Про Петра і красавицю
Українська народна казка Гуцульщини

Були чоловік і жінка. Мали вони сина, якого звали Петро Святий. І після него в них було три дівчині. Померла жінка. В якийсь час вмирає й чоловік. Перед смертю він сказав Петрови:

— Петре Святий, як прийдуть свати за дівкою котрою, віддавай її. Одного вечора приходить до них чоловік.

— Петре Святий, знаєш, чого я прийшов?

— Мете казати, — каже.

— Я прийшов по старшу твою сестру в свати.

— Тато вмирав і мені сказав, аби я дав. Той забрав сестру й пішов.

У якийсь час приходить у свати другий, за другою сестрою.

— Ти знаєш, Петре, чого я прийшов?

— Скажеш мені, чого.

— Я прийшов по другу сестру в свати.

— Тато вмирав і мені сказав, щоби я давав. Той забрав сестру й пішов.

У якийсь час третій приходить.

— Ти знаєш, Петре, чого я прийшов?

— Скажеш мені.

— Я прийшов за третьою сестрою в свати. Забрав сестру й пішов.

Місяць сидів самий Петро Святий. На другий місяць зробилося йому дуже кучно. Сідлає коня та йде в дорогу. Каже:

— Аби-м ішов сім рік у один бік, а найти мушу хоть одну сестру. Іде він, іде, перед вечором надибує хату. Входить він до тої хати, а там старша сестра його.

— Братчику, як ти знайшов мене?

— Так поволи йшов та й найшов.

— Ти знаєш, який у мене чоловік?

— Не знаю.

— Мій чоловік — Вітер Вечірішній.

Зачала його гостити. І до того гостила, що зачало смеркати. Чує він, а то вітри віють. Питає:

— Що то, сестро?

— Чоловік мій т’хаті йде. Ховайся, Петре, йди в другу кімнату. Бо як він прийде намучений, то може з тобою сваритися. Пішов Петро в другу кімнату. Прийшов її чоловік та й каже:

— Фе, хтось тут був.

— Йой, чоловіче, ти ходиш горами, долинами, морями, та й напахаєшся, та й думаєш, що тут хтось є.

Дала ’му вечеряти та й каже:

— Чоловіче, що би було, аби ти мого брата вздрів?

— Якби вздрів твого брата, забавляли б ся до рання. Вона йде в другу кімнату та й каже:

— Петре, ходи сюди.

Петро входить. Обнялися з чоловіком її. Бере чоловік пиття та й забавляються.

— Стало тобі, Петре, так тяжко, що ти пішов сестри шукати?

— Стало мені прикро, — каже. — Ні сестри, ні жінки не маю. Так мені прийшло прикро, що мусив іти геть.

— Петре, як хоч’ мати жінку, я тобі пораджу, де її найти.

— Най буде.

— На Скляній горі є Красна Красавиця.

— Але як дістатися до неї? — питає Петро.

— Як хоч’, то підемо до Твої середущої сестри. Там тебе середущий шваґер поведе.

Вітер хапнув його, привів його до середущої сестри та й пішов самий геть. Утворяє Святий Петро двері, сестра вздріла його і втішилася як не знати що.

— Як ти, Петре, тут узявся?

— Мене, — каже, — привів старшої сестри чоловік.

Зачала вона приймати його. Набувалися до вечора. Аж чує він, шумить. Він питає:

— Що то шумить?

— Чоловік іде додому. Петре Святий, іди в другу кімнату сховайся. Бо він лютіший, як чоловік старшої сестри.

Він пішов у другу кімнату й сховався. Уходить до хати чоловік та й каже:

— В хаті чути щось.

— Я не знаю.

— Давай їсти, бо я голоден.

Дала їсти, і йому та злість трохи перейшла. А це був Вітер Полуденешній. Питає жінка:

— Скажи мені, чоловіче, що би ти робив, якби ти мого брата вздрів?

— Е, як би ся набували?

— Петре, Петре, ходи сюди! — кличе сестра.

Цей входить. Та й уздрілися, поцілувалися, подушилися.

— Як ти прийшов? — питає Вітер.

— Мене привів старшої сестри чоловік.

— І що він тобі казав?

— Казав, що є на Скляній горі Красна Красавиця.

— Є, — каже. — А ти би хотів узяти її за жінку?

— Так.

— Я тебе, — каже, — завтра понесу.

