Пригоди двох братів
Українська народна казка Гуцульщини

Були два брати. Один був дуже багатий, а один дуже бідний. В цего бідного померла жінка, і він взяв другу, і та жінка була мачухою його дітям. Бідний все ходив до багатого брата, молотив, робив усякі інші роботи. Та заробляв кавалок хліба.

Одного разу цей багатий довідався, що десь у світі є чарівний кугут ^*. Якби його зварив та з’їв, то все, як ляжеш спати, було би в постелі по два червоних ^*.

Багатий мав великі гроші, продав ще трохи й свого маєтку і пішов купив того кугута. Приніс його додому, зарізав, обробив його і приказав кухарці, щоб зварила і щоби того кугута ніхто не смів їсти. Кухарка зварила цілого кугута і вийшла надвір узяти дров, а малі хлопці того бідного брата увійшли в хату, та й каже один до другого:

— А що вари ^* кухарка варить?

Підняв покришку горщика, злапав вареного кугута за гребінь, з гребеня злупилася шкірка, він ту шкірку покушав ^* і дав покушати братови.

Коли ці хлопці прийшли додому і полягали спати, то зробилося під подушкою в одного два червоних і в другого два. Мачуха знайшла тоти гроші і подумала, що вони в багача гралися і, може, там знайшли. Але діти лягли спати вдень — то саме, по два червоних є. Кілько спали, усе по два червоних у них було.

А багач, з’ївши того кугута, ліг спати — нічого не виходить. Доїв того кугута зовсім, випив юшку, ліг спати — нічого не виходить. «Обманули мене», — думає багач.

За якийсь час та мачуха накорпала ^* тарілку червоних. Та й говорить до свого чоловіка:

— Ти знаєш, чоловіче, скілько наші хлопці ляжуть спати, все в них по два червоних на постелі.

І показала йому, скілько вже червоних напрятала ^*. Чоловік сам сконтролював — усе точно, кілько ляжуть спати, все по два червоних. Тоді каже він до жінки:

— Я цих хлопців мушу вбити, бо то є незвиклі ^* хлопці. То чорти. Як їх не вб’ю, то вони підростуть і вб’ють мене, бо то чорти.

— Що ти, — каже, — дурний чоловіче, говориш? — каже мачуха. — Та я нерідна мати цим дітям, але де би я дозволила, щоби ти вбивав своїх дітей?!

А чоловік на своїм: «уб’ю» та й «уб’ю».

— Мені, — каже, — страшно, бо то є чорти. А втім, — каже, — піду до брата свого і з ним пораджуся. Він є мудрий чоловік.

Приходить він до брата і розказує:

— Знаєш, брате, в мене є семеро дітей. І всі діти, як діти, а ті два найменших хлопці — то є просто чорти. Що ляжуть спати, то все два червоні в одного в постелі і в другого два червоні. То ліпше я їх вб’ю малих.

А багач як це вчув, то аж його голова залупала. І подумав собі: «От де мої гроші. От хто мого кугута перший покушав». І каже до брата:

— Так, то дідьки. Тобі іншого виходу нема, лиш їх знищити. Прийшов бідний додому і наважився-таки тих дітей знищити.

Але жінка сказала:

— Я не є їм рідна мама, — але вбити їх не дам. Возьми, чоловіче, ці діти і відвези їх у ліс. Най вони там жиють. їх може там звір поїсти, а все-таки не вбивай, то є твої діти.

Зібрав чоловік ті діти, посадив на фіру ^*, запряг коні і повіз до лісу. Заїхав углиб лісу, нарубав дров, наклав вогонь і каже:

— Ви посидьте, діти, тут коло вогню, а я нарубаю дров та й зараз поїдемо додому.

Та завернув коні й поїхав.

Просиділи діти до вечера, зачали плакати, кричати, бігти лісом, та їх ніхто не чув. Пройшла ніч. Вони збирали по лісі ягоди, корінці. Так пройшло немало часу, діти блукали по лісі. І одного дня приблукали вони серед лісу до якоїсь хати. І стали плакати під брамою. Господиня почула плач дітей і каже до свого чоловіка:

— Чоловіче, мені причувається плач дітей. А чоловік каже:

— Звідки тут можуть взятися діти? Серед таких темних лісів. Але вийшли надвір — то було пізно вночі — і справді почули плач дітей. І говорить лісник до свої жінки:

— Берімо їх до хати.

Вийшла жінка за браму, а там два хлопчики. Забрала вона тих дітей, переодягла, погодувала, постелила спати, і діти заснули. Лісник і його жінка не мали дітей. Говорить лісник:

— Возьмемо цих дітей за своїх.

Коли діти пробудилися і жінка застеляла ліжко, вона знайшла в одного хлопця два червоних і в другого два червоних. І каже до свого чоловіка:

— Це діти не від якихось бідних, бо я знайшла в них по дві золоті монеті.

Так пройшов день та й більше днів. А жінка все знаходить у дітей у постелі по два червоних. За якийсь час накорпала тих грошей повен горщик. Каже лісник до свої жінки:

— Ці діти прийшли до нас з великими дарами, з великими грішми, і ніхто не знає, чиї це діти. Як вони в нас пробудуть роки — а гроші круглі, розкочуються — і якби колись цих дітей у нас відшукали і зажадали в нас повернення всіх грошей, то ми й маєтку позбулися б. Ліпше я напишу в ґазетах, скрізь повідомлю, а тоді вже, як ніхто не з’явиться за дітьми, будуть вони наші.

