Про Телесика і його батьків
Українська народна казка Гуцульщини
В однім селі був дід та й баба. Не мали вони дітей. Дуже їм тяжко було цілий вік без дитини. А на другім селі був багатий ґазда та мав дівку-одиницю. У ту дівку закохався оден парубок. Та й все їй казав, що буде женитися з нею. Але вийшло так, що він з нею не вженився, узяв собі іншу. А ця дівчина вже була завагітніла від него. Родичі побачили та й зачали свою дівчину дуже лоточи’ти *, все казати, що вона поступила на недобру дорогу. Дівчина не мала ніякої ради і мусила втечи пак * світа. Та й пішла. І наблукала вона до того діда і до тої баби, що не мали дітей. Дід з бабою сиділи на приспі, грілися проти сонечка. Та й закликали її до себе. Дівчина привіталася до дідуся й бабки та й сіла коло них. Питається бабка:
— Відки ти будеш, дівчино, та й чия ти?
— Ой, — дівчина каже, — не питайте мене, в мене велике горе. Каже дідусь:
— Розкажи нам. Може, ми тобі поможемо. Дівчина все розказала.
— Приставай, дівчино, до нас жити, а ми тобі дамо цю хатину, ґрунтик свій.
Дівчина дуже врадувалася, що найшла притулок, поцілувала дідуся, бабусю та й стала з ними жити. Робила дівчина в городі, на полі, радо помагала дідусеви й бабусі. Та й старенькі радувалися їй дуже.
Прийшов час, і народила дівчина хлопця. Та й радиться в стареньких, яке йому ім’я покласти. А дідусь каже дівчині:
— Клади ім’я Телесик. Питається дівчина:
— А чого, дідусю, Телесик?
— Колись мій дід розказував, що в однім селі називався хлопець Телесик, і був він дуже сильний. І нікого не боявся, аби й хто на него нападав. Навіть змія побив був, котрий худобу поїдав людям. Може, й наш Телесик буде такий сильний?
І погодилася дівчина назвати сина Телесиком. І ріс той Телесик, як з води. Вже мав чотирнадцять років, як померли дідусь і бабка. Поховала їх молода жінка і лишилася жити з Телесиком. Телесик росте здоровий, як дзвін.
А тут вийшла заволанка * від цісаря, бо то треба було служити дванадцять років у цісарському війську. Каже свої мамі Телесик:
— Я піду в опришки. А мама в плач.
— Що я буду без тебе сама робити?! Мені буде страшно в хаті та й банно.
— Нічого, мамо, я вас буду відвідувати.
Як раз наважився, та й що подієш? Вийшов надвір, розвитався з мамою.
— Не плачте, не плачте, мамо, я буду вам помагати.
Пішов він у далекі гори шукати опришків. І довго йому прийшлося шукати, поки найшов. Найшов він їх на одній високій горі. Опришки сиділи на землі, а посередині горіла ватра. Привитався хлопець до опришків та й попросився:
— Прийміть мене.
Опришки здивувалися: як він міг їх найти, як ніхто їх ніколи не видить?
— Та приймемо тебе, хлопче. Але мусимо тебе усинтирувати, чи ти дужий, здоровий, чи годен витримати наше життя. Бо то часом нам приходить боротися з цісарськими шандарями.
— Та пробуйте, — сказав хлопець.
Він навіть не знав, як вони синтирують. Устає оден опришок, бере з ватри вуголь.
— Розпіруй * долоню. Хлопець розпірив долоню.
— Якщо цей вуголь у тебе на долоні згасне і ти це витримаєш, не стріпнеш рукою, не впустиш його, тоді ми тебе приймемо.
Хлопець тримав вуголь на долоні і навіть не скривився. Вуголь погас, опришок хлопця поплескав по плечі та й сказав:
— Муровий * хлопець з тебе буде.
І приймили його опришки до себе. А мама його була сама. А тато його, що від него він був, забанував дуже за свею першою нареченою. У него жінка вже померла на сухоти *. Прийшов він до родичів цеї дівчини та й сказав їм:
— Де вона находиться? Я хотів би знати, бо я хотів би з нею жити.
А родичі сказали йому:
— Іди геть від нас, лайдаку. Через тебе ми не видимо свеї дитини. Ми й сами не знаємо, чи вона жиє, чи вмерла.
А він сказав:
— Аби шукав край світу, то я її найду.
Та й пішов шукаючи та питаючи село від села. Наблукав він у те саме село та й питає в одної жінки на дорозі, чи не чула вона про таку-то й таку зведеницю. Каже йому та жінка:
— Чула, — каже, — чула, що пристала якась зведениця до діда та й до баби жити. Але то вже багато років пройшло, не знаю, як там є.
