Про доброго парубка і царську доньку
Українська народна казка Гуцульщини

У баби був син. Ледар був, але совісний. І було в баби три корові. Каже баба:

— Бери, хлопче, корову, іди продай та купи хліба. Пішов він, продав корову за сто банок. Іде відти, а чоловік б’є кота.

— Не бийте кота, а дайте мені. А той каже:

— Я тобі його не дам. Я його вб’ю, бо він мені зробив шкоди на сто банок.

— Я вам дам сто банок.

Та й дав сто банок, та й приніс того кота додому. Каже баба:

— Ти купив муки?

— Та я заплатив за цего кота сто банок, бо він зробив на сто банок шкоди.

Баба каже:

— Бери на другу середу другу корову та продай, бо їсти треба. Пішов він продав другу корову, узяв сто банок. Іде додому, а там чоловік б’є пса. Каже хлопець:

— Нащо ви б’єте пса? Дайте його мені,

— Е, — каже, — він мені зробив шкоди більше, як на сто банок.

— То я дам вам сто банок.

Та дав тому чоловікови сто банок і взяв того пса. Вже пішла й друга корова. Каже мати:

— Шлях би тебе трафив, жени й третю корову, бо з голоду гинем.

Цей продав третю корову, взяв сто банок. Іде він з ярмарку, дивиться, б’є чоловік гадюку.

— Не бийте цю гадюку, дайте її мені.

— Еге, вона мені більше, як на сто банок, зробила шкоди.

— То я вам дам сто банок.

Та дав гроші, та й узяв гадюку. Приніс її додому, а баба питає:

— Ти продав корову?

— Продав.

— А де гроші?

— Чоловік бив гадюку, а я йому дав сто банок, щоб не бив і дав гадюку мені.

Каже баба:

— Скажи мені, хлопче, що це ти зробив? Я голодна та й ти голоден. Що будем робити?

— Я буду йти на роботу. Заробляти хліба. Та й будете ви їсти та й ці три.

Пішов він на роботу і годував їх трьох і бабу. І сам годувався. А гадюка на печі лежить і обмоталася три рази за комин ^*. І сказала гадюка так:

— Неси мене на то місце, де мене били. Там буде глибока нора, і ми в ню зайдемо.

Прийшли вони там, зайшли в ту нору, а там змія велика. І сказала та змія:

— Що ти хочеш, синку, за мою доньку, що ти її таку вигодував? А та мала змія казала йому: «Як буде тобі мама давати всяке на світі, би ти не брав. Буде давати скрині золота, би ти не брав. Аби сказав, би дала тобі той перстенець, що в неї під язиком».

І давала йому змія всяке не світі, і він нічого не брав. Нарешті верла йому той перстенець, і він його взяв. І сказав змії:

— Винесіть мене з цего світу.

Змія набрала собі води та й харчу, сідає він на змію, і виїхають вони наверх, на цей світ.

— Неси мене на моє місце, — каже хлопець.

І несла вона його, і не стало їжі. Тоді він утяв собі кавалок литки і дав змії. Вона хлямкнула і полетіла далі. Принесла його на місце та й питається в него:

— Що ти мені дав такого доброго, що такого я ще ніколи в світі не їла?

Він каже, що дав м’яса із свого тіла. Вона плюнула йому на рану, і то махом загоїлося.

Змія вернулася до себе, а він остався. І сказав він мамі:

— Іди до царя в старости. Приходить мама до царя, а цар каже:

— Срібну хустку принеси, тоді я дам за твого сина доньку. Прийшла мама та й каже йому про срібну хустку. Він фівкнув.

(А під язиком має перстень). І прилетіли до него чорти.

— Що пан дідич потребує?

— Потребую срібну хустку.

І чорти принесли йому срібну хустку. Мама понесла цареви, а цар сказав:

— Го-го-го, то треба принести ще золоту хустку. Тоді дам доньку за твого сина.

Мама вертається від царя та й каже:

— Хлопче, ти щось таке намішав, що я вже не годна. Де ми годні золоту хустку найти?

Тоді він фівкнув, прилетіли чорти.

— Що пан дідич потребує?

— Аби мені була за годину золота хустка.

Принесли йому чорти ту хустку, мама взяла її і понесла цареви. А цар каже:

— Бабко, коли твій син посадить тополі від свої хати до мого палацу і на них рано зозулі закукають, тоді я дам свою доньку за твого сина. Та й від його двора до мого двора щоб була золота дорога.