Рано хапає його Вітер і духає з ним на Скляну гору. Прилетіли, і Вітер каже йому:

— Там є Луципер, на шістьох ланцах присилений. Красавиця тебе полюбить. Але як вона піде з дому, би-с у кімнату до Луципера не йшов, бо він тебе з’юдить та пустиш його.

Приходить він туди, де та Красавиця. Вона йому ся вдала дуже. І питається вона:

— Чого ти, чоловіче, прийшов тут?

— Мені, — каже, — шваґри казали про тебе, тому я й прийшов.

— Та як, сподобалася я тобі?

— Сподобалася. А я тобі ся сподобав?

— Сподобався.

— Я прийшов, аби ми двоє жили разом. А вона каже:

— Гаразд. Добре.

Через тиждень каже вона:

— Я йду на роботу. Даю тобі одинадцять ключів, а дванадцятий не даю.

— Чому?

— Там є Луципер, на шістьох ланцах присилений. Як ти ввійдеш там, то його пустиш, і він тебе знищить.

— Нє, я ’го не пущу.

Пішов він у одинадцять кімнат, іде в дванадцяту. А там присилений на шістьох ланцах Луципер. Сіпнувся так, що ланци задзвонили. Петро налякався і запер кімнату. А Луципер каже:

— Петре, Петре, вертайся сюди, не бійся мене! Петро вернувся.

— Чо’ хоч?

— Ти прийшов до мої Красавиці?

— Яка вона твоя Красавиця, як ти присилений?

— То, — каже, — байка, що я присилений. Ти знаєш що, Петре?

— Що?

— Дай мені з тої баночки напитися, подарую тобі один вік. Петро взяв та й дав йому води одну цинівочку. Випив Луципер ту воду та як сіпнувся — два ланци пукли. Петро спудився, запер двері і пішов геть.

— Петре, Петре, не бійся, ходи сюди! Вернувся Петро.

— Що хоч?

— Дай мені ще з другої баночки напитися та матимеш ще один вік більше.

Петро взяв та й дав. Та й думає: «Я маю один вік. А як ще один вік буде, та й ще один, то буде мені три віки». Дав Петро, а Луципер як випив та як сіпнувся, та й знов два ланци врвав.

Петро знов пішов геть, а Луципер кричить:

— Петре, Петре, ходи сюди!

Він вернувся, а Луципер каже йому:

— Петре, дай мені ще з того третього горняти води, ще одним віком меш мати більше.

Петро думає: «Най буде. Та вже буду мати штири віки». І дай йому тої води. А Луципер як випив та як сіпнувся, та й урвав два послідніх ланци. Та засміявся й пішов.

Найшов Луципер Красавицю та й каже:

— Ти вже маєш Петра Святого, ти мене не хоч’, але ти будеш моя. А Петро став і думає: «Одним боком я зле зробив, що випустив

Луципера, а другим добре, бо буду мати штири віки». Налітає д’Петрови Красавиця.

— Що-с наробив! Я казала, що ти його пустиш. А він каже:

— Нічого. Збирайся, сідаймо на коня й тікаймо.

Та й сіли вони на коня й тікають. А Луципер їхав, і кінь під ним пошпотався. Луципер каже:

— Що тобі, коню, вода не студена чи трава не зелена? Чого шпотаєшся?

— Вода студена і трава зелена. А Петро Святий ухопив Красавицю й тікає.

— А ми спечемо десять печив хліба?

— Спечемо, — каже кінь.

— А з’їмо той хліб?

— З’їмо.

— А десять люльок тютюну скуримо?

— Скуримо.

— І після того здогонимо, — каже, — Петра Святого?

— Здогонимо.

Спекли вони десять печив хліба і з’їли його. Скурив Луципер десять люльок тютюну. Та сів Луципер на коня і догонив Петра. Бере Красавицю на свого коня і каже Петрови:

— Петре, один тобі вік подаровано. Та й поїхав з Красавицею.

А Петро ніц не робить, лиш іде назад за Красавицею. Знов бере Красавицю й тікає. Ще скорше тікає, як тоді тікав. А Луципер був у дорозі, і кінь ся пошпотав під ним.

— Коню, чи тобі вода не студена, чи трава не зелена?

— Вода студена і трава зелена. Але Петро ухватив Красавицю й тікає.

— А спечемо вісім печив хліба?

— Спечемо.

— А з’їмо тих вісім печив?

— З’їмо.

— Скуримо вісім люльок тютюну?

— Скуримо.

