Пригода з річкою
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

З року в рік текла собі по долині красива, чиста, джерельна річечка. Всі жителі цієї місцини не могли натішитися нею, адже такої чистої річки ніде не було.

Біля кручі росла собі верба-вербиченька, віти якої спадали в саму річку і пестилися у її водах. Верба і річка були найкращими подругами. Вони з дня на день перешіптувалися своїми потаємними думками, і гадали, що це ніколи не скінчиться.

Але люди поступово почали недбало ставитися до річки. Кидали в неї сміття і виловлювали всю рибу, забруднювали береги. Трапилося лихо, річці стало важко дихати.

— Вербо, подруго моя вірна, — все частіше промовляла вона, — мені так стало важко, моя прозора одіж з кожним роком темнішає, забруднюється і тьмяніє. Що мені робити?

А Верба тільки хитала своїм довгим розкішним волоссям, намагаючись втішити свою подругу. Кожного дня річці ставало все гірше і гірше. От верба каже :

— Річко, досить тобі страждати і мучитися, провчи винуватців!

По тих словах Річка поступово стала висихати і досягла таких маленьких розмірів, що залишилося з неї маленьке болітце. Людям стало не вистачати води, щоб самим попити, чи напоїти худобину, полити огородину. Все почало гинути...

І тоді люди зрозуміли, яким скарбом вони володіли. Зібралися селяни біля знівеченої річки та почали слізно просити:

— Річко, вибач нам. Ми не задумувалися, наскільки ти безцінна для нас. Без тебе все гине навкруги. Ми обіцяємо більше ніколи не забруднювати тебе, не спричиняти тобі лиха, а тільки дбати про тебе і возвеличувати тебе.

— Добре, — промовила річка. — Але в мене є одна умова — ви будете дбати не тільки про мене, але й про рідну матінку-землю. Адже ви повинні запам’ятати саму найголовнішу істину: «Не роби зло іншим, а дбай про них і вони віддячать тобі сповна.»

З того часу селяни почали ставитися до річок, дерев, землі, як до своєї рідної матері.