Мама сказала йому це. Тоді він фівкнув (а перстень під язиком). Прилетіли чорти.

— Що пан дідич потребує?

— Потребую, аби мені на ранок була від мої хати до царського палацу золота дорога і на два боки від неї тополі, а на тополях зозулі закукали.

І чорти то зробили. Рано засіяло надворі. Цар подивився — золота дорога, на два боки тополі і на тополях зозулі кують. Тоді цар сказав до свої жінки:

— Бабо, я вже йду до него. Вже більше нема що казати.

Цар виходить, паде на ко́лінки і йде до него ліктями й коліньми. Від свого палацу до його хати. Приходить та й каже:

— Іди бери вже в мене доньку. А хлопець каже цареви:

— Я не вимагав від вас ліктями та й коліньми йти. Я вимагав від вас правди.

Узяв він у царя доньку, зробили весілля та й жили якийсь час. А царська донька любила заморського царя. Та й той заморський цар сказав:

— Що ти наробила? Ми двоє говорили не так. Нащо ти за него пішла? Ти так роби, щоб ти була моя.

І як чоловік її заснув, вона викрала в него той перстень. Та й собі під язик поклала, та й фівкнула. Прилетіли чорти.

— Що пан дідич потребує?

І вона сказала їм викопати на сто саженів студню ^*. Води в тій студні не мало бути. І сказала вона чортам вкинути в ту студню її чоловіка.

А пес та й кіт, що він їм урятував життя, ідуть базарами та й показують усякі комедії. І їм за то дають їду. Вони приносять їду і подають йому в ту студню.

А вона фівкнула, і знов прилетіли чорти.

— Що пан дідич потребує? І вона сказала їм:

— Потребую, щоб ви занесли мене там і там за море.

І вони взяли її і занесли за море до того царя, її коханця. І вже вечір був, вони лягли обоє спати, а той перстенець поклали собі в зголови. І він там стояв у скриньці. І одна днина так пройшла, і друга й десята. А одинадцятої днини приходять туди той пес та й кіт. Через море переплили та й прийшли. Рано цар устав, виходить надвір, дивиться, пес несе в зубах дрова, а кіт трісочки. Цар каже:

— Це такі файні песик і котик, що таких ще не було на світі. Най вони будуть у нас.

Та й нічого. Одної днини носять ті дрова пес із котом, другої днини. Та все має гадку кіт, де той перстенець стоїть. Ходить він тут, ходить там. Нарешті вона вже не виганяє його з хати. І кіт докімив, де вона той перстенець поклала. Лиш вони заснули, а кіт поволеньки ту скриньочку витяг і подав псови. Взяли вони ту скриньку під ліжко і там поволеньки розкрили. І пес узяв перстенець у рот. А кіт кинув з гуркотом згори золотий полумисок: траух!

— Іди, — каже, — вижени кота. Я казав щоби тото вигонити. Видиш, що тото зробило.

Не світила вона, а так пішла, утворила двері. А тоти два вискочили і махом на море. Пливуть морем і пливуть. І так зголодніли, що нещастя темне. Каже пес котови:

— Сідай на мене, я тебе перевезу борше, бо ти вже ув’яв. А кіт каже:

— Я буду сам.

— Добре. Каже кіт:

— Ти дай мені перстень. Бо ти зголоднів, муха буде летіти, ти хляпнеш ротом, та й перстень упаде а море.

Було дати перстень котови. А пес віри не мав та й не має на кота. Та й перстень упав. Вони переплили море, сіли та й думають: «Що ми тепер будемо робити?»

Приходить риба й питає:

— Що ви хочете робити?

Каже пес:

— Що хочемо робити? Хочемо це море випускати. Ми перстень загубили.

— Добре, — каже риба, — я зараз пошукаю.

Шукала вона, шукала — нема. Приходить і мельдує. І просить, аби воду не спускали, бо надворі буде риба.

— Шукайте далі, — сказав пес.

Пошукали риби і найшли. Найшли ту рибу, що перстень проковтнула, розпороли її і вздріли золотий перстенець. І пес узяв його в рот, а котови й далі не давав, хоч і подумав, що треба би було кота послухати. «Але й так бог спас нас», — подумав пес.

Ідуть вони і думають, чи живий ще їх ґазда. Бо вони пішли від него на рік. А перед тим харчів йому наносили на рік, так собі кімували ^*, що він рік мав прожити. Приходять — живий. