Про Зоряницю
Українська народна казка Чернігівщини

Зоряниця найперша з’являється на небі ввечері і пізніше всіх ховається вранці.

Колись давно народилась у батька-Місяця і матері-Зірки маленька донечка. Назвали її батьки Зоряниця. Жила вона і горя не знала. Батько-Місяць колихав її на своєму золотому ріжку. А мати співала колискову:

Люлі-люлі-люлі,

Налетіли гулі,

Стали тихо розмовляти

І дитятко колихати.

Стала донечка підростати. Та такою красивою стала, що ні одна зірка не могла з нею зрівнятися. Часто вона питала у матері:

— Мамо, а чого в мене нема подруг? Чого я самотня?

— Бо всі вельми далеко, доню моя, — відказувала мати.

— Тоді пустіть мене до них.

— Кожен на небі займає своє місце, так Бог велить!

— Мамо, а хто на землі живе?

— Там живуть люди.

— Тоді пусти мене на землю!

— Не можна, щоб люди дивилися на тебе зблизька. Вони осліпнуть і зненавидять тебе.

Стала Зоряниця спостерігати за людьми. Всі дорослі працюють, а діти на лузі хороводи водять. Ввечері дівчата та хлопці співають пісні, танцюють. Вночі село затихало і всі люди кудись дівалися. Зоряниця спускалися все нижче і заглядала у вікна, а люди її не помічали, бо спали.

З тих пір стала вона вельми рано виходити на небо, щоб більше часу спостерігати за людьми. А вранці, коли всі зірочки ховалися, Зоряниця любила дивитися, як люди починають новий день. Їй так хотілося, щоб люди її помітили. А вони займалися своїми справами і дивитися на небо їм було ніколи.

А якось хазяїн одного дому показав на небо рукою і сказав:

— Дивіться! Перша зірка зійшла. Христос народився!

В цей вечір Зоряниця була найщасливішою зіркою, бо її помітили люди.

Біг сивий кабанець, а моїй казочці кінець. Бігло сиве порося — моя казочка уся.