Про двох королевичів і їхню сестру
Українська народна казка Покуття

Була вдова і було в неї дві доньки. Були вони бідні: поля не мали, господарки не мали. І вона з тими дітьми вліті робила по людях у полі, у багатих ґаздів робила. Та й з того жили. А взимі пряли багатим ґаздиням мітки. Та й за то їм платили, і вони купували собі до хати, що треба, і так собі жили всі три. І вже дівчата май більші були. Одного вечора сіли вони прясти. І мама з ними пряде. Прядуть всі три куделі, та й каже мама:

— Знаєте, дівчата, я вже старію, може, скоро вмирати буду. Та коби князя якого трафити, би-м хоч одну з вас віддала. Хотіла би-м, аби-м зробила весілля хоч одній, бо чую, що ослабаю, вмирати буду.

Але нема князів, не трафляються. Хоч би оден був. А дівчата вже дорослі, і дуже файні дівчата, але бідні — поля нема. А борше поле грало велику роль. Тепер уже поле не грає такої ролі, а колись було так: не маєш поля, то й князі не приходять. І плачуть тоти дівчата:

— Ой Боже, Боже, коби, — каже, — хоч який надійшов.

І хоче мама хоч одну віддати, бо буде вмирати. Але нема князів. Молодша донька каже до старшої:

— Най би найбідніший прийшов.

А недалеко від них та жив король. Був він молодий і нежонатий. Ні жінки не мав, ні кухарки, а мав кухаря. Той кухар варив йому їсти і порядкував у хаті.

Одного разу приходить той король до свого кухаря та й каже:

— Знаєш що? Ану ходім в село, подивимся ввечір попід хати, попід вікна, як люди жиють. Що ми, — каже, — сидимо так-о на місці та й сидимо? Та й нічого не знаємо й не чуємо. Ходім оба трохи на кавалєрку.

Кухар каже:

— Та як не піти? Аякже, підем, пане королю.

Та й пішли вони і зайшли в те село, де ті всі три пряли — дівчата з мамою. Ніде світла нема в цілім селі, а в тій одній хаті світилося, бо вони пряли куделі. Приходять король з кухарем під ту хату, стали собі під вікно, так, аби їх не видко було. А до хати не йшли. Думають: «Чо’ тут світло горить? Хто тут є, що робить?». Зазирають вони — троє прядуть куделі — стара та й дві дівчині. І видять вони, що дівчата дуже файні. Та й стара, мама їхня, непогана жінка.

Стоять під хатою король і кухар. А ці собі балакають у хаті. Каже молодша до старшої:

— Слухай, а якби прийшов король та й тебе засватав, пішла би ти за короля?

А та:

— Що ти таке говориш? Де король прийде мене сватати! Ми такі бідні — ні поля, нічого в нас нема. Не прийде король.

— А якби прийшов, пішла би за короля?

А він, король, з кухарем тут під вікном стоїть. Каже старша сестра:

— Та чому би не пішла? Але я знаю, що він не прийде. А молодша каже:

— Гей, ти би пішла за короля, а я би, — каже, — віддалася хоч за його кухаря. Та й були би ми обі на тім маєтку, на тім хазяйстві королівськім. І тепер нам добре обом коло мами, а там було би нам також добре обидвом, на тім хазяйстві королівськім. Добре би ми жили. Поки би-м жили, добре би було нам.

Та й балакають вони собі так. Побалакали, а ті, під вікном, король та й кухар, вислухали. Та й до хати не заходили, а пішли додому. А на другий день рано король написав до тих дівчат, що вони нічого не мали, листа. І післав його чоловіком. І сказав, щоби той дав листа їхній мамі. І було в тім листі написано, щоби мама прислала тих обидвох дівчат до короля.

Прийшов чоловік з листом та й каже:

— Я вам приніс листа від короля. Казав король, щоби ваші дівчата збиралися і шли до короля.

Дівчата напудилися. Що там є? Щось нашкодили чи що? Для чого король кличе? Це щось страшне. Але король дав приказ, і треба йти.

Зібралися дівчата трохи файніше, не та як кожної днини, як би я зараз, та й пішли до короля. Прийшли і запитали, як до короля пройти. Король одну, старшу, закликав, а другу лишив надворі. Та й питається в старшої:

— Як жиєте? Як маєтеся? Яка господарка у вас, як... — отаке-о питає, балакає з дівчиною.

А вона каже:

— Та як жиєм? Ми поля не маєм, господарки не маєм, нас дві є в мами доньки. Ми робим у людей на полі, заробляєм. А взимі прядем для людей прядиво, жиєм з бідних рук. Не бідуєм і не так добре нам. Як можем, так жиєм.

— То ви взимі прядете?

— Так, прядемо всі три нитки.

— А як ви ввечір прядете, про що балакаєте?

— Та нічого не балакаєм, ясний королю. Що балакати? Як прядем, то говорим за нитки, щоби тоненькі були...

— Та як, нічого не балакаєте? Якби нічого не балакали, то ви би дрімали. Ви мусите про щось балакати. Що ви балакаєте, як прядете ввечір?

— Та нічого.

