Про Івана Царевича і його наречену
Українська народна казка Гуцульщини

Був цар. І не мав дітей. Він зажурився: кому має полишити своє добро, як умре? А він любив їздити на польовання. Поїхав він одного разу на польовання і завидів дику козу. Зачав за нею гнатися. Довго гнався і не міг дігнати. Аж умучився. І дуже схотілося йому води. Бігав, шукав, нарешті глипнув — серед лісу є керничка. Він підійшов д’тій керничці, подивився, а там у водиці пливає золоте горнятко. «От, — думає, — яке вигідне буде».

Лапає то горнятко і не годен ніяк імити. «Але, — думає собі, — дам раду й без тебе».

А бороду він мав довгу, трохи не до землі. П’є собі, досхочу напився води. А бороду опустив аж у керницю до дна. Напився, хоче вставати геть, а щось його за бороду імило.

— Пусти мене, — говорить цар, — обіцяю тобі велике багатство.

— Я багатий, — відповідає голос із води, — на все багатий. Але дай мені те, що ти не знаєш про него.

Цар думає, думає: «Та й що це таке? Це раптом нічого». Та й каже:

— Добре, дам тобі те, що я не знаю про него.

Та й відпустило воно царя. Приїхав він додому, а там метають фанами. «Гей, що це таке?» — думає цар. А в него народився син. І назвали його Івасем. І недобре цареви зробилося, як подумав, що він помінив нечистому свого сина. А хлопець росте. А цар усе пригадує, як той казав йому з підземелля: «Би-с добре запам’ятав, що маєш мені віддати». І цар признався жінці:

— Отак і отак, — каже, — було. Помінив я хлопця нечистому. Жінка каже:

— Недобре це.

І прийшов той час, коли мав він віддати хлопця. А сам хлопець про то ще не знає. Цар не віддає, бо то одинак. Тішиться цар хлопцем, бо царевич на його місце буде.

Але зачала йому нечиста сила нищити худобу. Валяє нечиста сила будинки. Що має цар, все руйнує йому. Каже жінка:

— Чоловіче, недобре діло ти нарушив.

— Так, так, нарушив.

Та й зачали вони про то діло говорити, а хлопець то чув. Та й каже хлопець:

— Тату, я піду, бо тут усе нечиста сила зруйнує.

Та й пішов він. Довго йшов та й заходить до якогось діда на ніч. А йти ще далеко, і він сам не знає, куди йти.

— Куди ти йдеш, царевичу? — питає дідо.

— Та йду, — каже, — батько мене колись помінив нечистому. Отаке.

— Ти переночуй у мене, а завтра підеш. На цю ріку, що коло мене близько, мають прилетіти дванадцять гусей. Гуси будуть, а як сядуть на землю, зробляться з них дівчата, — сказав дідо. — Ти меш їх дожидати. Вони покладуть на березі крила і будуть купатися. Котра тобі ся сподобає, у тої би забрав крила і сховав.

Він пішов на ту ріку, де вони мали купатися, та й чекає. Дивиться — прилетіли гуси і з гусей зробилися дівчата. Як вони поклали крила, від одної крила лапнув та й заховався з ними в кущах. Покупалися дівчата, беруть свої крила, а в одної крил нема. Нема що причепити, нема з чим летіти. Ходить і плаче дівчина. А він питає її:

— Чого ти плачеш?

— Та плачу, — каже, — бо нема як добратися додому. Хтось у мене крила взяв. А ти куди йдеш? — каже.

— Та йду до царя підземного. Тато мене пообіцяв йому давно.

— Я, — каже, — його донька. Я тебе поведу до него. Але як підеш до него, то би-с йому ся вклонив. Вклонися йому, хоть і сердитий він буде.

Та й веде його проводителька, донька того нечистого. Привела його до тої хати. Царевич увійшов, вклонився тому нечистому. А той такий сердитий, що аж пір’я на собі рве. Нещастя.

