Про Снігарочку і лиху мачуху
Українська народна казка Гуцульщини
Був оден міністер. Мав він жінку і одну дитинку, дівчинку. Жінка вмерла, а дівчинка лишилася з татом. Тато оженився, узяв дівку. Дівка мала чарівне люстерко. Все бере вона те чарівне люстерко й каже:
— Люстерко, люстерко, хто найкращий, найподібніший * на цілу нашу державу?
А люстерко каже:
— Найкраща, найподібніша міністрова жінка.
А дівчинка вже виросла велика. Мачуха питає знов:
— Люстерко, люстерко, хто найкращий, найподібніший на цілу нашу державу?
А люстерко сказало:
— Найкраща, найподібніша міністрова донька Снігарочка.
А міністер пішов на чотири роки на війну. Та й ще нема його з війни. А Снігарочка була дуже файна, волос мала по коліна. Як люстерко сказало, що вона найкраща на всю державу, мачуха покликала п’ять жовнірів і сказала їм:
— Возміть її в пущу і знищіть її там.
Як вони взяли її в ліс, вона зачала молитися, просити. А мачуха сказала, щоб жовніри принесли з неї мізинний палець і печінку. Аби вона її красу з’їла. Проситься вона у війська:
— Пустіть мене. Ніхто за мене не чутиме, не знатиме. А вони кажуть:
— Як тебе пустити, як ми маємо принести їй печінку й мізинний палець?
А вона дала втяти палець. А за хвильку надбігло оленятко маленьке. І вони то оленятко вбили, печінку вибрали і завили її разом з мізинним пальцем у папір. І сказали їй так:
— Тікай, аби ніхто не знав, бо нас смерть жде усіх п’ятьох. Пішла вона пущами, лісами. Наносила собі купу моху та й у тім спить. Корінчики рве і тими корінчиками живе. А як далі перейде, то лізе на деревинку та й на деревинці ночує. Ходила, що ходила пущами і найшла маленьку хатинку. У тій хатинці жили карлики. Було їх сім. Вона увійшла і побачила столик, а на столику — сім мисочок зупки. І в тій зупці по кускови м’яса, а коло кожної мисочки по кускови хліба. Вона була зголоджена, бо ціле літо ходила лісами. А це вже постудило і вона змерзла. І взяла вона з кожної мисочки ложечку зупки. А м’ясця не кивала.
Зробилася темна ніч. А то сім ліжечок за рядом стояли. Вона лягла на одно. А воно маленьке. На друге, на третє лягала — маленькі. Аж на сьоме лягла та й заснула. А карлики входять до хати. Та й всі сім з ліхтариками, бо вони горами й пущами ходили. Каже найстарший:
— Хтось у нашій хатинці був. Хтось мою зупку кушав. А той каже:
— Та й мою кушав. А той каже:
— Та й мою.
І так усі сім сказали. Вже гай лягають спати.
— А хтось на моїм ліжку був!
А той собі так каже, а той собі. Аж дійшло до сьомого ліжка, а вона там спить. Вони напудилися.
— Хтось тут є, — каже оден. А найстарший сказав:
— Лягайте, а я буду сторожем.
Бояться вони без сторожа спати. Той лягає, а інший устає та й стоїть. Так усі по годині до днини сторожували.
Рано сіла вона та й плаче. Від того, що вона лісами й пущами ходила, волос на голові клоччанкою зробився. Найстарший питається:
— Хто ти є? А вона каже:
— Мій тато — міністер. Тато оженився, мачуху взяв. А в мачухи є люстерко...
Так, як було, все разказує.
— І вона дала мене війську, щоби мене в лісі вбило. І щоби принесли з мене печінку і мізинний палець. І я дала мізинний палець, а печінку з оленяти взяли. Я пішла пущами, лісами і ціле літо ходила, а тепер найшла вашу хатинку. Вони на то сказали так:
— Сокотися, бо вона тебе найде. Живи в нас, і аби ти нікого не пускала до хати.
А мачуха знов спитала люстерка:
— Люстерко, люстерко, хто найкращий, найподібніший на цілу нашу державу?
— Найкраща, найподібніша Снігарочка.
— А де вона находиться?
— У пущах, у хатині карликів.
Вона взяла торбу на плечі і завила хустку так, аби її не пізнати. Та й набрала з собою всякого, аби її вмантити *. І найшла ту хатчинку, і прийшла під вікно.
— Пусти.
Вона не пускає. А мачуха каже:
— Дівчинко, ади, що я маю. Вийди надвір, я тобі дам. Ади який я плащик маю.
А той плащик був ґумовий і натягався. Вона утворила вікно, а та її вбрала в той плащик, позащіпала, і її так стиснуло, що не було як дихати.
Прийшла чарівниця додому і питається:
— Люстерко, люстерко, хто найкращий, найподібніший на цілу державу нашу?
— Найкраща, найподібніша Снігарочка в пущах у карликів. А чарівниця думала, що вже вона вмерла.
Карлики прийшли ввечір додому, а вона нежива. Вони ймили її за руки — жили б’ються. Розгорнули її. І вона ожила. Та й зачала розказувати:
— Прийшла баба, вгорнула мене, і мені дихати не дало. Я впала і не знаю, що зо мною далі було.
