Шукаю роботу
HTML CSS JavaScript розробник
Українські казки

Про вірну жону
Українська народна казка Закарпаття

Було де не було, жив один цар. Той цар мав сина, котрий легінював до тридцяти років, а на тридцятім році оженився. Узяв собі просту сільську дівку.

Жив із нею красно, а раз зібрався в місто і зайшов до корчми. Там зустрівся зі своїм товаришем, міністровим сином.

Почали говорити про всякі дурниці. Каже міністрів син:

— Хвалишся ти, що твоя жона превірна. Айбо я беруся її звести.

— Мою жону ти не зведеш ніяким способом. Коли її введеш, даю тобі свій маєток. Як ні — ти мені свій.

І заклалися.

— Ну, як я буду знати, що ти звів мою жону? — питає царський син.

— Я тобі скажу, які вона має знаки на тілі.

Міністрів син стрів царську служницю. Закликав її до себе і почав їй говорити:

— Я тобі даю сто срібних, лиш піди і скажи жоні царського сина, аби вона з тобою йшла купатися. Придивися, які має знаки на тілі, та й принеси мені її перстень. Служниця все зробила.

Міністрів син увидів царського сина й каже:

— Пропав твій маєток, бо я звів твою жону!

— Якщо мій маєток пропав, бери його, а я собі піду, куди сам знаю.

І міністрів син сказав царевичеві, які знаки має його жона й показав йому перстень.

Царський син прийшов додому й не говорить нічого з жоною, дарма вона щебече коло нього, як ластівка.

Наказав він слугам приготувати два човни і пустити їх на Дунай. До жони тільки промовив:

— Візьми щось їсти.

Вона сіла в один човен, а він у другий, і пливуть за водою. Коли допливли до кінця Дунаю, де дві розтоки розходилися, царський син проговорив.

— Ти — в одну сторону, а я — в другу! Так і розійшлися.

Жона вийшла з човна і потрапила в одне місто. Купила собі поліцейську одежу, й прийняли її на службу.

Служить вона кілька років і раз іде майданом. Видить: чоловік продає яблука. Думає: «Піти б купити яблук».

Підійшла до чоловіка, а він зітхнув і сказав:

— Боже мій, чи можу я далі так тяжко бідувати?

Вона його почала питати, і він усе розповів. Розказав їй, яку дурну річ зробив. А то був її чоловік. Вона розмахнулася, дала йому по лицю й сказала:

— Ходи за мною! Привела його у поліцію.

— Сиди тут!

Сама пішла в місто і купила на нього одежу.

— Тепер ходімо у твою державу, і будемо питати твого товариша, чи він звів твою жону.

Як прийшли, закликали міністрового сина. Поліцай питає:

— Як ти сидиш на цім маєтку?

— Я цей маєток виграв жартом.

— Яким жартом?

— Заложилися з царським сином, що його жону зведу. Та я його обдурив: через служницю дізнався, які знаки має на тілі його жона.

Потім поліцай дав закликати царського сина. І знову розмахнувся і вдарив його по лицю.

— Чи знаєш, хто тебе б’є? Я — твоя жона! А б’ю тебе за твій дурний розум!

Міністрового сина засудили до темниці, а царський син знову зостався на маєтку.

І живуть донині, коли не померли. Казка скінчена і розтолкована.

Про вірну жону. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 882А. Подається за: «Закарпатські казки Андрія Калина / Запис текстів і вступ, стаття П. Лінтура; Упорядник Г. Ігнатович. — Ужгород: Закарпатське обласне видавництво, 1955.», с. 210 — 212. Варіант: Васько — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).