— Ти аж тепер прийшов! — каже. — Батько давно мав тебе віддати, бо він пообіцяв мені. Виконай три мої завдання, тобі тебе пущу на волю, а не виконаєш... На завтра маєш мені збудувати такий замок, щоби небо підпирав. А не збудуєш, мій меч, а тобі — голова з плеч. Вгинеш.

Цей зажурився, плаче. Де він годен збудувати це! Сидить він у свої кімнаті, чує вночі — бринить пчілка за вікном.

— Пусти, — каже, — це я.

Пустив він її до хати і зробилася з неї дівчина, нечистого дочка.

— Що тобі казав мій батько?

— Казав збудувати замок аж до неба. А я це, — каже, — де зроблю?

— Не журися, лягай спати, а рано встанеш і лиш молотком меш поправляти.

Ліг він спати, рано пробудився — стоїть перед ним замок, такий, що аж небо підпирає. Він вийшов з молотом, щось поторкує. Приходить цар.

— Ну як, збудував, все виконав? Здивувався нечистий, що цей таке зробив.

— Добре, — каже, — ти це зробив. А тепер, — каже, — маєш мені друге завдання виконати. В мене є, — каже, — дванадцять доньок. Завтра я їх виведу. Однакі на подобу, однако одягнені будуть. Би-с пізнав, котра з них наймолодша. Як не скажеш, котра наймолодша, то мій меч, а тобі — голова з плеч.

Зажурився хлопець, знов плаче. Сидить уночі в хаті й плаче. Чує — знов бринить коло вікна пчола.

— Пусти, — каже, — то я. Пустив її царевич до хати.

— Що тобі завдав батько?

— Завдав таке: би я пізнав, котра з його дванадцяти дочок наймолодша.

— То я, — каже, — наймолодша. Як виведе нас мій батько на подвір’я, ти добре придивляйся. Як надлетить муха і сяде мені коло вуха, би-с ти на мене показав. Довго дивися і придивляйся. Поки не буде мухи, ти не показуй.

На другий день вивів цар на подвір’я дванадцять своїх дочок і викликав з хати царевича. Той підійшов, дивиться — не видно ніякої мушки. Аж за якийсь час прилетіла муха і сіла коло вуха одній з дочок. Він ходить, ходить, придивляється та й нарешті каже:

— Оця.

— Вгадав-ис, — каже цар. — Ще одне завдання виконаєш — і пускаю тебе на волю. Завтра перед моїми очима ти маєш ушити чоботи з одного стебла, такі, щоб сіяли, як диямент. Перед моїми очима маєш це зробити!

Цей знов журиться. І знов бринить пчілка. Впустив він її, а вона питає:

— Що тобі завдав батько?

— Перед його очима з одного стебла вшити чоботи і аби так сіяли вони, як сонце.

— Як перед його очима, то вже діло не піде. Іншої ради нема. Збираймося і тікаймо геть, — каже вона.

Вона плюнула в хаті, щоб та слина за них говорила. Та й сіли вони на коня, та й тікають. Настав ранок, ідуть будити царевича.

— Вставай, Іване! — кричать слуги. — Цар уже тебе викликає! А та слина відповідає:

— Ще не пізня година, страх хочеться спати. Другий раз прийшли — слина знов відповідає:

— Ще не пізня година, страх спати хочеться.

Пройшов ще якийсь час, і каже нечистий тим свом слугам:

— Ламайте двері і вбивайте його. Раз не виконує мій розказ, то треба його вбити.

Прийшли слуги тертій раз, пустікають — не відповідає. Порубали двері, входять — нема нікого. Нема Івана, та й царівна десь пропала. Повтікали обоє.

Посилає цар вдогін слуги. Ті посідали на коней, доганяють. А донька нечистого вчула, що дуднить земля. Каже вона:

— Слуги доганяють нас. Біда. Нам треба в щось перемінитися.

І перемінила вона його в міст, а себе і коня в ріку. Прилетіли слуги на міст, а далі роздоріжжя. Не знають, куди йти, котрою дорогою, дві дороги, і міст, і вода. Вертаються вони без нічого.