Так він і зробив. Написав у ґазети. Читав і той бідняк у ґазеті, що його діти знаходяться в такого-то лісника, але не відзивався. Все думав: «Добре, що їх нема коло хати». Так і залишилися вони дітьми лісника.

Хлопчики виросли, і їм було вже по двадцять років. А схожі вони були один на одного, що розпізнати, як котрий називається, було трудно. Одного разу говорять вони до лісника:

— Тату, підіть до міста, купіть нам два коні однакових, два вбрання однакових, два ножики, два мечі і дві рушниці однакових.

Лісник поїхав до міста і купив усе своїм синам однакове. Сини посідлали коней, потренувалися і говорять до свого тата:

— Тату, ми поїдемо у світ. Хочемо здобути якогось щастя, якоїсь слави, повидіти світ.

А лісник каже:

— Куди вам, діти, їхати? От дивіться, скілько золота. Це все ваше. А ви поїдете в світ, відшукаєте своїх родичів, а нас на старість покинете.

— Ні, не той тато, що сплодив і вивіз у ліс на погибель — ми були малі, а все то пам’ятаємо, — але ви є наш тато. Ви нас приймили, викутали ^* і вивели в люди. І якщо наша судьба буде така, що ми будемо повертатися додому, то ми не повернемося до того тата, а до вас.

Розпрощалися вони з татом та з мамою, всідлали коні й поїхали.

Їдуть вони дорогою, і стрінув їх вовк. Вони направили оба рушниці, а вовк заговорив:

— Не вбивайте мене, я вам дам пару молодих.

І вивів він їм з печери пару молодих вовченят. І відразу одно вовченя пішло за одним хлопцем, а друге — за другим.

Їдуть вони далі, а назустріч їм медвідь. Вони націлили рушниці, щоб його забити, а медвідь сказав:

— Не вбивайте мене, я вам дам пару молодих медвежат.

І привів їм медвідь пару молодих медвежат. І вони зразу пішли один за одним стрільцем, а другий — за другим.

Їдуть вони далі, а назустріч їм біжить заєць. Вони націлили оба рушниці, щоб убити його, а заєць заговорив:

— Не вбивайте мене, я вам дам пару молодих зайченят.

І привів їм пару зайченят, і зразу одно пішло за одним хлопцем, а друге за другим.

І поїхали вони далі, а назустріч їм лис. Вони оба націлили рушниці, щоб його вбити, а лис каже:

— Не вбивайте мене, я вам дам пару молодих лисенят.

І привів їм лис пару лисенят, і зразу одно пішло за одним хлопцем, а друге — за другим.

Їдуть вони далі, а назустріч виходить лев. Вони направили оба рушниці, щоб убити його, а лев каже:

— Не вбивайте мене, я вам дам пару молодих левенят.

І він привів їм двоє левенят, і зразу одно пішло за одним хлопцем, а друге — за другим.

Їдуть вони далі, летить орел. Вони націлили рушниці, щоб убити його. А орел каже:

— Не вбивайте мене, я вам дам пару молодих орлят. Привів він їм пару орлят. Одно полетіло за одним стрільцем, а друге — за другим.

Їдуть вони далі, а назустріч летить яструб. Вони націлили рушниці, щоб убити його, а яструб каже:

— Не вбивайте мене, я вам дам пару молодих яструбенят.

І він привів пару яструбенят, і одно полетіло за одним стрільцем, а друге — за другим.

А далі вони побачили ворону. Націлили рушниці, щоб убити її, а ворона каже:

— Не вбивайте мене, я вам дам пару молодих вороненят.

І привела їм ворона пару вороненят, і зразу одно полетіло за одним стрільцем, а друге — за другим.

Їхали вони, їхали і приїхали на одно роздорожище. Тоді говорить брат до брата:

— Нам тут треба розійтися, бо будемо йти одною дорогою, то одно будемо видіти. Ми розійдімся, а в рік зійдімся тут, на цім роздорожжю. Покладемо свої ножики в це дерево дуплаве, а котрий прийде скорше, вийме ножики і подивиться. Як буде котрий ножик заїржавлений зовсім, то, значить, хазяїн його давно помер. А як буде заїржавлений наполовину, то, значить, півроку тому помер, а якщо трошки їржі, то недавно-таки помер. А якщо буде зовсім чистий ножик, то, значить, брат живий і не встиг прийти, треба його підождати. Як буде знак, що один з нас помер, то брат живий має повернути на ту дорогу, по якій пішов той, що загинув, відшукати його могилу та поставити пам’ятник з золотим написом.

І на цім вони розійшлися. Один брат поїхав наліво, а другий направо. Той, що поїхав направо, довго їхав і заїхав у одно царство. Заходить до корчми, покормив там своїх звірів і птахів і питається в хазяїна тої корчми:

— Що у вас така жалоба велика? А жид каже:

— У нас у царстві є двадцятичотириголовий змій. І він пожер багато людей. А пізніше цар з тим змієм договорився: кожен день давати змійови одну особу в жертву. Так від нумера до нумера пройшло ціле царство. І вже припало на нумер царя. В него одна дочка, і її зараз відвозять на призначене місце змійови.

— А нема в вас такого чоловіка, щоб того змія вбив? — питається хлопець жида.

Каже жид:

— Нема такого, бо сам цар із своїм військом нічого зробити не годен.

Так вони говорили. І нараз почули музику й гуркіт. На возі везли цареву дочку в жалобнім убранню. Цар, цариця, багато війська опроважають цареву дочку. Поїхали вони далі, а хлопець забрав свої звірі й птахи і боком-боком рушив за ними.