Та й «нічого», та й «нічого», а він таки примушував сказати, і вона мусіла сказати правду. Бере вона та й каже:

— Та й що? Сночі мама казали, що вони вже старі. Та й казали, що коби трафився який князь, то віддали би хоч одну дівку. А ми бідні, та й князі до нас не підходять. А сестра каже мені: «А якби прийшов тебе сватати король, ти би пішла за короля?» А я їй кажу: «Де король до нас прийде, як ми бідні, а він такий пан?» — «А пішла би?» — питає вона. А я кажу: «Пішла би, якби прийшов, але він не прийде».

А король каже:

— От видиш. А ти казала, що нічого не балакали. А пішла би-с за мене?

А вона каже:

— Та чому би-м не пішла? Піду.

— Гай най буде, вже додому не йди, я буду з тобою женитися. Тоді закликав король другу сестру та й поговорив з нею. Та теж не хотіла нічого казати, а потому приповілася і сказала, яка була в них розмова. Та вже входить і кухар. Та й каже:

— Ну що, підеш за мене? Ти казала, що пішла би за кухаря.

— Піду.

Та й уже старша віддається за короля, а молодша — за кухаря, і дуже-дуже файні обидві дівчата були, але старша таки краща була.

Повіддавалися сестри, зробили весілля, і мама на весіллі була. Та й старша була королева, а молодша — кухарева жінка. Та й жили вони так, може, рік, може, більше або менше, — досить того, що же королева ходить груба, дитину буде мати. А кухарева не має нічого, не ходить з дитиною. А жили вони обидві на однім подвір’ю, на однім хазяйстві в короля. Ми не знаємо, як то було задалеко, але близько одна від одної жили. Та й добре їм було, але, нарешті, молодша почала завидувати старшій. Каже:

— Їй ліпше. Вона таки королева жінка, а я — кухарева. Вона вже ходи груба з дитиною, скоро стане мамою, а я що? Їй таки ліпше.

А чого їй ліпше?

І видко, що її кухар так не любить, як король свою жінку.

І вже та молодша сестра на старшу злосна. Вже вона на ню дивиться боком. Але що робити?

У королівській сім’ї незадовго вже має бути дитина, а королеви треба йти в похід, на війну. «Кого я лишу з жінкою? — думає король. — Жінка має бути з дитиною. Не лишу ж її саму. Кого би тут з нею лишити?» Видко, нікого там підходящого з жінок не було близько. Та й подумав король: «Скажу сестрі, най буде коло неї».

Сказав їй:

— Я іду в похід. Аби ти уважала свої сестри, а мої жінки, як вона заслабне. Як треба буде побічи за кушеркою чи за ким, аби ти побігла.

Вона каже:

— Добре, я буду уважати.

Та й поїхав король. А та все дозирає за сестрою, рано чи ввечір іде до сестри подивитися. Підбігала та й підбігала. Нарешті прийшов той час, що треба родити дитину, треба ще затемна йти за кушеркою. Має народитися дитина, а молодша сестра підрихтувала на дитину скриньку маленьку. Назирала вона за сестрою, і вродився хлопчик. А та слаба була і задрімала. А сестра накрила її та ту дитину від неї бере і пхає в скриньку; забила скриньку цвяхами і пустила на воду. Та пішла до буди, взяла маленьке песятко і поклала коло сестри. Та збудилася вночі — песя крутиться коло неї. А хлопчик пішов за водою в тій скриньці.

Плив і плив хлопчик у тій скриньці, вода все несла його надолину. А там, надолині, була мала хата, в ній жив рибалка, ловив рибу. Все він був коло води, бо ловив рибу. Дивиться — пливе скринька. Він ту скриньку злапав. Розбив її, а там дитина. Приніс ту дитину додому та й каже:

— Жінко, ади, я ловив рибу, а водою пливла скринька. Дивись, якого я хлопчика злапав.

— Добре, в нас нема дітей, будемо цю дитину годувати та будем мати на старість сина. Буде нас кому поховати.

Та й зробили вони з тою дитиною порядок, охрестили її. Годують, дозирають, тішаться тою дитиною. Дитина файна. Король файний і жінка його файна, то й дитина від них файна. Підростає хлопчик.

А король прийшов з походу та й питає:

— Ну, що є? Дав бог гаразд?

— Дав, та не таке, як треба.

— Та що?

— Ваша жінка песика вродила, — каже жінка кухаря.

— Якого песика?

— Та песика має. Не дитину, але песика.

Вона так каже, бо хоче, аби король вбив свою жінку. Бо вона їй завидить — тій добре, а їй не так. А король каже:

— А, най буде й песик. Що є, то най буде.

Трохи йому жаль і встидно, що в людей діти, а це — песик. Але що робити? Каже:

— Най буде песик.

Нічого не каже жінці, не нагонить її, не б’є, нічого. Далі собі добре жиють.

Та й минув час, рік чи два, жінка знов вагітна. Нарешті жінка знов збирається мати дитину, а йому знов треба йти в похід. Іде він знов до жінчиної сестри і каже:

— Аби ти дивилася за жінкою. Може, вона заслабне, поки я не вернуся. Аби ти була коло неї.

— Та добре, я буду дивитися, буду пантрувати.