Карлики сказали:
— Би ти не пускала нікого до хати і би ні від кого нічого не приймила.
Чарівниця ще раз питається в люстерка:
— Люстерко, люстерко, хто найкращий, найподібніший на цілу нашу державу?
А люстерко каже:
— Найкраща, найподібніша Снігарочка в карликів у хаті. Чарівниця набрала торбу всього для чарування: золотий гребінь, різні золоті річи, золоте яблучко. Та й приходить до неї.
— Дівчинко, пусти до хати.
— Я не пускаю, — каже дівчинка.
— А дивися, що я маю. Маю золоту сукенку.
— Я маю золото, — каже Снігарочка. (Карлики золото добувають, то вона й має).
— Маю золоте яблучко, — каже чарівниця.
А це пуща, тут яблучко ла́коме. І вона взяла то яблучко через вікно. Взяла, а та їй каже:
— Гай укуси, аби я виділа, що ти їла.
А то яблучко було зачароване. Вона його вкусила, і воно стало їй у горлі, не проковтнула його. І впала дівчинка. А чарівниця втекла.
Увечір карлики приходять, а вона лежить і яблуко в руці. До неї — вона нежива. Обмили її, спорядили файно. Зробили їй скляну домовину.
Приїхав чорний повіз *, що везуть тіло до гробу. Винесли домовину надвір і саджають на повіз. Карлики маленькі, а домовина велика. Один карлик упав. Як він упав, домовина вдарилася до землі і побилася на скалки, бо скляна. І гримнуло тілом до землі, яблучко вернулося з горла, і вона ожила. Вони вернули її до хати. І вже оден коло неї був. Шість ідуть до пущі, а оден коло неї. Сторожує, аби чіпнути ту чарівницю.
А цісар мав одного сина. Роблять фестунок *. Та й поставили дівок відти рядом та й відти, А тато та й мама сидять та й дивляться. А цісарів син іде та й дивиться по дівках, котру би собі сподобав. І всі дівчата мусіли бути на тім фестунку, бо якби котра не була, то була би покарана. Карлики й Снігарочку зібрали, і вона теж прийшла. Коса по землю, вся в золоті. Вона стала в ряду, а сім карликів коло неї стоять.
Син цісаря обійшов одну сторону — не вдалися йому дівки. Перейшов на другу сторону. Іде, б’є тростівкою по чоботях і дивиться. Нарешті дійшов до Снігарочки. І сказав музиці веселої пісні заграти. І взяв Снігарочку в танець. Його мама та й тато заплескали в долоні, втішилися, що він найшов собі дівчину. Він гуляє з дівчиною, а тато й мама з утіхи й собі гуляють. А як музика виграла, всі четверо сіли на лавку. І сказали музикам:
— Грайте до вечора. Най молодь до вечора забавляється.
А вони всі четверо сіли в повіз і поїхали додому. І карликів з собою забрали. Приїхали додому, посідали всі, і цісар спитав:
— Хто вона є?
І вона зачала розказувати все, як було. Як мачуха сказала, щоби палець і печінку принести, аби чарівниця з’їла красу Снігарочки. І показала вона, що палець утятий.
Тоді зачали її питати за тата. Вона сказала, що тато міністер. Цісар сказав:
— Цей міністер підо мною.
Обох молодих дали до другої палати, і цісар сказав:
— Кличте міністра.
Закликали міністра, та й питає його цісар, чи він жонатий. Усе, як то було. А він каже:
— Мав жінку, а вона вмерла. Лишилася після неї дівчинка. Я женився, узяв їй мачуху. І пішов я на чотири роки на війну. Прийшов з війни, питаюся, де дівчина. А жінка каже: «Прийшло військо, і вона пішла з військом на пусту дорогу та так уже й не приходила».
А цісар питає міністра:
— Ви би пізнали свою дитину?
— Пізнав би, бо я вже її величку лишив. Я би не тілько пізнав, але й намацав, що це моя дитина.
Каже цісар:
— Ми вашу дитину взяли за невістку.
Та й розказав цісар татови про неї все, що знав. Як їй пальчик утяли і як вона лісами ходила — все розповів міністрови. А тоді каже.
— Ану утворіть двері, най вони ввійдуть до хати. Утворили двері, і Снігарочка з чоловіком увійшла до хати.
Цісар питає:
— Це ваша дитина?
А Снігарочка впала татови на груди і заплакала-заголосила. Тоді спитали міністра:
— А жінка ваша є тут?
— Є, — каже він.
Закликали її в палату, вона ввійшла і вивалила очі.
— Снігарочко, що ти тут робиш?
Тоді говорили, що говорили, і скликали суд. І всудили так: рознести її конем. Був кінь, і був у коня на хвості воловід. Як хтось завинив, то силяли його до того воловода і казали коневи бігти. І як він оббіжить ту столицю, то лиш коневи воловід лишиться на хвості, а кості рознесуться по світі. І почепили мачуху до хвоста тому коневи, і рознесли її на шкамутки. Лиш з порожнім воловодом кінь прилетів. Такий був їй суд.