Про десять братів і їхню сестру
Українська народна казка Буковини

Було в царя десять синів. І мала народитися ще одна дитина. Цар каже:

— Як народиться дочка, то я знищу всіх синів, а як син буде — най жиють. Підготовив він десять трун, на кожного сина. Поклав ті труни в окрему кімнату і сказав жінці:

— Як народиться дочка-королева, то в цих трунах поховаєм синів. Тоді каже їм мама:

— Забирайтеся з дому, бо батько вас має знищити. Як не вірите, то подивіться.

І показала їм тих десять трун. Тоді вони зібралися в путь і радяться:

— Як де яку дівчину здибем, то вб’єм, бо ми маємо через дівчину загинути.

А як збиралися, то мати їм сказала:

— Як народиться син, то я вивішу білий прапор. Тоді ви вертайтеся додому. А як народиться дівчина — вивішу червоний. Як побачите його, то тікайте далі.

Вони й забралися. Скілко де ходили, скілко шукали, все дивилися, який мама прапор викине. І викинула мама червоний прапор. Побачили вони його і почали тікати далі.

Сестра їхня виросла, має вже років п’ятнадцять, а сини все ходять. І тоді вона питає матері свої:

— Мамо, були в мене брати чи не було? Чи я сама-одна родилася у вас?

Каже до неї мати:

— Було в тебе десять братів. А як ти мала народитися, батько мав їх знищити. І вони забралися в світ.

А дівчина каже:

— Як у мене було десять братів, то я йду їх шукати.

— Не шукай, бо не найдеш їх, а як найдеш, то вони тебе вб’ють. А дівчина їй:

— Як їх нема, то й мене не треба. Як уб’ють, то вб’ють. Я йду. Зібралася вона і пішла їх глядіти. Мати дала їй їхні сорочки і каже:

— Як найдеш їх, то скажи, що мати передала їм ці сорочки. Ішла вона, гляділа їх. Довго гляділа і попала до них. Дома був тілко один з них, а всі інші пішли на полювання. Питає вона того хлопця:

— Ви не знаєте, де живуть такі десять хлопців?

— А нащо ти їх шукаєш? Що ти за їдна? А вона й каже йому:

— Це мої десять братів. Як я мала народитися, то батько хотів їх знищити. І вони забралися з дому. Тепер я виросла і пішла їх глядіти. Бо як їх нема, то й мене не треба.

Прийшли всі брати. А той каже:

— Прийшла наша сестра. Що будем з нею робити? Вб’єм її чи не вб’єм?

Той каже так, а той так. Договорилися вони, щоб не вбивати її.

— Ми будемо ходити на полювання, а вона най нам їсти варить. Най жиє з нами.

Втішилася вона, що вони її не вбили і мають за сестру. Брати пішли на полювання, а вона вийшла надвір і зірвала десять квіток троянд, щоб кожному квіточку дати. Як дала вона їм тих десять троянд, вони всі перекинулися на ворони і полетіли. Бо ті квіти були зачаровані, їх не можна було рвати. Полетіли браття, а вона лишилася. Приходи до неї бабка і каже:

— Нащо ти зачіпала ці квіти? Вони ж зачаровані. А вона каже до бабки:

— А що зробити, щоб їх врятувати?

— Я тобі скажу, що зробити. Як зможеш витримати, то врятуєш їх, а як не зможеш, то не врятуєш, — каже бабка. — Як ти сім років ні до кого не заговориш і не засмієшся, то врятуєш їх.

Тоді пішла вона додому. І ні до кого не говорила, і ні до кого не сміялася — абсолют нічого. Ходи вона і мовчить. Що їй говоря, що крича, що сваря, а вона мовчить, як оцей стіл.

Тоді батько захотів її одружити. Найшовся такий, що її брав, а вона далі не говори. Той взяв її і жив з нею. Остається їй ще семий рік відбути, а чоловік розсердився, що вона не говори, і хоче її покидати. Але якось ще витерпів той рік. І як вона той рік відбула, то заговорила та засміялася. А брати-ворони прилетіли і перекинулися на людей. Батько так утішився синами й дочкою, що зробив пір на весь мір.

Я там був, і пив, і їв. По бороді текло, а в рот нічого не попало.