— А де та хата? — спитав чоловік у тої жінки.
— А отам далеко під лісом старенька хата.
Приходить той чоловік надвечір до тої старенької хати. З хати вийшла жінка та й каже йому:
— Що тобі треба, чоловіче?
— Чи ти би мене не приймила переночувати?
— Іди геть, чоловіче, мені від хати. Мені вже люди ледом на серци стали.
Чоловік подумав собі та й сказав:
— Хоч в хаті не буду в тебе спати, а на приспі буду спати. Та й буду тебе благати.
Але жінка не порозуміла, що він говорить. Пішла собі в хату і замкнулася. А чоловік цілу ніч на приспі просидів. Жінка рано виходить з хати кутатися надворі, та й він перед нею впав на коліна. Та й просить її:
— Прости мені, Настечко.
Жінка не пізнала його і не зрозуміла, що він говорить. І він їй все розказав, як то було. І вона зрозуміла та й сказала:
— В мене вже син дорослий. А він у плач.
— А де наш син тепер? Чи не в війську?
— Ні, не в війську, а в опришках. Іди геть від хати, бо як він прийде, то може тебе вбити. Він тебе не знає.
— Най я його увижу, та най мене вб’є. Я цего заслужив. Жінка подумала, що таке може бути, і пошкодувала чоловіка, хоть він був зрадник та й великого горя їй завдав. Змилосердилася над ним.
— Заховайся у того бука дуплавого. Як мій син прийде, я йому розповім. І спитаю: «Що би ти, синку, сказав, якби увидів свого тата рідного?»
Надвечір приходить її син-опришок. Дає їй гроші. Мама поставила синови їсти, їдять обоє. І питає мама сина:
— Синку, що би ти сказав і зробив, якби ти свого тата вздрів? Думає син, думає. Довго думав. І злість його брала, і полегшення на серци було. Сказав:
— Мамо, мені треба довго подумати і ще порадитися з товаришами. Що вони рішать, то я буду робити.
І пішов собі в гори до опришків. А мама кричить йому:
— Телесику, не барися довго, дайся знати скоро!
— Через два дні надвечір я прийду та й дам знати.
Та й пішов Телесик у ліси. А чоловік виліз з букового дупла та й борзо під хату прибіг. Та й питає жінки:
— А що наш син казав тобі?
— Та отак і отак казав. Сказав чоловік:
— Буду далі сидіти тут, бо хочу його видіти.
А Телесик розказав своїм товаришам-опришкам, як це було. Оден опришок каже:
— Дуже твого тата треба покарати. А другий каже:
— Вбити. А третій:
— Що мама скаже, то й зробити.
А оден опришок запитався в Телесика:
— А що би ти сам рішив? А він каже їм:
— Я би теж рішив зле йому зробити, але кров не позволяє. Та й серце моє.
Усі опришки плеснули з радощів у долоні та й сказали: — Мудрий ти, Телесику, маєш добрий розум та й добре серце.
Іди до хати та й скажи свої мамі, най мама сама рішить. Як схоче, так і буде.
Бо, знаєте, той чоловік, Телесиків тато, гинув жити з його мамою. Прийшов Телесик другий день надвечір до хати, усе мамі розказав та й сказав:
— Рішіть, мамо, сами свою справу. Як зробите, так буде.
Та й пішов собі він у свої дороги. А чоловік з дупла та й далі жінці в ноги паде та й просить її.
— Розкажи мені, що наш Телесик казав. Дуже острився, чи не дуже?
Вона йому розказала:
— Отак, отак він казав. А чоловік і каже тоді:
— А що ти на це кажеш? Я би хотів з тобою жити.
— Мені також треба подумати, — сказала жінка.
— Думай не думай, все одно я тебе не попущуся. Я йду до твоїх родичів та й, може, їх ублагаю.
Пішов він до її родичів, зачав їх просити:
— Так і так, я відшукав вашу доньку. Родичі сказали:
— Як так, то приведи її до нас до хати.
Чоловік привів їм доньку Настю до хати, тато з мамою упали доньці в ноги.
— Прости нам, донечко. А вона їм каже:
— Простіть мені.
Сказав тато з мамою до них обох:
— Ми старенькі, не годні. Живіть при нас. І всі помирилися.
Старенькі повмирали, а ці обоє повінчалися. Відтак надійшов син Телесик, оженився і жив близько від них. Та й так жиють, може, ще й по сьогоднішній день.