Та й поїхав король, а вона лишилася. Ходить, дозирає за своєю старшою сестрою. А в неї самої ж нема дітей. Слухайте, нема! І вона така злосна. Думає: «В тебе уже друга дитина буде, а в мене нема нічого». Та й знов підрихтувала собі файну скриньку. Так, щоб ніхто не видів. Ходила, ходила, і прийшов той час, і вродився другий хлопчик. Вродився він, а вона то саме робить, що й з першим зробила. Украла від сестри дитину, вклала її в ту скриньку та й пустила на воду. А свиня мала пацята, то вона маленького пацючка злапала, коло сестри поклала, та й усе.

А цисей чоловік, що рибу ловив, знов коло води. Він там усе рибалив. Та й ходить він коло води, дивиться — плине знов скринька. Злапав він ще й ту скриньку та й ще одного хлопчика в ній найшов. Та й приносить його додому.

— Жінко, видиш, я ще одного хлопчика злапав. А вона йому:

— Та най буде, будем годувати обох та будем мати два сини, у нас же дітей нема. Цей уже більшенький, та й будемо й цего малого годувати. Прогодуємо обох.

Приходить король з походу другий раз. Та й питає:

— Ну що?

— Та є, — каже, — таке є...

— Та що таке?

— Та має вона пацючка, ваша жінка. Вродила пацючка... Він думає: «Що це за чудо? Якого пацючка?» А та каже:

— ...Ви не знаєте, яка ваша жінка нездала.

Що робити? Та хоче, аби він жінку вбив. А він жаліє. Вона файна була, він любив її і не хотів убивати.

— Нічого, най нам буде, — каже, — пацючок.

Та й нічого не каже жінці. Але думає так: «Най уже буде. Ще дарую їй цей раз. Але якби третій раз таке вийшло, то я цю жінку вб’ю, яка б вона добра не була. Як же це так? Людські жінки діти родять, а ця — тварини».

Та й нічого він не сказав їй, навіть не вдарив. Та й уже третій раз вона вагітна. Ходила і чекала, що буде мати дитину. Та й знов недобре вийшло, досить того, що йому знов треба було іти в світ. І він сестру лишає третій раз коло жінки. Сестра ся лишила коло неї і так дозирає, так пантрує. Знов злагодила собі скриньку файну. Нарешті приходить той час, і вродилася дівчинка. Взяла вона ту дівчинку, забила скриньку і пустила на воду. Злапала сучечку, маленьке песя, і поклала коло сестри. «На тобі третій раз».

А другої зими приходить з походу король.

— Ну що? Є що чи нема?

— Є, — каже. — Я казала, що ваша жінка нездала, та й уродила нездале.

— Та що є?

— Ади, — каже, — сучку має.

— Матко Божа!

Прикро йому, і встидно, і банно — не знає, що має робити. То песик, то пацючок, то сучка. Ай-яй-яй!

— Вже, — каже, — не подарую, треба жінку вбити.

А скриньку з дівчинкою надолину понесла вода. Вийшов знов той рибалка до річки, дивиться — скринька плине. Злапав він ту скриньку, розкрив, а там — дівчинка маленька. Приніс він її додому та й каже:

— Жінко, дивися, яку я файну дівчинку їмив.

— Най буде, будем годувати й дівчинку.

І вони годували троє дітей — два хлопчики й дівчинку. В них у лісі коло річки була така маленька хатчина, і там вони тоти діти годували.

А король таки жінку убив. Скликав усі свої міністри на раду, і присудили, щоби таку жінку вбити. Та й дали жінку до страти, і вже нема її. І король повдовів. Збулася молодша сестра старшої, але нічого з того не мала, бо з нею ж кухар жиє. А король урядує і далі.

А тоти бідні люди годують троє королівських дітей, і так файно діти ростуть. І хлопці файні, і дівчина делікатна. Панські, розумієте, діти, файні.

Але сталося так, що жінка того рибалки заслабла та й умерла. А не за довгий час заслаб та й умер і чоловік. І ті всі троє дітей лишилися сами. Вони вже не були малі, підросли файно, але лишилися сами. І вже їм погіршало. Нема тата, нема мами. Прикро їм, та й журяться вони, що їсти, в що вбратися. Старший брат каже:

— Знаєте що? Я піду собі в світ та й пошукаю ліпшої долі. Може, шукаючи світом, инакше прожию. Бо нам крайня біда у лісі без нікого. Я йду в світ, а ви лишайтеся обоє тут.

— Добре, — каже другий брат, — як так ся стало, то йди. Узяв старший брат ніж і пішов за хату. А на вінклі хати була велика груша. Він забив у ту грушу ніж та й каже:

— Дивіться, рівно через рік вийдете до сеї груші подивитися. Як сей ніж буде стояти рівно, як я забив, би-сте знали, що я жию. А як ніж похилиться, би-сте знали, що я ні живий, ні мертвий. Аби-сте йшли мене шукати.

— Добре.

— Але рівно через рік.

— Добре.