— А що? — питає нечистий.

— А нічого. Дві дороги, міст і вода, більш нічого нема.

— То вони, — каже нечистий, — треба було той міст порубати, то все зруйнувати, знищити. Біжіть назад.

А ці далі тікають. Тікають і знов чують гук страшний. Дуднить земля. Перекидає вона його в ліси страшні, а себе в гору. Такий густий ліс на горі, що нема куди пройти. Надлетіли слуги диявольські і не годні з кіньми пройти. Заглянули сюди-туди та й вертаються без нічого.

— Що, — питає нечистий, — нічого не догонили?

— Нічого, — каже, — нема, лиш ліси та й гори.

— Було ті гори розкопати геть, ліси понищити, спалити, бо то вони. Нарешті сідає на коня самий ничистий. Чують вони — земля дуднить.

Каже вона:

— Це мій батько доганяє нас. Не пора тікати. Перемінюємося.

Та й Івана-царевича перемінила на попа, такого старого, ніби мав дві копи років, себе на дзвіницю, а коня на церкву. А нечистий до церкви сили не має. Ніякої рації не має нечиста сила до церкви. І вернувся нечистий без нічого.

А вони сіли на коня та й поїхали далі. І заїхав царевич із своєю царівною в своє царство. І повертає він до одної хати. Каже вона йому:

— Як увійдеш до хати, аби-с не дався нікому поцілувати тебе. Нікого би-с не поцілував, — каже царівна, — бо забудеш про мене.

А то були знайомі люди, і вони його не виділи давно. Як він зайшов, вони його імили і обцілували. То він і забув за ту царівну.

А царівна, того нечистого дочка, була дуже гарна. І з того всього так жаль їй зробилося. Уже д’татови вертатися не може, та й цей ’ї зрадив. І перекинулася вона на дуже файну косицю.

Але один швець, полатайко, що черевички латав, чоботи — усяке старе дрантя, ішов та й ту косицю увидів. Думає: «Така файна косиця на стежці. Я її викопаю і покладу собі в вазонок». А в него був такий непорядок у хаті, так було нечисто. А як посадив він у вазонку ту косицю, зачав у него вночі хтось замітати, і чисто так зробилося. Рано він думає: «Такий був непорядок, а відколи викопав косицю, став порядок у хаті. Що це є?»

Прийшов він до ворожбита та й каже:

— У мене щось появилося в хаті. Був непорядок, а тепер замітає хтось. Відколи я викопав косичку, відтоді став порядок у хаті.

Каже той чарівник:

— Ти не спи цілу ніч. І візьми цю хустину. Як буде щось рушатися, ти накрий його цею хустиною.

Він узяв від чарівника ту хустину. Чує вночі — фуркотить щось, ніби крилами замітає. А він прикрив того мотиля чарівною хустиною, і з него зробилася дівчина.

— Ти, — каже, — гадав, що я тобі щось недобре роблю. А я робила тобі добре, а тепер не буду робити. Піду від тебе.

І пішла вона геть. Полатайко просить її, щоби в него була.

— Ні, я вже в тебе не буду.

Іде вона, а там уже рихтується весілля, бо він не лише за неї, а й за тата й маму своїх забув. Жениться царевич з другою. А вона зайшла туди та й наймилася там, ади, печи, варити. А як уже напекла всього, що треба було, та й зробила вона два короваї. А там уже лагодяться до шлюбу. Розкроїли тих два короваї та й частують людей. А з тих короваїв вилетіли два голуби. Та й голуб хоче тікати, а голубка заговорила людським голосом:

— Не зрадь мене, серденько, як царенко зрадив свою царівну.

А він це почув, згадав за ту царівну, та й лишає то все весілля геть

і з тою царівною жениться, з тою першою. Пішов з нею до вінчання. Поженилися вони, та й повіз він її до свого тата-царя. І жиють щасливо й донині, як не померли.