Коли приїхали на призначене місце, заграла музика похоронний, вистрілили салют з гармат, завели цареву дочку в почекальню, звідки її мав забрати змій, зав’язали їй очі, щоб вона не виділа страху перед смертю, подивилися на годинник — та година підходить, і всі подалися до втечі.

А хлопець зі своїми звірями й птахами засів у печері, де мав виходити змій. Коли здригнулася гора і з нори показався змій, висунувши наверх усі двадцять чотири голови, хлопець дав приказ звірям і птахам нападати на змія. Змій зробив великі очі. Він не перепудився ^* тих звірів, але не зрозумів головами своїми, чого це тілько за раз лізе йому в рот. І думав, котрого першого їсти. Тим часом усі звірі й птахи взялися таки остро ^* до него. Птахи зверху зробили шум та й крик, почали довбати його в голови.

Тим часом хлопчина скористав момент, заштрик межи голови змія і зрубав усі двадцять чотири голови. Тулуб зашумів углиб печери, а голови осталися зверху.

Тоді хлопець пустив звірів і птахів відпочити, а сам зайшов у почекальню, де знаходилася царева дочка. Вона тряслася з зав’язаними очима і чекала смерти від змія. Хлопець розв’язав їй очі і сказав:

— Не бійся.

— А чого це ти прийшов, хлопче? — спитала дівчина. — Доста, що я загину. А ти рятуйся, поки не пізно.

— Не бійся, — сказав ще раз хлопець. — Ми не загинемо. Ти врятована. Я змія порубав.

Царева дочка страшно зраділа.

— Ти мій рятівник. Якщо ти нежонатий, а жадаєш взяти мене за жінку, то я буду твоєю жінкою. А якщо я тобі не потрібна, то тато віддасть тобі половину царства. Тато виписав такий документ і своє слово виконає.

Просить дівчина хлопця, щоб її провів додому, до батька. Але скілько вона не просила, нічого не вийшло. Хлопець сказав:

— Я не можу їхати до твого батька і поки що не можу женитися, бо мені треба їхати далі в путь. Я повернуся до вашого царства в шість місяців.

Відтявши з кожної голови змія кавальчик язика, він поклав ті кавальчики в платинку ^*. А вона перервала надвоє царську платинку з царськими написами. І половину дала йому, а половину лишила собі. І зняла перстень з царським написом і теж переламала надвоє. І половину віддала йому, а половину лишила собі. Розпрощалися вони, хлопець поїхав своєю дорогою, а вона сама пішла додому.

Коли вона йшла дорогою, її стрінув син цигана-віта ^*. Чорний, страшний. Дізнався, що вона врятована, і сказав до неї:

— Ти скажеш татови, що тебе врятував я. Присягни, що так скажеш. Інакше загинеш.

Дівчина не хотіла, але циган насівся і сказав, що як вона не присягне і не скаже так, то він її вб’є, і ніхто не буде знати, що вона була врятована. Так царева дочка примушена була зложити присягу і сказати татови, що врятував її циганський син.

Цар не дуже втішився, що циган має остатися після него царем, але втішився, що дочка повернула додому.

Цигани сходяться до царя і говорять:

— Ну, царю, треба робити весілля. А цар говорить до своєї дочки:

— Раз циган урятував тобі життя, то треба виходити за него заміж. Я видав був такий приказ і зі свого слова не уступлюся.

Але царева дочка мріє про того хлопця, котрий її дійсно врятував. І говорить:

— Тату, треба дати цигана на два місяці в купелі, аби він покупався і якийсь кращий став.

— Най буде, — пристали на то цигани, і жених пішов на два місяці в купелі.

Пройшли два місяці, і знов посходилися цигани до царя і говорять:

— Царю, що ти думаєш? Або віддавай дочку заміж, або ми тобі війну виповідаєм ^*.

А в той час цигани мали велику силу в державі. Царева дочка говорить до свого тата:

— Тату, дайте його ще на два місяці в школу, бо він не вміє ім’я своє підписати. Як він буде державою правити?

Погодилися цигани, і той пішов на два місяці в школу. Пройшли й тих два місяці. Цигани знов посходилися до царя.

— Ну, царю, доста крутити. Треба робити молодим свадьбу. А дочка говорить до тата:

— Тату, дайте його на два місяці до війська. Як він буде командувати, як не знає ніякого воєнного діла?

Цигани погодилися й на це, і молодий циган пішов на два місяці в армію.

Царева дочка усе відкладала, бо ждала, що повернеться той хлопець, котрий її врятував і обіцяв, що за шість місяців повернеться.

Два місяці циганови у війську пройшло, цигани посходилися і говорять:

— Царю, далі крутити нікуди.

І цар пристав робити весілля. Царева донька подумала: «Шість місяців минуло, а хлопчина не повертає». І змушена вона виходити заміж за цигана. Роблять весілля, посходилися гості, дуже багато циганів поз’їжджалося.

А на цей час хлопець повернувся до тої корчми, до жида, де він уже був, коли йшов убивати змія. І питає хлопець жида:

— Мошку, що у вас за радість у царстві?

— А ви не чули? — питає Мошко. — Як ви були в мене шість місяців тому, повезли царську дочку на офіру змійови, а син цигана, віта нашого, убив того змія і врятував цареву дочку. То сьогодні весілля.

А хлопець питає Мошка:

— А чого це так пізно, аж у шість місяців весілля роблять? Ви не знаєте?

А жид каже:

— То царева дочка віддала цигана на два місяці в купіль, потім на два місяці в школу і на два місяці в армію. І так розтяглося на шість місяців.