Та й пішов. Ішов він, ішов дорогою і зайшов на велику гору. Іде дорогою по тій горі. А то літо, зеленіється все, жнива. Та й пішов він далі, приходить до другої гори, а та гора чорна. Листя почорніло, зів’яло, трава суха, і нема нічого зеленого. Дивиться він та й думає: «Що це? Там зелено, а ця гора така чорна. Що би такого сталося на тій горі, що вона чорна? Ще такого не видів ніколи. Піду подивлюся, що тут таке є, що почорніла гора і посох ліс». Пішов він на ту гору подивитися і став там каменем. І так, що ні жиє, ані вмер, бо та гора була заклята. Хто на ту гору ступав, ставав каменем. Кілько там людей повернуло, то з них лиш камінні стовпи поробилися. Кругом стовпи — а то все люди.

А ці дома жиють, як можуть, рік. А через рік виходять подивитися до тої грушки. А ніж не впав, але й не стоїть, та як він його забив, похилився. Сестра каже:

— О, наш брат не вмер і не жиє. Треба йти його шукати. Пішов тоді другий брат шукати старшого брата, а сестра лишилася.

Ішов він, ішов і так вибрав дорогу, що прийшов до тої самої гори, де був брат. Подивився, що там лишень каміння, все при дорозі сухе. Та й думає: «Подивлюся, що би то таке було». Пішов на ту гору і сам на ній став каменем. Став стовпом-каменем, і все.

А як менший брат ішов у світ, то так само забив ніж у грушку і сказав сестрі, щоби через рік подивилася. Вона там сама лишилася. І як могла, так жила, тручала світ наперед себе. Рік пройшов, та й думає вона: «Йду дивитися, як той ніж стоїть, що брат поклав». Пішла, подивилася, а ніж так само стояв, як той раз, коли старший брат пішов. Похилився, зігнувся — і все. Не стоїть рівно і не впав. Так що брат і не жиє, і не вмер. Треба йти його шукати.

Тепер збирається сестра і йде шукати тих обидвох братів. Довго ходила вона і приходить до тої самої гори. А там каміння кругом і трава суха. Але там, коло тої гори, є вже й вартовий. Стоїть на дорозі. А дівчина йде то в цей бік, то в той. Все дорогою ходить то в оден бік, то в другий. Та й думає: «Що я маю робити? Куди маю йти і де братів шукати?». Стала коло тої гори і не знає, куди йти. Та й знов крутиться коло тої гори то в цей бік, то в той. Вартовий підходить до неї та й каже:

— Слухай, що ти то туди, то сюди ходиш? Ти, видко, щось шукаєш. А вона каже:

— Шукаю. Десь пішли мої браття. Оден вже два роки тому, а другий — рік. Та й, — каже, — нема їх. Шукаю я їх, та й не знаю, куди мені йти. Тут якась чорна гора, і я не знаю, чи йти мені на ню, чи не йти. Порадьте, що я маю робити.

Каже їй той чоловік:

— Твої браття на тій горі. Як не будеш боятися, будеш відважна, можеш їх на тій горі найти. А як будеш боятися, то й ти пропадеш, та як твої браття, на ці горі.

А вона каже:

— Ні, не буду боятися. Як є мої браття, я йду їх шукати.

— Гай я тебе пущу на цю стежку, — каже вартовий, — але дивися, би ти ніц не боялася.

— Ні, не буду боятися, — каже вона.

— І щоб не знати що за тобою там бігло, кричало чи кусало тебе, аби ти ніц не обзиралася. Будеш іти рівно дорогою, а попри дорогу буде верба. На вербі буде клітка, у клітці — пташка. Підступиш до тої верби, до тої клітки і скажеш: «Пташко, що я маю робити, як я маю своїх братів тут, на ці горі, найти?» Пташка тобі скаже, що ти маєш робити. І тоді підеш далі. Але як лишиш пташку і будеш іти, аби-с ся не обзирала назад себе, бо пропадеш. Знай: та гора — заклята.

Іде вона, а за нею і змії, і щезники — все за нею кричить, гримить. За спідницю тягнуть її, кусати хотять, а вона рівно собі йде. Нічого не боїться, не обзирається.

Іде вона, а над дорогою стоїть верба, на вербі — клітка, а в клітці — пташка. Підступає дівчина до тої верби і каже:

— Пташко, де я маю своїх братів найти? Вони тут, на цій горі. Як я їх маю найти?

А пташка з клітки каже:

— Іди отуди й отуди вдолину, там є керниця, а коло тої керниці ще одна верба. Уломи три прутики з тої верби, а з керниці набери в посудину трохи води. Прийдеш з тим до мене. І аби-с не обзиралася ніц, та як тепер.

— Ні, — каже, — не буду обзиратися.

— Вернешся сюди, до мене, я тобі скажу, що меш робити. І найдеш своїх братів.

Вона сказала:

— Добре, я так зроблю.

Пішла. І знов за нею почали гавкати. А вона ніц не обзирається, пішла собі горою, куди їй пташка сказала йти. І найшла вона там ту керницю, а коло керниці була верба. Вломала вона з тої верби три прутчики, набрала у якусь посудину води з керниці і вертається до тої першої верби. Приходить до тої пташки, має воду і три прутчики. Та й каже їй пташка:

— Гай здоймай мене відци, з сеї верби. З кліткою здоймай. Здоймила вона її з кліткою з верби, ту пташку, відкрила клітку

і взяла пташку на руки. Каже вона їй:

— Бери кропи сею водою кожний той камінь. І вдар по тім камени прутчиком.

