Про в’язівського та петропавлівського панів
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

В’язівський та петропавлівський пани дружили між собою і часто зустрічалися. Але не минали нагоди похвалитися один перед одним. В’язівський пан хвастався, що в нього є наймит Іван, який ніколи не збреше. У Петропавлівського була дочка, гарна та хитрюща.

Вирішив пан з дочкою перехитрити Івана та його пана. Почала Галя учащати у В’язівок, красуватися перед Іваном. У в’язівського пана був віл з золотими рогами, якого доглядав Іван. Чує він, що Галя, дочка сусіднього пана, тяжко захворіла. Подався він у Петропавлівку провідати дівчину.

— Одне може мене врятувати, — каже Галя, — коли я з’їм серце золоторогого вола, бо інакше помру.

Задумався Іван. Не міг він обманути свого пана, але не міг і допустити смерті коханої Галі. Глухої ночі зарізав він у повітці вола, забрав серце, тушу закопав в городі, а золоті роги замотав в ганчірку та й заховав на полицю над дверима.

З’їла дівчина волове серце та й видужала. Давай вона розпитувати Івана, де він дів вола та його золоті роги. Іван у всьому і зізнався. Прокралася Галя в повітку та й украла золоті роги.

Приїжджає Петропавлівський пан до сусіда та й каже:

— Ану спитай у свого наймита, де твій віл з золотими рогами. Побачимо, чи скаже він тобі правду, чи збреше.

— Мій наймит Іван ще ні разу мене не обманув, не збреше і цього разу, — впевнено відповів в’язівський пан.

Покликали Івана. Пан і питає його:

— Іване, скажи мені, де мій віл з золотими рогами? Подумав Іван та й каже:

— Десь узялася мара, і звела з ума, і з’їла вола, і роги золоті вкрала.

На цьому дружба між панами і закінчилася. А Іван так і працював у свого пана і ніколи йому не брехав.