Хлопець собі подумав: «Вона, бідна, тягнула тих шість місяців, бо я їй дав слово». Сідає він до столу і пише листа. Та дав його зайцеви і сказав нікому не давати, тілько царській дочці. Взяв заєць листа, приходить до царського двору, а там повно циганів! Як узяли зайця в кільце, то мало його не спіймали. Заледве заєць вирвався з кільця і вернувся до свого господаря. І говорить заєць:

— Ніяк я не міг доступити. Там так багато чорних людей, що як мене обступили, то я ледве живий вирвався.

Хлопець подає лист медведеви. І говорить:

— Подати царевій дочці в руки. А медвідь каже до хлопця:

— Я чую про чорні люди. Якби я когось із них штуркнув або вдарив, то хто буде відповідати?

А хлопець говорить:

— Ти йди спокійно. А як будуть тобі перешкоджати, то хоч би половину циганів перебив, я відповім.

Взяв медвідь листа і попрямував до царських палат. А цигани обступили його довкола і говорять:

— Це вчений медвідь. Ох би його злапати. Ану, куме, гузя́, гузя́!

Та й ловлять того медведя. А медвідь як зловив одного цигана за ногу, як махнув ним вліво та вправо, цигани повтікали, зробили дорогу, і медвідь подався в палату.

Зайшов медвідь усередину, всі перелякалися звіря, а він відшукав цареву дочку, уклонився їй низенько, подав у руки листа, ще раз вклонився та й вийшов собі з палати. Цигани розступилися, медведя більше не ловили, і медвідь спокійно пішов до корчми. Хлопець спитав:

— Віддав царевій дочці листа?

— Віддав.

Царева дочка говорить до царя:

— Тату, я маю до вас прозьбу. У мене є важний гість, дозвольте закликати його на весілля.

Каже цар:

— А хіба я тобі, дочко, перечу? Закликай,

— То прикажіть, тату, приготувати всі фіри, які є тут.

Цар, нічого не знаючи, приказав запрягти коней у всі вози. Царева дочка приїхала до тої корчми, запросила гостя на весілля, сіли на фіру. На другу фіру сів медвідь, ще на одну лев. Посідали і всі інші звірі та птахи, так, що засіли всі вози. І поїхали. Приїхали до царського двору, цигани здивувалися, що тілько звірів прибуло на весілля. Запровадили звірів до палат, посадили за столи, покормили тим, що хто їв. Уставши з-за столу, звірі погуляли три танці, і хлопець сказав їм сідати на крісла і спокійно дивитися на весілля.

Збираються до шлюбу. Вийшов батько молодої, цар, поблагословив своїх молодят, після цариця теж побажала їм щастя, тоді вийшов молодий циган. І говорить до народу:

— Я врятував цареву дочку від смерти. Я врятував весь народ, убивши змія. І тому з царевою дочкою ідем до шлюбу.

І тут виступив хлопець і спитав:

— Чи можна дати запитання молодому? Всі сказали:

— Можна.

Хлопець спокійно запитує цигана:

— А як ти вбив того змія? Розкажи.

— Та що ти, молодяку! — розсердився циган. — От, — каже, — оцим ножем. А в мене то сила. Я відрубав усі дванадцять голів.

— А які ти маєш знаки? — питає хлопець. — Чим ти підтвердиш, що це ти вбив змія і врятував цареву дочку.

— Знаки? Я зараз покажу, — сказав циган і щось сказав до своїх людей по-циганськи.

І ті в скорому часі привезли на возі двадцять чотири змійових голови. (А молодий і сам не знав, скілько їх, тих голів було).

— От, — каже циган, — видиш, молодяку? Святі знаки. Всі голови тут. А хто їх зрубав? Я!

Каже хлопець:

— Подивіться, будьте добрі, язики є в тих головах? Подивилися — язики прирізані. Каже циган:

— Як свиня здихає, та й відкушує собі язик. А я на то не дивився, що змій відкусив собі кавалок язика.

Тоді хлопець витягає половину царської платинки, половину перстеня царської дочки і кінці язиків змія. І говорить:

— Приміряйте кінці язиків, чи будуть штимувати ^*. А половину платинки і половину перстеня мені подарувала царева дочка на знак того, що я її врятував.

Тоді сказала царева дочка:

— Я присяги не зломила. Але як повернувся хлопець, котрий мене врятував, то я змушена сказати, що врятував мене оцей хлопець. А циган мене перейшов на дорозі і примусив присягти, що я скажу татови неправду, скажу, що то циган мене врятував. А інакше він мене вб’є. Я примушена була так говорити.

Тоді цар приказав молодого цигана прив’язати коневи до хвоста і пустити в степ, щоб кінь розніс його. А всіх тих циганів розігнав, і по сьогоднішній день цигани ходять з місця на місце.

Весілля продовжилося з другим молодим, з хлопцем, який врятував царівну. А після весілля полягали спати. Нараз ударила блискавка, здавалося, все горить. Чоловік скричав:

— Жінко, горимо! Вставай!

— Та не бійся, — каже, — чоловіче, то не є жоден вогонь.

— А що то, — питає — таке?

— Тут, — каже, — недалеко нашого царства, є Баба Яга, котра вже закаменувала чотири царства. То це знак такий вдаряє. Щоби не забували про закаменовані царства. Може би, хто мав силу звоювати ту Бабу Ягу.

А він схопився і каже:

— Піду я до тої Баби Яги.

— Нікуди не підеш, — говорить жінка. — Хто там пішов, то відти не вертався.