Вона пішла по всій тій горі і кропила кожний камінь, і вдаряла його прутчиком, і з тих каменів робилися живі люди. Такі люди зробилися, як були. І її оба брати, і військо, і прості люди, і пани. І визволила вона, та дівчина, людей з цілої гори. Ідуть всі з тої гори, живі та веселі. І сама гора зазеленіла, бо дівчина визволила її. Вже гора не заклята.

Ідуть вони вдолину, і визволені люди надавали дівчині подарунків, а вона віднесла їх браттям своїм. Всі підходять до неї, вже би хтось і оженився з нею, бо дівчина файна. А вона каже:

— Ні, ні за кого я не йду, нікого мені не треба. Ми йдемо собі додому, до свої хати, де ми разом жили, брати мої і я.

Взяла вона клітку з тою пташкою і пішла з братами в ліс, до тої свої хати, де вони повиростали і з якої вийшли. Прийшли, і дівчина поставила в хаті клітку з пташкою. Та й жиють вони собі, як можуть, троє королівських дітей.

А король жиє собі, як жив, нежонатий. Хтось йому сказав, що така й така дівчина є, дуже файна і дуже відважна. Що вона визволила на заклятій горі силу людей. Король каже:

— Що би то за дівчина була така? Так багато років була та гора заклята, а вона визволила людей, і гора зазеленіла. Хотів би я на ту дівчину подивитися. Що то за дівчина така?

Дуже хоче король подивитися на ту дівчину, та не знає, як то зробити. Та й написав лист: «...Я приїду до тебе в гості. Хочу поговорити з тобою і подивитись на тебе. Зі мною буде одинадцять жовнірів, а я — дванадцятий». Дійшов той лист до дівчини, вона його прочитала.

Чи то до школи вона ходила, чи що — досить того, що письмо вона знала і лист прочитала. І дуже зажурилася. І каже братам:

— Пише король, що приїде до нас у гості. І буде з ним одинадцять жовнірів, а він — дванадцятий.

Та й думає вона: «Чим я гості прийму? То ж горстка людей прийде». А вони втрьох бідненько жиють у лісі, два брати й вона. А то ж такий пан прийде в гості, сам король. Ходить дівчина та й думає — така зажурена.

Але коли він приїде, король не писав. Приїде, а на котрий день, не сказав. Переживає дівчина: «Що я буду робити? Ні хліба, ні до хліба». Вони ловили рибу та й варили юшку. Але господарки в лісі не мали ніякої. Не та як у селі, що все з городу люди мають.

І ходить дівчина — зажурена, як муха без голови. А пташка сидить собі в клітці і все видить. Та й каже дівчині:

— Що ти, дівча, так переживаєш? Що ти так теньго зажурилася? Що з тобою є? Чи слаба, чи що?

Запитує її пташка, а вона каже:

— Таке, пташко. Написав мені король лист. Пише, що приїдуть до мене одинадцять жовнірів, а він дванадцятий у гості. Що я маю робити, чим я їх угостю? Люди прийдуть неблизькі, з далекого краю, з дороги далекої. А я не маю нічого, не маю їх чим угостити. І в мене голова обертана. Що маю робити? Та й не написав король, коли він приїде.

А пташка каже їй:

— Не журися, дівча. Якось буде, я пораджу тебе. За хатою, під тою грушею, закопано перли. То не до їди, але ти відкопай та купи дванадцять тарільчиків. Як вони прийдуть, поставиш перед них дванадцять тарільчиків, перед кожного таріль, і покладеш на тарільчики по дві перлини. І по маленькій чашечці чаю поставиш, і по маленькій гріночці хліба покладеш. Така гостина буде для них добра. Так зроби і, я тобі кажу, все буде добре.

— Ну то най буде так, — сказала дівчина.

Взяла дівчина роскаль, пішла під ту грушку і викопала перли. А то було дуже дороге.

— Вже, — каже, — пташко, викопала я перли.

— То йди купи дванадцять тарільчиків і дванадцять горняток маленьких.

Та ще хліб купи і тоненько би його нарізала. Як приїдуть гості, то так би-с приймала їх, як я тобі казала.

— Добре, — каже.

І вона то все купила, все приготувала, і вже буде приймати гості. Нема їх ниньки, нема завтра, та прийшов той день, і приїхали вони. Приїхав король і, та як він писав, одинадцять чоловік з ним. Допитався він до дівчини, справили його до неї. Приїхали вони, дивляться — файна дівчина. Привиталися, зайшли. Питають, як жиє.

— Та так собі жиємо. Два брати та я. Як можем, так жиєм, — каже.

— Не дуже добре, бо то не в селі, а в лісі. Побалакали трохи, та й каже вона:

— Сідайте, прошу, за стіл.

Посадила їх та й робить усе, як пташка їй сказала. Поставила перед кожним по тарільчикови, на тарільчики по дві тих перлини поклала. Насипала в малесенькі горняточка чаю, перед кожним поклала по тоненькій гріночці хліба — все. Та й просить, аби їли. А вони не їдять, а лиш дивляться на то все, король і ті жовніри, і думають: «Перли — це дуже дороге, але це не до їди. Що ця дівчина нам дала?»

