Про Телесика і його батьків
Українська народна казка Гуцульщини

В однім селі був дід та й баба. Не мали вони дітей. Дуже їм тяжко було цілий вік без дитини. А на другім селі був багатий ґазда та мав дівку-одиницю. У ту дівку закохався оден парубок. Та й все їй казав, що буде женитися з нею. Але вийшло так, що він з нею не вженився, узяв собі іншу. А ця дівчина вже була завагітніла від него. Родичі побачили та й зачали свою дівчину дуже лоточи’ти ^*, все казати, що вона поступила на недобру дорогу. Дівчина не мала ніякої ради і мусила втечи пак ^* світа. Та й пішла. І наблукала вона до того діда і до тої баби, що не мали дітей. Дід з бабою сиділи на приспі, грілися проти сонечка. Та й закликали її до себе. Дівчина привіталася до дідуся й бабки та й сіла коло них. Питається бабка:

— Відки ти будеш, дівчино, та й чия ти?

— Ой, — дівчина каже, — не питайте мене, в мене велике горе. Каже дідусь:

— Розкажи нам. Може, ми тобі поможемо. Дівчина все розказала.

— Приставай, дівчино, до нас жити, а ми тобі дамо цю хатину, ґрунтик свій.

Дівчина дуже врадувалася, що найшла притулок, поцілувала дідуся, бабусю та й стала з ними жити. Робила дівчина в городі, на полі, радо помагала дідусеви й бабусі. Та й старенькі радувалися їй дуже.

Прийшов час, і народила дівчина хлопця. Та й радиться в стареньких, яке йому ім’я покласти. А дідусь каже дівчині:

— Клади ім’я Телесик. Питається дівчина:

— А чого, дідусю, Телесик?

— Колись мій дід розказував, що в однім селі називався хлопець Телесик, і був він дуже сильний. І нікого не боявся, аби й хто на него нападав. Навіть змія побив був, котрий худобу поїдав людям. Може, й наш Телесик буде такий сильний?

І погодилася дівчина назвати сина Телесиком. І ріс той Телесик, як з води. Вже мав чотирнадцять років, як померли дідусь і бабка. Поховала їх молода жінка і лишилася жити з Телесиком. Телесик росте здоровий, як дзвін.

А тут вийшла заволанка ^* від цісаря, бо то треба було служити дванадцять років у цісарському війську. Каже свої мамі Телесик:

— Я піду в опришки. А мама в плач.

— Що я буду без тебе сама робити?! Мені буде страшно в хаті та й банно.

— Нічого, мамо, я вас буду відвідувати.

Як раз наважився, та й що подієш? Вийшов надвір, розвитався з мамою.

— Не плачте, не плачте, мамо, я буду вам помагати.

Пішов він у далекі гори шукати опришків. І довго йому прийшлося шукати, поки найшов. Найшов він їх на одній високій горі. Опришки сиділи на землі, а посередині горіла ватра. Привитався хлопець до опришків та й попросився:

— Прийміть мене.

Опришки здивувалися: як він міг їх найти, як ніхто їх ніколи не видить?

— Та приймемо тебе, хлопче. Але мусимо тебе усинтирувати, чи ти дужий, здоровий, чи годен витримати наше життя. Бо то часом нам приходить боротися з цісарськими шандарями.

— Та пробуйте, — сказав хлопець.

Він навіть не знав, як вони синтирують. Устає оден опришок, бере з ватри вуголь.

— Розпіруй ^* долоню. Хлопець розпірив долоню.

— Якщо цей вуголь у тебе на долоні згасне і ти це витримаєш, не стріпнеш рукою, не впустиш його, тоді ми тебе приймемо.

Хлопець тримав вуголь на долоні і навіть не скривився. Вуголь погас, опришок хлопця поплескав по плечі та й сказав:

— Муровий ^* хлопець з тебе буде.

І приймили його опришки до себе. А мама його була сама. А тато його, що від него він був, забанував дуже за свею першою нареченою. У него жінка вже померла на сухоти ^*. Прийшов він до родичів цеї дівчини та й сказав їм:

— Де вона находиться? Я хотів би знати, бо я хотів би з нею жити.

А родичі сказали йому:

— Іди геть від нас, лайдаку. Через тебе ми не видимо свеї дитини. Ми й сами не знаємо, чи вона жиє, чи вмерла.

А він сказав:

— Аби шукав край світу, то я її найду.

Та й пішов шукаючи та питаючи село від села. Наблукав він у те саме село та й питає в одної жінки на дорозі, чи не чула вона про таку-то й таку зведеницю. Каже йому та жінка:

— Чула, — каже, — чула, що пристала якась зведениця до діда та й до баби жити. Але то вже багато років пройшло, не знаю, як там є.