Щоб заспокоїти жінку, він сказав:

— Я не йду. Спім.

І поснули вони. Але він не спить. Як жінка заснула, він устав, випустив своїх звірів і пішов з ними. Щоби скорше було, він то на медведеви їхав, то на вовкови, то на левови. І добився до Баби Яги.

Горять вогні, а серед тих палаючих вогнів Баба Яга. Як крикнув він на своїх звірів:

— Беріть бабу в данець! ^*

Як схопили звірі бабу в данець, то так гуляли, що бабі й шкіру пірвали.

— Синку, — каже Баба Яга, — що хочеш даю тобі, лиш зостанови данець.

— Ти розчаруй, бабо, оті царства, котрі ти зачарувала, і тоді я тебе випущу.

— Подай, синку, прутик, що отам лежить, і я все тобі зроблю, що ти скажеш.

Царський зять подав бабі той прутик. А вона махнула прутиком на звірі, і вони стали камінними. Махнула на него самого, і він став каменем. І пропав царський зять.

А брат його повертається на роздорожжя. Витяг ножики з дуплавого дерева, подивився, а ножик брата трошки заїржавів на кінці. Тоді сказав хлопець.

— Тут нема чого ждати. Недавно мій брат помер. Треба звертати на його дорогу і шукати його могилу.

Поїхав він і приїхав до тої корчми, де був його брат. Жид скоренько погодував усі звірі, нагодував хлопця, застелив ліжко і попросив відпочити. Хлопець подумав: «Жид зі мною культурно обійшовся. Може, він мене за іншого має? Тут мусив бути мій брат».

— Де ви були, царю? — питає жид.

— Я? — питає хлопець. — А що такого?

— Та жінка ваша так засумувала, а старий цар так загризся. Де ви пропадали?

А хлопець подумав: «Брат мій був жонатий». Але він не схотів признатися, що він не той.

— Лягайте спати, — сказав Мошко, а сам побіг до царя.

— Царю, а що мені буде, як я скажу, де ваш зять? А царева дочка не видержала.

— Не питай, Мошку, будуть страшні дарунки. Лиш говори, де мій чоловік.

І Мошко сказав:

— Він є в мене. Відпочиває.

Вона запрягла царські вози і поїхала до Мошка по свого чоловіка. Забрала його додому і всіх його звірів.

— А де ж ти, чоловіче, так довго був? Каже він:

— Ходив у справі. У мене померли тато й мама. Разом померли. І я робив похорон.

Старий цар зробив великий бай. Як друге весілля. З утіхи, що вернувся його зять здоровий додому.

Після баю полягали спати. А хлопець положив межи себе й цареву дочку меча. І говорить до неї:

— Жінко, я поховав разом тата й маму. То в мене тепер шість місяців жалоба. Якщо я тебе зачеплю, мене порубає меч. Якщо ти мене зачепиш, меч порубає тебе.

Він так говорив, бо знав, що на ній жонатий його брат. Не хотів у їхнє життя втручатися.

Лежать вони, і тут вдаряє вогонь. Хлопець крикнув:

— Жінко, горимо! Вогонь!

— Який тобі вогонь? — говорить царева дочка. — Я вже тобі говорила про то перед тим, як ти пішов і так довго не вертався.

— Я тоді спав, — говорить хлопець, — і нічого не зрозумів, що ти говорила. Роз’ясни мені про цей вогонь тепер.

Царева дочка говорить:

— Є Баба Яга, котра зачарувала чотири царства. А цей знак ударяє по багатьох царствах. Може б, знайшовся який відважний і звоював Бабу Ягу.

«От, — подумав собі хлопець, — де загинув мій брат. Тепер мені зрозуміло». Схопився він з ліжка і каже:

— Я мушу поїхати до тої Баби Яги. Царева дочка вчепилася за него і говорить:

— Я тебе не пущу. Ти вже так той раз пішов. А як ще раз підеш, то вже загинеш.

— Ну то я не піду, — говорить хлопець, — спім.

Коли царева дочка заснула, він випустив звірі і сідає то на лева, то на медведя, то на вовка, щоб скоріше добратися до Баби Яги. Добився туди і побачив: Баба Яга гуляє серед вогнів. Хлопець крикнув на своїх звірів:

— Беріть бабу в данець! Але держіть сильно, щоб не вирвалася! Як хопнули звірі бабу в данець, то баба гуляла, не досягаючи ногами землі.

— Синку, — каже Баба Яга, — що хочеш зроблю тобі, лиш зостанови данець!

— Гуляйте, звірі, — говорить хлопець. — А ти, бабо, поверни мені такого чоловіка, як я. І поверни мені таких звірів, як у мене.

— Подай мені, синку, той прутик, і я все тобі зроблю.

— Ні, — каже хлопець, — напевне той прутик подав тобі мій брат. А я тобі його не подам. Ти говори, бабо, що треба робити, а я буду робити сам.

Вздріла баба, що немає жарту, і говорить до хлопця:

— Іди, синку, під отой кущ, набери там води.

— Лиш не обманюй, бабо, — каже хлопець, — бо гірше буде.

— Я не обманюю, — каже баба, — іди по воду.

Присилив хлопець глечик яструбови до лаби і післав до того джерела зачернути води.

— Тепер, бабо, що робити? — питає хлопець.

— Тепер іди там, під ліс. Там ще є джерело. Набери й з того джерела води.

Яструб полетів та й приніс води з другого джерела. Баба говорить:

— Бери воду з першого джерела. То є вода цілюща. І кропи ото каміння.