Та й дивуються вони і не беруть і того хліба кусати. Дивляться на ті перли — файне, дороге, але не для їди. Чого вона їх тут поклала?

А та пташка сидить у клітці та й каже:

— Видиш, королю, ти дивуєшся, що перед тобою перли покладено. Дорогоцінне, але не до їди. І думаєш: «Не може такого бути, щоби ці перли їсти». Тобі дивно. Правда, — каже, — дивно тобі?

А він каже:

— Дивно, це дуже дивно. Це ж не до їди. Чого вона таке поклала перед нас?

А пташка каже:

— Ти видиш, не може бути, щоб їсти перли. А може бути, щоб людина вродила не дитину, а тварину: песя, паця тощо? Може бути це?

Король нічого не говорить. А пташка говорить далі: -... Видиш, королю, ти вбив жінку задурно. Ади, — каже, — це твої жінки діти. Оце твої сини рідні, — каже пташка, — а це твоя донька. А сестра поклала твої жінці песят і пацюка. А ти жінку, таку файну, молоду, задурно вбив. Видиш, ти повірив, що людина може вродити тварину.

Король не знає, що й казати. Це ж ніби в него жінка тварин уродила. А пташка каже:

— Тобі збитки зробили. Він питає:

— Хто такі збитки зробив?

— Сестра її. І ти вбив жінку, а та сестра, ади, твої діти в річку кинула. А чоловік порятував. Оце, — каже, — твої сини, а оце — донька.

Тоді король за голову ймився. Йой-йой-йой! А вона така дівчина файна, і сини такі файні. Аж теперка все йому стало ясно. Тоді що він робить? Свої діти забирає з собою на своє королівство. Та й бере він ту пташку і ту клітку з собою. Бере їх усіх на своє королівство та й каже:

— Зараз тоту сестру вб’ю, спроваджу її на той світ. Вона мені таку прикрість зробила, що вбив жінку задурно-пусто.

Але нім вони вийшли з того лісу, нім приїхали, вона вхопила щось і струїлася. Так що нім він відти додому приїхав, вона сама на той світ утекла, та сестра. І не було вже кого карати, бо він застав її неживу.

І жиють королівські діти коло тата, і вже їм добре, тим двом синам і тій доньці. Мами нема, але хоч тато є. Дочка вже виросла, вже весь порядок у хаті тримає. Добре, добре їм, лиш недовго. Король заслаб і вмер. І вони ся лишили троє знов сами, без опіки. Нема тата, нема мами. Що робити? Прийшли міністри і сіли радитися. Треба одного з королівських синів класти на короля. А котрого класти? А вони обидва файні і обидва однакові, як близнюки, так що не мож відрізнити одного від другого. І радяться міністри: що робити, котрого класти? А якби обох покласти королями? Але треба одного короля, а не двох. То котрого ж класти королем?

І вирішили зробити так: дали їм рушниці, вийшли цілою громадою на велику гору і казали їм з тих рушниць стріляти. Стріляти далеко в ліс, і котрого куля далі полетить, то той буде королем.

Вийшли вони на ту гору, уперед стрілив старший, і далеко куля полетіла. Довго, дуже довго шукали її, але найшли. Та й позначили то місце, на яке впала куля, і кажуть стріляти молодшому. А той як устрілив, його куля полетіла й полетіла. Шукали цілий тиждень — не могли найти. Вони далі шукали й шукали — не мож найти. Треба було її найти, ту кулю, а не мож. Але шукали вони її, шукали та нарешті й лишили. Пропала куля, і все.

І пішов він самий у ліс шукати. Думає: «Може, я сам найду. Громада ціла шукала і не найшла, а я сам можу найти». Бо конче треба було йому найти ту кулю. Треба було йому її мати.

Ходив він, ходив, шукав, шукав. Зайшов далеко в ліс, а там така велика купа ріщя. «Може, в те ріщя куля забилася?» — подумав він. Та й перекидає то ріщя. Перекидає, перекидає, перекинув то ріщя в другий бік, дивиться — а там двері. Він ті двері підважив, утворив. А ті двері вели в підземелля. Там сходи підземні й тунель, і туди треба йти. Та й що робити йому? Двері утворені, сходи є. Він проходить у двері і спускається тими сходами, надолину спустився, а там другі двері є. Втворяє він ті двері і заходить у залу. А там сидить дівчина, така охайна. І питає його:

— Ти королевич?

— Так, я королевич.

— Я вже, — каже, — чекаю на тебе більше, як тиждень, а тебе нема й нема. Але-м дочекалася, прийшов.

А він каже:

— А чого ти на мене чекала? Я тебе не видів і не знаю. І я тобі не казав, що прийду. Як ти на мене чекала, що це значить?

А вона каже:

— Що значить? Я знайшла твою кулю. Ти стрілив, і я ту кулю знайшла. Я її маю, і тепер ти мусиш зі мною оженитися, бо ти мій, а я — твоя. Я знала, що ти прийдеш, бо ти мусив кулю найти.

А колись так було, що як мав хлопець женитися — стріляв. І де його куля впала, там він мав женитися. Та дівчина найшла його кулю, і він мав з нею женитися. Ну й що робити? Він видить — дівчина файна, але ж під землею. Де під землею женитися?