— Догонимо Петра Святого?

— Догонимо.

І спекли вони вісім печив хліба, і з’їли його. І скурив Луципер вісім люльок тютюну. І сів на коня та й догонив Петра Святого. Бере Красавицю на свого коня та й каже:

— Петре, я тобі подарував вік другий. І поїхав з Красавицею.

Петро вертається знов. І хапає Красавицю й тікає, що може тікати. А Луципер був у дорозі, і кінь його пошпотався.

— Коню, чи тобі вода не студена, чи трава не зелена?

— Вода студена і трава зелена. А Петро Святий утік з Красавицею.

— А спечемо шість печив хліба?

— Спечемо.

— А з’їмо той хліб?

— З’їмо.

— А скуримо шість люльок тютюну?

— Скуримо.

— А здогонимо Красавицю та й Петра?

— Здогонимо.

Спекли вони хліб, з’їли, скурив Луципер шість файок тютюну і сідає на коня. І погнався за Петром і Красавицею. Доганяє Петра й каже:

— Вже й третій вік перейшов тобі. Та бере Красавицю на коня.

— Більше не йди, Петре, бо погинеш.

А Петро на то не зважав. Знову коня завертає і до Красавиці. Приходить, бере Красавицю на свого коня і тікає. Швидко тікає. А Луципер був у дорозі, і кінь його пошпотався.

— Коню, чи тобі вода не студена, чи трава не зелена.

— Вода студена й трава зелена. Але Петро Святий узяв Красавицю й тікає.

— А спечемо ще штири печива хліба?

— Спечемо.

— А з’їмо той хліб?

— З’їмо.

— А штири люльки тютюну скуримо?

— Скуримо.

— І догонимо Петра й Красавицю?

— Здогонимо.

Спекли вони хліб, з’їли, скурив Луципер штири люльки тютюну, сідає на коня і доганяє.

— Петре, я казав, що вже посліднє тобі життя подаровано? І стяв Петрови голову. І Красавиця каже:

— Гей ти, Луципере, постели клейонку, аби кров не розходилася дармо.

Він послухав, постелив клейонку і порубав його на кавалки. Вона файно склала, аби кров відти не цяпала, та й каже:

— Луципере, склади це в шкіряні бесаги.

І він склав.

— Пускай коня, най іде до сестер його.

І пішов кінь, і поніс у бесагах порубаного Петра. І заходить з тими бесагами до середущої сестри. Кінь заїржав перед хати, сестра вийшла, подивилася і заплакала.

— Нема братика мого.

Занесла бесеги до хати, дала коневи їсти і чекає чоловіка. Приходить увечір її чоловік.

— Що, жінко, нового?

— Нема нічого нового. Тільки брата мого Петра приніс кінь порубаного в бесагах шкіряних. Дивися, чоловіче, він гезде.

Каже Вітер:

— Нічого, байка. І піду до наймолодшої сестри твоєї і поговорю з її чоловіком. Може, Петро ще ожиє.

Приходить він до наймолодшої Петрової сестри та й каже її чоловікови:

— Ти межи нами найстаріший. Щось допоможи. Петро пішов д’Красавиці, пустив Луципера, і Луципер порубав його. Поклав м’ясо на коня в шкіряні бесаги, і кінь приніс його до мене. Можемо ми воскресити його чи нє?

— Дуже, — каже, — легко воскресимо.

Приходить молодший зять до середущої сестри та й зачали складати то м’ясо на клейонці. І склали. І взяв наймолодший зять воду цілющу, і покропив то м’ясо. Петро сцілився. Покропили його живущою водою, і він ожив. Та й каже:

— Гі-і, як я заспався.

— Ти, — каже, — пару діб уже спиш. А де, — каже, — твоя Красавиця?

— Луципер забрав.

— А ти її хочеш?

— Хочу, бо такої файної женщини більше нема.

— Слухай, шваґре, я тобі поможу. Це буде трудно. Але він хитрий, а я хитріший від него. Куди я йду, всі мене бояться, бо я Вітер Опівнічник. Але мусиш то робити, що я тобі буду казати. Ходім на Скляну гору. Там, — каже, — є баба заклята. Вона має різні коні. Тепер має народитися кінь, брат того, що Луципера несе. Іди до тої баби і наймайся в неї. Вона тебе найме на три добі кобилу пасти. Ти згодися з нею, що перепасеш три добі. Але вона має дати тобі з тої кобили лоша. З тої, що ти її меш пасти. Приходить він до тої баби й каже:

— Бабко, я би в вас наймився?