Покропив хлопець каміння цілющою водою, і зробилися з того каміння звірі. Тілько що неживі. Покропив камінь брата свого — зробився чоловік.

— Що далі робити? — питає хлопець бабу.

— Кропи, другою водою, живущою. Покропив він брата, і той ожив.

— От, — каже, — брате, твердо я спав.

— Ти навіки спав би, брате, якби я тебе не врятував. Ану, свіжі звірі, беріть бабу в данець!

Як ті звірі хопнули бабу, то так гуляли, що бабу розірвали на шматки. І спалили її на вогні. І попіл закопали глибоко, щоб і вітер не розвівав. Тоді сказав хлопець:

— Ну, брате, я тебе врятував. І був я в твої жінки. Але ж ми мали договір, що не будемо женитися, аж поки не стрінемося на роздорожжю...

Тоді зачав молодий цар розказувати свойому братови, як то він урятував від смерти цареву дочку, як відклав весілля на шість місяців, а циган примусив її дати присягу, і вже мав бути шлюб. І він повернувся якраз у весільний день. І зажалував за нею, що вона вийде заміж за цигана, і змушений був робити свадьбу без брата.

— Нічого, — каже хлопець, — так вийшло. А тепер берімся до діла, розчаруймо оці царства. Ти погоджуєшся на це?

Так вони й зробили. Набирали цілющої й живущої води і відживили одно місто. А оживлений народ набирав води, розходився по зачарованих царствах і оживлював усіх.

І так їм пройшло аж два роки. Тоді сказав брат до царського зятя:

— Я залишуся царем тут, де ми відживили. А ти підеш у своє царство, до жінки. Але з таким договором. Приїдемо до тебе додому і станемо обидва перед твої жінки. І скажемо так: «Пізнавай, котрий твій чоловік». Якщо вона впізнає, то зробимо весілля, бо я на весіллі не був. І я повернуся на те царство. А якщо не впізнає, то я залишу своє царство, а ти своє і підемо далі мандрувати по світі. Ти згоден на це?

— Згідний, так і зробимо. І пішли.

Як прибули вони до того царя додому, царева дочка страшно зраділа і цар дуже зрадів. Вибігла вона проти чоловіка, а їх два! І вона не годна впізнати.

— Признайтеся, котрий мій чоловік, — говорить царева дочка. А вони оба відповіли:

— Пізнаєш, будеш мати чоловіка, а не пізнаєш, поїдемо оба. А царева дочка в плач. Та так голосить, бо ніяк пізнати не годна. А кухарка питає царської дочки:

— Чого ви так плачете та сумуєте? Та втіштеся, що чоловік вернувся.

А царева дочка говорить кухарці:

— Видиш, їх два, а я не годна впізнати, котрий мій. А вони сказали, що як не впізнаю, котрий мій, то від’їжджають оба.

Тоді каже кухарка до царевої дочки:

— Я вас пораджу, але що мені за то буде?

А царева дочка каже:

— Хіба я не маю тобі чим відплатити? Порадь мене.

Кухарка пішла, скоренько зарізала курку, тоненькі кишки начинила кров’ю і повісила їх царівні, як коралі, на шию. І дала їй у руки ніж, і сказала, як вона має робити. Царська дочка пішла до них обох, стала перед ними й каже:

— Признаєтеся, котрий мій чоловік?

— Ні, — кажуть вони.

І вона потягла ножем по тих кишках з кров’ю. І крикнула:

— Як не хочете признаватися, то я собі роблю смерть!

І її обілляла кров, і вона впала на землю. Але добре призирає, що хто буде робити. Один говорить:

— Жаль молодиці. Якщо би були знали, що таке буде, то треба було тобі признатися.

І вона зрозуміла, котрий її чоловік, скочила до него, поцілувала і сказала:

— Це мій чоловік!

І обмастила його кров’ю. Стали тоді два брати, подумали, і сказав один:

— Обманула нас баба. Оставайся царем і ґаздуй ^* із своєю жінкою тут. А я поїду в оживлене царство.

Зробили великий бай, весілля (бо на першім весіллі брат не був). Набувалися цілий місяць. Тоді говорить хлопець:

— Ти, брате, жонатий, а я ще нежонатий. Мені ще треба жінки шукати.

Царева дочка каже:

— Я вас направлю на жінку.

— Добре, давайте.

— Тут, — каже, — є в нас велике озеро. На то озеро прилітають купатися дванадцять панночок. Там є сторож. Підемо до того сторожа і розпитаємося.

Прийшли вони на озеро до того сторожа, хлопець положив сторожеви на стіл золота і сказав:

— Мені треба женитися. До вас на озеро прилітають купатися дванадцять панночок. Дванадцять сестер. Ви мене порадьте, як узяти за жінку наймолодшу сестру.

Сторож відкрив книжку і сказав:

— Вони прилітають купатися раз на рік. Але день купання припадає на завтра. На оцю копицю, — говорить, — кладе своє вбрання найстарша, а на оцю послідню кладе сама наймолодша, та, якої вам потрібно. Вам треба сьогодні піти до міста, купити файне жіноче вбрання, а завтра вам треба заховатися тут у кущах. Як вони прилетять, розберуться і підуть купатися, тоді вам треба тихонько підійти і забрати тої дівчини вбрання. І добре його заховати. Як вони вийдуть з купеля, то що би вона не говорила, ви аж тоді до неї відозветеся, як вона скаже: «Най буде моїм чоловіком».

