☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про Пиндрика
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі дід і баба, було у них три дочки. Одного разу посіяли вони просо на своїй землі, що біля лісу була. Побачив дід, що горобці те просо випивати почали, та й каже до баби:

— Треба просо йти сторожувати, бо все горобці вип’ють!

Вирішили послати старшу дочку. От вона ходить та й каже:

— Пір’я, горобчики, не їжте нашого проса! Пір’я, горобчики, не їжте нашого проса!

Коли це з лісу виходить дідок старенький та й каже:

— Дівко, дівко, що ти робиш?

— Просо сторожую.

— Йди звідси, бо як візьму за волоса, та як потягну в тьомні ліса, та як почну бить та м’ять, то не буде кому оборонять.

Схопив її за коси та й поволік у ліс. Їжу поїв, що їй дід з бабою давали, а дівку в погріб укинув.

Чекали-чекали дід з бабою на дочку та й вирішили другу послати. Пішла вона. Ходить собі, ходить. Дивиться, з лісу дідок старенький виходить, та й каже:

— Дівко, дівко, що ти робиш?

— Просо сторожую.

— Йди звідси, бо як візьму за волоса, та як потягну в тьомні ліса, та як почну бить та м’ять, то не буде кому оборонять.

Схопив і цю. Поволік у ліс та й вкинув у яму. На третій день пішла і третя дочка і та не повернулася. На четвертий день пішла вже баба просо сторожувати. Ходить собі, просо сторожує, бачить аж з лісу дідок старенький виходить. Прийшов та й каже:

— Дівко, дівко, що ти робиш?

— Просо сторожую.

— Тікай, бо як візьму за волоса, та як потягну в тьомні ліса, та як почну бить та м’ять, то не буде кому оборонять.

Та тільки хотів бабу за коси схопити, а баба його ціпком по плечах, по плечах. Ледве дідок утік.

Прийшла баба додому та й каже дідові:

— Знаю я, діду, хто наших дочок покрав. Пиндрик то.

Тут дід став у дорогу збиратися, каже бабі:

— Піду, бабо, Пиндрика бити, та наших дочок визволяти.

— Йди.

Наклала баба дідові у торбинку їжі, та й пішов він. Йде собі полем, йде. Дивиться довбня котиться та й питається:

— Діду, діду, куди йдеш?

— Пиндрика бити, дочок визволяти.

— Візьми мене з собою.

— Пішли.

Йдуть уже вдвох. Проходять вони біля річки, коли дивляться, з води рак визирає. Рак і питає:

— Діду, довбне, куди це ви йдете?

— Пиндрика бити.

— Візьміть і мене.

— То пішли.

Вже їх троє. Зайшли вони в ліс густий. Дивляться, під дубом жолудь лежить, та й каже:

— Діду, діду, куди це ти йдеш?

— Пиндрика бити, дочок визволяти.

— А це хто з тобою?

— Та це вони попросилися зі мною.

— То візьми і мене.

— Пішли.

От їх уже й четверо. Йдуть далі. Коли це дивляться, півень на гілці сидить, та й питається:

— Діду, діду, куди йдеш?

— Пиндрика бити.

— Візьми й мене.

— Пішли.

Зайшли вже в такий ліс густий, непролазний, аж дивляться, хатинка. Дід каже:

— Оце тут і Пиндрик живе. Але його дома немає. Будемо дожидати. Ти, довбне, лізь на горище. Ти, півню, на жердку, ти, раку, у відро з водою, а ти, жолудю, у піч.

А сам за дверима став. Чекали-чекали, вже й обридло. Коли це Пиндрик вернувся. Та відразу до печі, бо голодний був. А там жолудь нагрівся та як стрельне йому в лоба. Пиндрик злякався, пече йому, та у відро. А там рак як вщипне за носа. Пиндрик з хати, а довбня з горища як впаде, та на Пиндрика, звалила його. Тут півень як скочить із жердки, та до Пиндрика, та клювати його, клювати. Дід тоді з-за дверей вийшов та й каже:

— Признавайся, де мої дочки?

— У ямі, в погребі моєму сидять.

— А не будеш більше мені шкоди завдавати?

— Ні, не буду, я тобі сам просо сторожувати буду.

— Ну, гляди мені.

Визволив дід своїх дочок. А довбню, жолудя, півня та рака вони до себе запросили. Тепер живуть дружно. А Пиндрик їм добром служить — просо сторожує.

Тут і казочці кінець, а хто слухав — молодець!

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

211 (5407). Про Пиндрика. СУС —. Записано 2008 року. Тищенко Андрій Михайлович (1938). Черкаська область, Чорнобаївський район, Москаленки