☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про брата й сестру-безручку
Українська народна казка Буковини

Були собі брат і сестра. Зосталися вони сиротами і пішли в світ по наймах. Ідуть, а назустріч їм дядько. Зупинив їх та й питає: — Куди ви йдете?

— Найматися в найми. А дядько каже:

— Ідіть до мене. У мене нема дітей, лиш я з бабою. Вам буде добре. Діти погодилися, пішли до того дядька і почали робити в него всіляку роботу.

Поробили вони в него цілий рік. А на другий рік іде хлопець у поле самий косити, а сестра має йому їсти носити. Несла вона обід та й збила об камінь ніготь на нозі. Принесла обід і стала в’язати за ним снопи.

Ідуть вони увечері з поля, а сестра знову попала на той камінь і знову збила палець.

— Брате, — каже вона, — відверни цей камінь та відкинь набік. Взялися вони обоє, підняли той камінь, а під ним — яма, накрита полотном. Розкрили, а там — годинник з золотом. Порадилися вони, поклали все, як було, на місце та й пішли додому.

Приходять, повечеряли, пошили торбинки та й прощаються з дідом і бабою. Дід з бабою просять зостатися, плачуть, але вони не послухали й пішли. Забрали ті гроші й пішли в город. Купили собі добрий будинок та й стали жити. Пожили трохи, і задумав брат женитися.

— Давай, сестро, купимо тобі окремий дім, бо я хочу женитися. Купили і їй.

Жениться він і жінці своїй про сестру нічого не каже. Справив собі бричку, купив до неї коні. Купив собі рушницю, ходить на полювання. Та як уб’є що, то повертає до сестри і дає половину їй.

І вродилася в них дитина — хлопчик.

Одного разу забачила жінка, що чоловік повернув до якоїсь дівчини і дав їй половину дичини. Розсердилася і зі злости вбила коня, що був на стайні. Приходить господар та й каже:

— Що таке, що кінь не іржить, коли я йду? Подивився — а кінь убитий. Жінка й каже:

— Це вбила та, що ти до неї ходиш.

Чоловік не гнівається, нічого не каже і далі ходить на полювання. Одного разу набив він багато дичини та й повернув до сестри ділитися, Жінка ще більше не злюбила його за це, розгнівалася, схопила свою дитину, кинула у вогонь і дитина згоріла.

— Де дитина? — спитав чоловік. А жінка й каже:

— Прийшла та, що ти до неї ходиш, та й кинула дитину на вогонь. Розсердився чоловік. Запрягає коні, під’їжджає до сестри та й каже:

— Давай, сестро, покатаємося.

Зібралася вона гарно і поїхала з братом. Завіз він її в темний ліс та й питає:

— Нащо ти це зробила? Я не сердився за коня, а ти й дитину спалила.

І не став слухати її пояснень, відрубав їй по лікті руки та й залишив у лісі.

Довго ходила вона по лісі і плакала. Аж ось вийшла на край лісу і побачила сад. Залізла в сад, а яблук собі урвати не може — рук нема. Одне яблуко впало. Вона лягла коло него і з’їла. Та й пішла. А ті яблука були всі пораховані, і вартовому за яблуко зняли голову.

На другий день вона прийшла, знову впало їй яблуко і вона з’їла його. І другого вартового знищили. А на третій день пішов на варту сам царський син, бо то був царський сад. Пазив він, пазив, цілу ніч не спав та й побачив, що прийшла якась людина і довго молилася богу, аж поки впало яблуко. Вона його з’їла та й пішла.

Приходить царський син додому і розповідає про це. Цар узяв дві роти солдатів, зробили облаву та й знайшли її в корчах. Привели до царя. А вона була дуже красива, така, що кращої не знайдеш, але рук нема.

А в царя при дворі була одна дівка, і дуже хотіла вона за царського сина заміж вийти. Але той не взяв її, а взяв ту, що без рук.

Тим часом брат її розпився підходяще. Робить бенкет і кличе до себе царського сина. Той їде в гості самий, бо брати з собою безруку жінку не хочеться. Приїхав туди та й пише жінці: «Я тут бенкетую». А та придворна дівка, що хотіла за него заміж піти, перехопила листа та й пише йому: «Приїхай додому, бо твоя жінка вродила песика».

А вона вродила хлопчика з золотою головою. Прочитав те царський син: «Як я вернуся, то щоб вже її не застав. Хай іде, куди хоче». Прочитала жінка того листа та й каже:

— Видеріть пас полотна і прив’яжіть мені дитину до грудей. Прив’язали їй дитину, заплакала вона та й пішла.

Захотілося їй у дорозі напитися води. Знайшла криничку, лягла пити воду, а дитина висунулася та й упала в криничку. Вона й собі кинулася у воду за дитиною. Намочилася, і тоді дав їй бог руки. Взяла вона дитинку та й рішила йти до брата.

А там ще випивають, і чоловік її ще там. Брат каже жінці:

— Дай їй їсти.

І ніхто її не впізнає. Брат далі випиває з гостями, і кожен щось розказує. Розказували, розказували, а тоді й кажуть їй:

— Ану, ви щось цікавого скажіть. Ви ходите по світі, то мусите знати.

— Я б сказала, але ваша жінка витрути мене з хати. Пообіцяли їй, що цего не буде. Тоді вона бере і розказує. Починає з того, що було з нею змалку. А жінка братова — хап її та й хотіла виставити з хати, але чоловік не дав.

Розказує вона все, як було, а її чоловік слухає та й думає: «Ця жінка зовсім така, як моя, тілко моя була без рук, а ця — з руками». Докінчила вона розказувати, встала та й каже:

— На тобі сина. Це твоя дитина.

Тоді брат вихопив пістолет та й убив свою жінку. А чоловік вернувся додому та й убив лиху придворну дівку. І жиють вони з жінкою до цего часу.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Рукшин, Хотинського району, Чернівецької області 29 серпня 1975 року Білівський Ілля Васильович (1897)