— Синку, якраз мені треба слуги. А за що ти хоч’ служити?

— За те лоша, яке буде мати кобила, що я її буду пасти.

— Добре, дам лоша. Але як не випасеш цих три добі, то генде, видиш, голови на колах. Там ще одної голови бракує. То буде там твоя голова.

Переспав він ніч, дала вона на кобилу бротянку. І каже:

— Вижени кобилу на то поле, пускай з бротянкою і хай пасе. А ввечір мені приженеш. А як не приженеш, голову зрубаю, і піде вона на той кілок.

Вигнав він кобилу на поле, здоймає бротянку і пускає, най кобила пасеться. І так сон його морить. І він заснув. Прокидається, а кобилки нема. Плаче. «Ого, вже голова моя пішла надолину». І налітає шваґер його наймолодший.

— Що я тобі казав? Би-с не спав. А тепер що буде, як нема кобилки?

— Зрубає мені баба голову і покладе на слупець.

— Петре, та ти чого Петро Святий? Щоби твоя голова лишилася у такої страшної баби на слупку?

А з тої кобили зробилася копиця сіна. Шваґер каже:

— Петре, накидай на цю копицю бротянку і скажи: «Тпру, кобило! Як була, так будь!»

І він кинув на копицю бротянку і сказав:

— Тпру, кобилко! Як була, так будь.

І копиця заїржала і зробилася кобилою. Він її за бротянку і веде за собою. І приводить до баби т’хаті.

— Бабко, ходіть сюди. Бабка вийшла.

— Відпас я одну днину?

— Відпас, синку.

— То заганяйте її, бабко, в свою стайню.

Баба загнала та бере лопату і б’є кобилу. Але б’є!

— Чому ти ся не сховала? Як завтра не сховаєшся, буду ті ще гірше бити.

Дала йому баба повечеряти, ляг він спати і спав до днини. А рано попоїв, і виводить йому баба кобилу. І каже:

— Шинку, так паси, як учора. А як не приведеш кобилку, то буде голова там.

Дала йому баба бротянку, і повів він кобиля на пашу. Привів, здоймає бротянку і пускає її пасти. І каже кобилці:

— Аби-с не ховалася від мене, бо ті найду й так.

Кобилка пасеться, а він так хоче спати. І заснув. Спав він, спав пробудився — кобилки нема. Думає: «Ого, вже голова моя піде на кіл». Та й плаче. А тут набігає молодшої сестри чоловік.

— Чого ти, Петре, лягаєш спати?

— Мій дорогий, я не хочу, а очі самі зажмурюються, і я сплю.

— А де кобилка?

— Я не знаю. Тепер піде моя голова на кіл.

— Петре, не журися, вони мудрі, а я ще мудріший від них. Маєш бротянку?

— Маю, — каже.

— Видиш гезде в воді камінь?

— Вижу.

— Підойми його, під ним є риба. Кидай на неї бротянку й кажи: «Тпру, кобилка, як була-с, так будь!»

І він так зробив. І зробилася кобилка, і заїржала: «І-га-га-га-га!» Накинув бротянку на кобилку і веде ю додому. Баба вздріла та й думає: «Най ті чорт озме! То мене заморока найшла». Привів він кобилу та й каже:

— Бабко, маєте кобилку!

— Ну, — каже, — шинку, такого-м ще пастуха не мала.

Дала йому вечеряти та й пішла в стайню. І б’є кобилу лопатою так, що фест.

— Чому ти не ховалася? Входить до хати та й знов каже:

— Шинку, я ще не мала такого пастуха красного. Файний з тебе пастух.

Спав він до рання, дала йому бабка поснідати.

— Іди, шинку, паси кобилку.

Узяв він кобилку на бротянку, веде на пашу. Та й пускає кобилку та й каже:

— Не ховайся, бо ті й так найду.

І так він схотів спати. І заснув, навіть не чув, коли. Пробудився кобилки нема. І зачав він плакати. Приходить знов наймолодший шваґер.

— Я казав тобі не спати.

— Шваґре мій дорогий, я самий не знаю, як заснув. Тепер піде моя голова на кіл.