— А де та хата? — спитав чоловік у тої жінки.

— А отам далеко під лісом старенька хата.

Приходить той чоловік надвечір до тої старенької хати. З хати вийшла жінка та й каже йому:

— Що тобі треба, чоловіче?

— Чи ти би мене не приймила переночувати?

— Іди геть, чоловіче, мені від хати. Мені вже люди ледом на серци стали.

Чоловік подумав собі та й сказав:

— Хоч в хаті не буду в тебе спати, а на приспі буду спати. Та й буду тебе благати.

Але жінка не порозуміла, що він говорить. Пішла собі в хату і замкнулася. А чоловік цілу ніч на приспі просидів. Жінка рано виходить з хати кутатися надворі, та й він перед нею впав на коліна. Та й просить її:

— Прости мені, Настечко.

Жінка не пізнала його і не зрозуміла, що він говорить. І він їй все розказав, як то було. І вона зрозуміла та й сказала:

— В мене вже син дорослий. А він у плач.

— А де наш син тепер? Чи не в війську?

— Ні, не в війську, а в опришках. Іди геть від хати, бо як він прийде, то може тебе вбити. Він тебе не знає.

— Най я його увижу, та най мене вб’є. Я цего заслужив. Жінка подумала, що таке може бути, і пошкодувала чоловіка, хоть він був зрадник та й великого горя їй завдав. Змилосердилася над ним.

— Заховайся у того бука дуплавого. Як мій син прийде, я йому розповім. І спитаю: «Що би ти, синку, сказав, якби увидів свого тата рідного?»

Надвечір приходить її син-опришок. Дає їй гроші. Мама поставила синови їсти, їдять обоє. І питає мама сина:

— Синку, що би ти сказав і зробив, якби ти свого тата вздрів? Думає син, думає. Довго думав. І злість його брала, і полегшення на серци було. Сказав:

— Мамо, мені треба довго подумати і ще порадитися з товаришами. Що вони рішать, то я буду робити.

І пішов собі в гори до опришків. А мама кричить йому:

— Телесику, не барися довго, дайся знати скоро!

— Через два дні надвечір я прийду та й дам знати.

Та й пішов Телесик у ліси. А чоловік виліз з букового дупла та й борзо під хату прибіг. Та й питає жінки:

— А що наш син казав тобі?

— Та отак і отак казав. Сказав чоловік:

— Буду далі сидіти тут, бо хочу його видіти.

А Телесик розказав своїм товаришам-опришкам, як це було. Оден опришок каже:

— Дуже твого тата треба покарати. А другий каже:

— Вбити. А третій:

— Що мама скаже, то й зробити.

А оден опришок запитався в Телесика:

— А що би ти сам рішив? А він каже їм:

— Я би теж рішив зле йому зробити, але кров не позволяє. Та й серце моє.

Усі опришки плеснули з радощів у долоні та й сказали: — Мудрий ти, Телесику, маєш добрий розум та й добре серце.

Іди до хати та й скажи свої мамі, най мама сама рішить. Як схоче, так і буде.

Бо, знаєте, той чоловік, Телесиків тато, гинув жити з його мамою. Прийшов Телесик другий день надвечір до хати, усе мамі розказав та й сказав:

— Рішіть, мамо, сами свою справу. Як зробите, так буде.

Та й пішов собі він у свої дороги. А чоловік з дупла та й далі жінці в ноги паде та й просить її.

— Розкажи мені, що наш Телесик казав. Дуже острився, чи не дуже?

Вона йому розказала:

— Отак, отак він казав. А чоловік і каже тоді:

— А що ти на це кажеш? Я би хотів з тобою жити.

— Мені також треба подумати, — сказала жінка.

— Думай не думай, все одно я тебе не попущуся. Я йду до твоїх родичів та й, може, їх ублагаю.

Пішов він до її родичів, зачав їх просити:

— Так і так, я відшукав вашу доньку. Родичі сказали:

— Як так, то приведи її до нас до хати.

Чоловік привів їм доньку Настю до хати, тато з мамою упали доньці в ноги.

— Прости нам, донечко. А вона їм каже:

— Простіть мені.

Сказав тато з мамою до них обох:

— Ми старенькі, не годні. Живіть при нас. І всі помирилися.

Старенькі повмирали, а ці обоє повінчалися. Відтак надійшов син Телесик, оженився і жив близько від них. Та й так жиють, може, ще й по сьогоднішній день.