Пішов хлопець до міста, купив жіноче вбрання, а другого дня заховався в кущах. Нараз прилетіли дванадцять голубів. Сіли на березі і скинули свої крила. І стали дівчатами. Скинули з себе вбрання і пішли купатися. А він взяв убрання найменшої і заховав. Як покупалися дівчата, вийшли з води, кожна вбралася, натягла на себе крила, стали голубками і полетіли. А найменша осталася, шукаючи свого вбрання. Говорить вона:

— Хто взяв моє вбрання? Може, якийсь старший чоловік, то буде моїм татом, а як жінка забрала, то буде моєю мамою. Якщо дівчина забрала, буде моєю сестрою, якщо хлопець — буде моїм братом.

А хлопець не обзивається. Тоді вона каже:

— А як буде якийсь файний хлопець, то буде моїм мужом.

— Я тут, — обізвався хлопець.

Дівчина завстидалася, бо вона була зовсім гола. Але подивилася на хлопця і говорить:

— Файний хлопець, вродливий. Може бути моїм чоловіком.

— Ну то збирайся та й підеш зо мною, — каже хлопець і подає їй куплене вбрання.

— Нє, — каже, — ти давай моє вбрання.

— Не дам, ти втечеш, — каже хлопець. — Убирайся в моє вбрання, а твоє я понесу.

Поїхали вони в його царство і зробили велику свадьбу. Закликав і брата свого з жінкою. І побула та свадьба зо дві-три неділі, а як свадьба розійшлася, стали ґаздувати.

Крила чоловік заховав у одну кімнату. І наложив повну кімнату книжок, а крила поклав поза книжки. Щоб вона їх не знайшла.

Прожили вони якийсь час, і мала бути в неї дитина. Та тут якийсь цар виповів їм війну. Пішов він на війну, а жінка залишилася вдома. І провоював цар два роки. А жінка пише: «Народився хлопчик. Уже скоро йому два роки буде».

А тим часом перезирала вона ті книжки і дійшла до крил. Та одягла їх і каже дитині:

— Таке, синку. Тато твій на війні. І бог знає, чи й поверне з війни. Ми поїдемо до бабки в гості.

Взяла дитину під паху та й полетіли.

В скорому часі після того цар виграв війну і повертається додому. Але жінки вдома не застав. Залишає він знов своє царство на заступника, а сам вирішив іти шукати жінки. Їде він, їде, аж дивиться, два хлопчики б’ються. Він злазить з коня, підходить і питає:

— Чого ви, хлопці, б’єтеся? А один говорить:

— Наш тато помер і залишив нам шапку-невидимку. І ми поділитися не годні.

— Я вас поділю, — каже цар. — Я вистрілю в отой берег. А ви побіжите туди, і котрий мені кулю принесе, того буде шапка-невидимка.

— Добре, найясніший царю, — кажуть хлопці.

Цар вистрілив, хлопці побігли, а він надів шапку на голову і зник.

Їде він далі, дивиться, знов два хлопчики б’ються. Цар зняв шапку з голови та й питає:

— Що за бійка, хлопці?

— Нам тато помер, — кажуть хлопці, — і залишив нам такі чоботи: ступити крок — то миля, а як штрикнути — дві милі. І ми не можемо ними поділитися.

А він каже:

— Я вас поділю, хлопці. Я вистрілю до того берега. Котрий з вас мені кулю принесе, того й будуть чоботи.

— Добре, найясніший царю, — втішилися хлопці.

Цар вистрілив до берега, хлопці побігли шукати кулі, а цар натяг чоботи на ноги, шапку-невидимку на голову, коня залишив хлопцям, і що раз штрикне — дві милі. І зник.

Іде він далі і заходить у золотий сад. Зірвав пару золотих яблук. Стягнув з себе чоботи, а шапку не знімає. Ходить помежи будинки і шукає, чи нема там його жінки. Нараз у одному будинку уздрів крізь вікно, що його жінка держить дитину на руках. Увійшов до хати і подав дитині золоте яблуко. А дитина говорить:

— Мамо, що мені дєдя ^* дав.

А до семи років дитина виділа людину і в шапці-невидимці. Жінка говорить:

— Синку, який тут дєдя може бути? Подав цар дитині золотий ножик.

— О мамо, що мені дєдя дав, — говорить знов дитина. А жінка каже:

— Може, ти тут є, мужу? То покажися. Бо як прийде зараз моя мама, то тебе спече на вогни й з’їсть.

Він знімає шапку, і вони двоє розцілувалися. Взяв він на руки дитину. А жінка каже:

— Чоловіче, я тебе заховаю. Бо як прийде моя мама, то вона тебе знищить.

Заховала його жінка. Приходить мати її.

— Ху, — каже, — якась прісна душа тут була. Бо чую нюх. Полягали спати, а жінка говорить до свої мами:

— Мамо, що би ви зробили, якби сюди прийшов мій чоловік? Хоть то, правда, і ворон кости його занести сюди не годен.

А баба каже:

— Подивилася б я, що з него за людина.

А дочка маму все питала, питала, аж поки баба не сказала:

— Ну, якби вдався, то нічого би йому не сказала. А жінка говорить:

— Мій чоловік є тут.

Показала вона чоловіка, а мати говорить:

— Нічого, файний чоловік. Лягайте спати, бо рано треба вставати до роботи. Я тобі дам, зятю, три роботі. Як ти їх виповниш, то будеш моїм зятем, а як не виповниш, то буде голова твоя на колу. Там уже є в мене голови.

