирвався і полетів з тим золотим яйцем просто до змійових палат. І в ту мить цар пригадав про яструба. Припалив перо, і яструб з’явився.

— Якої помочі жадаєш? — запитав яструб.

— Злапай ^* мені того голуба.

Полинув яструб за голубом і злапав його над самим комином. Мав уже голуб тікати в змійові палати. Приносить яструб цареви голуба і говорить:

— Я вже тобі відробив. Більше мене не викличеш. А голуба держи.

Взяв цар голуба, витряс з него золоте яйце, заховав його і подумав собі: «Тепер твоя сила в мене в кишени».

А змій повернувся з полювання, ліг у ліжко і захворів. І говорить до Настасії:

— Жінко моя дорога, я захворів. Невже хтось добувся до сили мої?

— Та ні, каже Прекрасна Настасія, — то, може, ящик риби в морі перевертають.

Нагріває вона води, туляє йому до голови умшля́ки ^* і вмовляє змія:

— Не бійся, чоловіче, просто тебе злапала велика гарячка. Напевне ящик риби перекинули. Бо хто там міг би знайти той ящик?

Змій собі подумав: «Напевне в море ніхто й не пішов, бо нема такого». І тому на жінку не мав ніякого зла.

Коли цар наближався з золотим яйцем до змійових палат, він то яйце розшурував, щоб воно було дуже м’яке. І закортіло царя ще поговорити із змійом перед його смертю. Підійшовши до палати, стрінув жінку й питає:

— Як там?

— Дуже хворий, — сказала Настасія.

— От його сила!

І він показав Настасії яйце.

Відтворивши двері в кімнату, заговорив цар до змія:

— Тепер, людожере, конець твому життю.

І показав йому золоте яйце. Змій рвонувся з ліжка, та в той момент цар роздавив яйце, і змій повалився мертвий на землю.

Забрав цар Прекрасну Настасію, повернувся з нею в свої палати і живуть по сьогодні.