— Нє, не піде, — каже шваґер. — Тут трошки гірша справа, але мемо щось робити. Вона зробила з кобилки квочку та й поклала під ню яйця. Та й поставила верх квочки стілець, сіла та й сидить. Я, — каже, — зроблюся лисом і буду кури лапати. А кури муть ґвавтувати. Ти близько підсунься. Вона мусить встати з того гнізда і наганяти лиса. Як вона встане, кидай на квочку бротянку.

Зробився шваґер лисом і ловить кури. А баба:

— Гі, лис! Гі, лис!

Та взяла бук і ганяється за лисом. А цей штрик, кинув бротянку на курку і крикнув:

— Тпру, кобилко, як була-с, так будь!

І з курки зробилася кобилка. «Іга-га-га!» Він узяв її за бротянку та й повів на пашу. А лис собі втік. Здогнала баба лиса, вбігає на квочку дивитися, а квочки нема.

— Ой-йо-йой, що я наробила! Вже лошатко завтра піде, завтра його хлопець забере.

А він веде з паші кобилку.

— Гов, бабко! Ходіть кобилку беріть до стайні! Баба взяла кобилку в стайню.

— Що ти, шинку, хоч’ за то, що ти пас?

— Я хочу, — каже, — з-під цеї кобили лоша. А кобила сеї ночі має жеребитися.

— Шинку, — каже, — дивись, які в мене красні коні. Де би ти таке лоша брав? Лягай, шинку, спати. Буде, як буде.

Рано встав він.

— Бабко, йдіть мені лоша давати. Веде вона його до стайні та й каже:

— Дивись, шинку, яке це нехарне лоша, яке худеньке. Дивись, які в мене красні коні. Бери собі, котрого хоч’.

— Нє, — бабко, — я годився на лоша.

— Та бери, як ти так наважився.

— Дайте мені до него бротянку.

Та й поклав бротянку на лоша, та й тягне за собою. Вона вийшла за ним та й каже:

— Шинку, що тобі з такого лошати слабого, що не годне навіть іти?

— Байка, бабко, воно піде за мною.

Веде він своє лоша, веде, і заговорило воно до него людським голосом:

— Петре Святий, пусти мене д’мамі свої, аби попоссало хоч раз, два рази.

Пускає він лоша і каже:

— Аби-с прийшло д’мені, бо піду за тобою.

Лоша поссало два рази свою маму. І прилітає д’нему вже не лоша, а кінь, як змій. І шість ніг має, як той кінь Луциперів. Каже:

— Я прийшов д’тобі, Петре. Мемо брати Красавицю й тікати?

— Будемо брати. А не йме нас Луципер?

— Ні.

Приходить він і каже:

— Красавиця, збирайся й тікаймо.

— А як це так, що ти був порубаний та й знов прийшов за мною?

— Тікаймо, потому скажу.

І тікають вони цим новим конем. А Луциперів кінь пошпотався.

— Коню, чи тобі вода не студена, чи трава не зелена?

— Вода студена і трава зелена. Але Петро Святий узяв Красавицю й тікає.

— А спечемо піч хліба?

— Нє, не спечемо.

— А з’їмо піч хліба?

— Нє.

— А скуримо одну файку тютюну?

— Нє.

— А здогонимо Петра Святого з Красавицею?

— Нє.

— Іди, би-с пук, а здогонимо.

Той кікь іде в повітрю з Петром і Красавицею, а цей іде в повітрю з Луципером. Кричить у повітрю Луциперів кінь:

— Брате, чекай мене, бо пукаю!

— Потряси, — каже, — Луципера, аби з него дехоть пішов. Тоді зачекаю.

Як потряс кінь Луципером, то нім він злетів на землю, з него дехоть зробився.

— Чекай мене, — каже, — брате.

— Тепер зачекаю, бо ти ворога Петрового знищив.

Зійшли на землю оба коні. Красавиця сіла на Луциперового коня, і поїхали вони обоє землею.

Приїхають вони до середущої сестри, сестра ся втішила. Вечером прилітає її чоловік, подивився на Красавицю й на шваґра. Тоді пішов Вітер за молодшим братом своїм і за старшим. Цілу ніч баювали всі. А другої днини пішли Петро й Красавиця та звінчалися. Та й зробили забаву. І я там був, і то все видів. І тоді розлякувалися Петро й Красавиця з сестрами й шваґрами і вернулися на Скляну гору. Та й я з ними пішов туди. І вони мені все розказали, як було, аби я вмів розказати від початку до кінця. І тоді вони мені подякували, а я їм подякував. Та сів на столець і байці конець.