Рано розбудила його баба, обвела його по великому кавалкови дубового лісу і говорить до него:

— Сьогодні буде твоя робота така: оцей ліс зрубаєш, зложиш дерево до дерева, пні до пнів, а гілля до гілля. Це поле виореш, засієш, і щоб на місці лісу росло зерно. Як воно доспіє, зіжнеш його, змолотиш, солому зложиш у скирту. З цеї дубини зробиш гамбар ^*. І збудуєш з неї млин, і змелеш тої пшениці, бо треба тобі колачі пекти, весілля робити.

Він за голову вхопився. А баба подала йому сокиру й пилу і подалася додому. Узяв він ту пилу в руки, потяг нею по дереву, зубки полопалися. Вдарив він сокирою у дуба — сокира відлетіла. Сів він та й плаче. Він не годен це зробити за ціле життя своє.

На обід жінка укралася від свої мами і понесла йому їсти.

— Чоловіче, — каже, — ти цар. І не встидно тобі плакати?

— А що мені робити, — каже він, — як баба завдала таку роботу, що я її й за ціле життя не виконав би?

— Не журися, — каже, — сідай та їж.

Як свиснула вона в пальці, як позбігалися чорти.

— Що прикажете, пані, робити? — спитався старший.

— Дивіться, — каже, — оцей ліс до вечора щоби був зрубаний, скорчований, зложені пні до пнів, дерево до дерева, гілля до гілля. Це поле щоб було зоране і засіяне пшеницею. І щоб ця пшениця до вечера виросла. Зжати її, змолотити і солому заскиртувати. З цеї дубини щоб був збудований млин і гамбар. Збіжжя помолоти, муку занести в гамбар. Щоб усе це було до вечора зроблено.

Як пустилися чорти! Один вириває дуби, другий ломить ломаччя. Одні будують млин, другі оруть, треті сіють. Інші ззаду йдуть та жнуть. А ті звозять на тік та молотять. Завозять пшеницю до млина, мелють на муку і звозять в гамбар. До вечера все було готове. Цар узяв у руки мітлу і тілько підмітає сміття.

Вечером приходить баба. Подивилася на ту роботу.

— Добрий — каже, — ти хазяїн. Ще дві роботі зробиш і ти вільний. І робимо свадьбу.

На другий день рано привела його баба до великого озера. Дала йому коновку, сокиру і сказала:

— З цего озера вичерпаєш воду, у берегах засадиш виноград. Той виноград зацвите, вродить і дозріє. З дубини наробиш бочок і наробиш з винограду вина, бо треба пити на весіллі. І наробиш бочок і замаринуєш рибу, ту, що в озері наловиш. Велику до великої, а малу до малої. Збудуєш гамбарі і завезеш все в гамбарі. Так, щоб до вечора все було готове.

Взявши він коновку, котру баба йому дала, зачерпнув води, та й дно в коновки випало. Сів він на березі та й уже не плаче, а лиш сумує. Думає, що жінка прийде йому на поміч. На обід приносить йому жінка їсти.

— Вже не плачеш, чоловіче? — спитала вона його.

— Не плачу, але й не тішуся. Баба завдала такої роботи, що я маю на цілий рік.

— Нічого, — каже жінка, — я знаю, що робити. Як свиснула в пальці, як позбігалися чорти!

— Що прикажете робити?

— Дивіться, — каже жінка, — з цего ставу воду вичерпати, рибу виловити, з тої дубини наробите бочок на рибу і на вино. Рибу замаринувати у бочки, велику до великої, малу до малої. У берегах цего озера посадити виноград, той виноград зродить і дозріє, зірвати його, наробити вина, зробити гамбар і бочки з рибою й вином звезти всі до гамбаря. Щоб на вечір все було готове.

Підходить один чорт до царя і говорить:

— Ви відступіться, щоб вас вода не затопила.

Як подули чорти в озеро, вода вилетіла. Одні роблять бочки, другі будують гамбар. Треті ловлять рибу й маринують, малу до малої, велику до великої. Інші садять виноград, а ті йдуть позаду й дозрілий виноград зривають, душать вино в бочки і завозять в гамбарі. На вечір все було готове. Йому залишилося тілько позапирати двері в гамбарях.

Надходить баба.

— О, я вижу, що з тебе добрий господар. Ще одну роботу зробиш і робимо свадьбу. А як не виповниш її, голова останеться на колу.

Вечером полягали вони спати. Жінка говорить до чоловіка:

— Таке, чоловіче. Третю роботу ми не виконаємо. Ні ти, ні я. Нам треба сеї ночі тікати.

Плюнула жінка три рази на піч, і вони вийшли з хати. Замкли двері, вона перемінилася на голубку, його перемінила на голуба, а дитину на голубеня. Та й полетіли.

Летіли вони цілу ніч, а рано баба встала і говорить:

— Довго вони сплять. Уже десята година. Олено! — крикнула крізь двері.

А слина з печі обізвалася:

— Мамо, зараз іду.

— Ну-ну, — баба говорить. — Побудьте ще. І так ви цю роботу не зробите, що я вам завдам.

Вже одинадцята година. Баба крізь двері:

— Олено! Що ви так довго спите?

— Вже йдемо, мамо! — обізвалася слина. Вже дванадцята година.

— Олено! — ще раз крикнула баба. А слина відповіла з печі:

— Уже, мамо, йдемо.

«Ну потіштеся, — думає баба. — І так зараз йому конець». Половина першої. Баба крикнула крізь двері:

— Вставайте, скілько вам уже спати?!

А то вже ніхто не обзивається. Баба виломила двері, а їх нема.

— От батяри! — заревла баба. — Утекли. Знали добре, що роботу мою не виконають.

А цар з царицею прилетіли додому. І вже більше її не кортіло їхати до мами в гості.