Вона каже:

— Я тобі кулю не віддам, мусиш женитися. Потім каже далі:

— У мене є брат. А мій брат — змій. Його нема дома, але він прийде. То коби він тебе не з’їв, — каже. — Ти ж мій суджений, — мушу за тебе віддаватися. Що я маю робити? Мій брат добрий, я його дуже люблю і він мене любить. Я буду його просити, щоби тебе не з’їв.

Змій приходить та й каже:

— Йой, щось тут чути прісною душею. А вона йому:

— Та де! Хто тут заходить? Тут птаха не залетить. Нема тут нікого. Дала змійови їсти та й балакає, балакає. А тоді й каже:

— Ти знаєш, хто тут є? Тут є син королівський молодший. Він буде зо мною женитися. Я найшла його кулю. Буду тебе просити, аби ти його не з’їв, аби ти йому нічого не казав, бо він буде моїм чоловіком.

А змій каже:

— Ну, як таке діло, як він буде моїм шваґром, то я вже нічого йому не скажу. Ану показуй, де він є.

Вона пішла викликала його; вийшов він з того місця, де вона його сховала.

— Ну то що, — каже, — королевичу? Будеш моїм шваґром?

— Буду.

Тоді змій йому:

— Сідай.

Та й вони трохи забавлялися, сеє-тоє, і же змій йому нічого не казав. І женилися, підписалися. Оженився він з тою дівчиною, і вони жиють там, під землею. А змій як піде на день, то аж у дванадцятій годині ночі вернеться. Змій має свої справи. Жиють вони собі в тих підземних покоях. А королевич щось сумний ходить, такий сумний. Усе має — і їсти, і пити, і молода жінка любить його, і змій йому нічого не каже. Балакають вони з жінкою, забавляються — він нічого не жадає, добре йому тут. Але жаль йому, що він не пішов на сонце, на білий світ. Там його брат уже королем став і сестра, може, вже віддалася. А він тут, під землею.

І ходить такий зажурений, що не знає, на котру має ногу ступити. Кортить його до родини, на білий світ, на сонце. А не може він відти нікуди добитися без розказу. І раз питається його жінка:

— Слухай, сараку, чому ти все такий зажурений ходиш? Що з тобою є, чи ти слабий, чи, — каже, — тобі зо мною зле? Чи я тебе чимось покривдила? Скажи мені, признайся, чому ти такий зажурений?

А він їй:

— Що тобі казати? Я хотів піти трохи до родини в гості, туди, на білий світ.

А він же йшов і йшов надолину сходами, і тепер хто його зна де під землею. Він би хотів на сонце.

— ...Я би хотів таки на білий світ, до родини в гості. Там я маю брата-короля, маю сестру. Не знаю, коли я їх побачу. Та й думаю, та й думаю. Пусти мене в гості до брата й до сестри.

А вона каже:

— Чекай. Я спитаю брата, що він скаже. Та й, може, пустим тебе в гості. Але без братового дозволу не можеш іти. Як брат не скаже, то я не пущу. Брат увечір прийде.

Увечір прийшов змій. І каже сестра до брата свого:

— Мій чоловік хоче в гості до родини. Каже, що його брат там королем, що має сестру. Він дуже журиться і ходить, як сонний. Хоче піти в гості до своїх.

А змій їй:

— Це недобре. Я пущу його в гості, але ти його спитай, на котрий день він хоче їхати в гості. Я пущу його, але най мені дасть визначений день. А так я його не пущу.

Приходить вона та й каже чоловікови:

— Питала-м ся брата, і сказав брат, що тебе пустить. Але, — каже, — би дав йому визначений день, коли ти хоч’ їхати в гості. Тоді поїдеш.

А він каже:

— Знаєш що? Я би сказав визначений день, але я й сам добре не знаю. Я ще не купив ні братови, ні сестрі подарунків. Ще-м не купив і грошей не встарав. А поїхати треба було б з подарунками. І я не знаю, коли це буде, коли встараю грошей і злагоджу подарунки сестрі й братови. І я не можу сказати визначений день.

А жінка переповіла братови:

— Він каже, що не може знати, на котрий день, бо ще грошей не має, мусить подарунки якісь постарати. Без нічого не буде їхати до родини в гості. Він уже там довго не був.

А змій каже їй так:

— Передай йому, най подарунком не журиться. Подарунок — то є моя турбота. Він мені най скаже, най день визначить, коли хоче

їхати в гості, а я подарунок підрихтую, і буде він його мати. Най ніц не переживає, то вже моя справа буде. Прийшла жінка та й каже чоловікови:

— Казав брат, що маєш сказати, коли ти хочеш їхати, котрий визначений день, а брат сам потурбується за подарунок. Тебе це не обходить, подарунок буде.

Він подумав та й сказав, на котрий день. Та й уже оден день минув, другий день, і прийшов уже той день визначений. Змій каже йому:

— Гай збирайся, поїдем у гості.

Він зібрався. Та й іде він, іде і змій. Ідуть тим коридором, тою дорогою підземною. Змій зібрався, як той королевич, та й іде з ним, але не має нічого коло себе, ніякого подарунка. А той дивиться та й думає: «Я не маю ніякого подарунка і він не має, а казав, що подарунок буде. Як то так?» Але нічого не каже — йдуть.

