Про Оленку та Василинку
Українська народна казка Поділля

В одному селі жила багата сім’я — мати, тато та дочка Оленка. Мали вони всього доволі, а ще й слуг.

Одного разу Оленка захотіла піти на ставок попрати свої речі. Попросила дозволу у тата. А тато їм і каже:

— Доню, у нас же слуги є, вони все зроблять.

— Ні, тату, я хочу сама піти, мені дуже хочеться все робити, — відповіла Оленка.

— Ну, добре іди, та тільки будь обережною! — застеріг її батько.

Взяла Оленка свої речі і пішла на копанку. Прийшла і почала викладати речі на кладку. Тільки схилилась над водою, як із води просто на неї дивилась велика зелена жаба. Злякалася Оленка, а жаба каже:

— Не бійся, мене. Я колись була такою ж як ти, дівчинко.

— А що потрібно для того, щоб ти стала дівчиною? — запитала Оленка.

—Не стати мені вже людиною. Хіба що на короткий час я можу перетворитись у дівчину. Але це тільки тоді, коли хтось віддасть мені свою найкращу, найдорожчу одіж.

— На, бери моє найкраще святкове плаття, — враз запропонувала Оленка, — мені його зовсім не шкода для тебе.

— А що скажуть тобі батьки вдома?

— Я їм скажу, що подарувала його бідній дівчині.

— Добре, кидай його мені на воду, — сказала жаба.

Оленка пустила на воду своє плаття і враз на кладці з’явилася красива дівчина з довгою русявою косою, голубими очима, ну просто красуня.

— Як тебе звати, добра дівчинко? — запитала красуня.

— Оленкою, а тебе як?

— Василинкою. Давай я допоможу тобі прати речі.

Дівчата взялися до роботи. Швидко попрали речі. Тоді Василинка запропонувала Оленці піти разом додому. По дорозі вони розмовляли, сміялися, розповідали цікаві історії. Біля невеликої калабаньки Василинка зупинилась.

— Тепер, Оленко, мені не можна, щоб мене бачили люди. Але пам’ятай, коли тобі буде важко, звертайся до мене, перехрестися і тихенько попроси: «Василинко, допоможи».

І Василинка вмить зникла. Оленка постояла, подивувалась і пішла додому. Вдома вона нікому нічого не розповіла. Коли тато побачив, що немає найкращого плаття, то Оленка відповіла, що віддала його бідній дівчині.

Час ішов. Оленка потроху забувала Василинку.

Одного разу влітку Оленка пішла в ліс по ягоди. Суничок було так багато, що Оленка незчулася, як зайшла далеко в ліс. Назбиравши повне відеречко суничок, вона вирішила йти додому. Пішла в одну сторону — не туди, пішла в другу — знову не та дорога. Дівчинка захвилювалася, вона зрозуміла, що заблудилася. Сонце уже йшло на захід. Що робити?

І тут Оленка згадала про Василинку. Вона тричі перехрестилась і прошепотіла:

— Василинко, допоможи.

Зашелестіла травичка, захиталися гілочки, з’явилася Василинка.

— Що трапилося, Оленко?

— Ой, Василиночко, я не можу вийти з лісу, заблудилася, — сказала Оленка.

— Не хвилюйся, ходімо. Я тебе проведу.

Василинка взяла відеречко і повела Оленку з лісу. По дорозі дівчатка розпитали одна одну про життя.

Василинка сказала, що вона живе, як і жила, роблячи людям добро. За зло, яке вчинила їй одна недобра людина, вона відповідає добром.

Василинка вивела Оленку з лісу, показала їй дорогу додому, а сама знову зникла в кущах. Ще не раз Оленка зустрічалася з Василинкою, бо стали вони потрібними одна одній. І зараз вони живуть і про добро пам’ятають.