Про Онилку
Українська народна казка Чернігівщини

Колись давно жили собі чоловік і жінка. Була у них одна тільки радість, одне сонце — дочка. Онилкою її звали. Дуже любили вони своє чадо. Підросла вона, почала дружити з парубком Іваном. Він був дуже бідний сирота, без роду-племені. Хотів він посватати дівчину, а старі не оддавали.

А тоді якраз набирали в солдати на війну. Забрали Івана. Довго він там воював. А коли повернувся, то почав розпитувати в селян, що нового, хто народився, хто вмер. І довідався про те, що його Онилочка вмерла. Вдавилась бідолашна квасолиною.

Плакав він, ридав та й надумав піти до могили. Узяв лопату і щодуху помчав на кладовище. Одрив могилу, одкрив гроб, витяг небіжчицю і трясе, цілує, прощається. Дуже вже він її любив. А тоді чує — упало щось в домовину і промовила Онилка:

— Це ти?

— Я, — каже Іван.

А виявляється випала з горла та квасолина. От устали вони із землі та йдуть додому. А Іван каже:

— Ти стань у сінях, а я зайду до твоїх батьків.

Зайшов, а вони плачуть, аж гай шумить. Померла донька, мовляв. А Іван до них:

— А якщо я вам зараз її приведу, то видасте за мене заміж?

— Та ти збожеволів чи що?

А Іван вводить дівчину в хату. Такі вже старі раді були, що, не гаючи часу, видали свою доньку за Івана та справили бучне весілля.