Вже прийшли до тих сходів, піднялися наверх, на то місце, де він входу шукав, де ріщя перекладав. Вийшли вони сходами з дверей — і вже в лісі. Пообзирався королевич: стоїть карета, повна золота, і ще якісь там подарунки. Штири коні запряжені, файний батіг. Каже змій:

— Сідай у цю карету. То золото, карета і все інше — подарунки для твого брата й сестри. Бери батіг, сідай у карету і їдь до брата й сестри в гості.

І ще сказав йому змій:

— Дивися, на тілько й тілько день маєш урльоп, на ці дні я тебе пускаю в гості, а тої й тої днини би ти приїхав сюда. Це все лиши там братови й сестрі, цисі подарунки й золото. Приїдеш порожньою каретою. Тут, на це місце би-с приїхав, відки ти це все береш. І тут би-с карету з кіньми лишив. І по сходах знов сходив удолину. Дивися, би то мені так було, як я тобі кажу. Бо я тебе де хоч’ найду. І на тім світі найду і тобі не подарую.

Королевич каже:

— Добре.

Сів у карету та й поїхав до брата і до сестри в гості. Приїхав, брат його пізнав, він брата пізнав, втішилися оба. Вийшла сестра, втішилася.

— Боже, де ти був так довго? Де робив, де заслужив тілко? Золото, штири коні.

Сам він файно виглядає, файно вбраний, посходилися міністри, пани, питаються. Обступили його.

— ...Що це? Де ти був так довго?

А він розказує: таке й таке трафилося. Шукав кулю, та що з того вийшло.

Познімав з карети ті подарунки та до хати. Посходилося багато панів, урядовців, забавлялися. Не могли ся натішити одні другими.

Та й була забава, доки не вийшли тоти дни. Вийшли вони, і він має їхати. Дякує за все та й каже:

— Мушу на час їхати додому, до жінки і до шваґра. Попрощалися, сів він та й поїхав. А перед тим розказав, яка в него жінка, який шваґер-змій. Каже брат:

— Лишися, би приїхав другий раз у гості. І аби-с узяв жінку та й свого шваґра.

— Добре.

Брат-король сказав, на коли би він приїхав у гості, на який час. І той знов:

— Добре, приїду.

Та й поїхав він назад у ліс. Приїхав до того місця, де було ріщя, став, лишив там коні й карету, утворив двері і пішов тими сходами вдолину. Прийшов до жінки і шваґра.

— Вже приїхав? — питає шваґер.

— Приїхав.

— Ну як у гостях? Файно було, добре?

— Ну а як же? Казали, би-м ще приїхав, але би-м узяв з собою шваґра і жінку.

А змій каже:

— Добре, поїдемо. Але коли, на який день? Цей сказав, на котрий день.

— Добре, — каже, — поїдемо на забаву всі троє.

А то був дуже сильний змій, і кожний у світі його боявся. Пройшов якийсь час, і вже приходить та днина, коли мають їхати в гості. Зібралися всі троє, вийшли сходами нагору, на сонце. Та й знов є там та карета, а в ній — золота доста. Посідали всі троє і їдуть знов до короля, до брата в гості.

А брат уже підрихтувався на велику забаву, той король. І людей посходилося багато — панів, міністрів, може, півдержави людей там було. Хотять видіти змія, того, що містом трясе і державою.

Забавляються вони і чекають, аж нарешті чують: земля трясеться, вже їде змій. А то аж покої здригаються, земля колишеться, бо змій у гості їде. Вони понапуджувалися і повтікали всі з хати. Повтікали, бо боялися, що їх змій поїсть, або порозгонить, або зачарує. Досить того, що повтікали всі гості.

Приїхали вони на обору — ніхто не виходить. На оборі тихо, нема нікого. Підійшли до хати, брат входить у хату, королевич. А то лишень столи, а на столах усе добро стоїть. Видко, гості були, а нема нікого, поховалися. Та й зачав він ходити, шукати. Ледве з’явився відкись брат. Вилізає з якоїсь там діри.

— Де ти був, брате? А він каже:

— Я ся напудив.

— Чого боятися? Не бійся, нічого нікому не зробим, мій шваґер добрий.

Ну та й уже оден відти, другий відти, зачали сходитися назад, повні столи насходилося гостей, зачали пити, гуляти. І змій сів за стіл, і жінка короля — забавляються. І так вони файно ся забавляли, пили, гуляли. І так, розумієте, весело було змійови, дуже весело було межи людьми, не то що він самий. Пили, співали, на людей дивилися, і так переходили години, і змій забувся, що година підійшла, коли він уже мав відти вибути. Та й ті чари, що він мав, зникли. Він забувся при горівці, і співав, і зробився простим мисливцем, простим чоловіком. Таким мисливцем зробився, як він був колись.

Він уже змійом не був, і вони вже в ліс під землю не верталися. І мисливець, і королевич зі своєю жінкою зосталися жити коло брата-короля. Мисливець, який до того був змійом, оженився з їх сестрою. І всі вже були жонаті. І те золото, ті подарунки — все тут лишилося. І всі вони разом проживали. Вже й і казці конець.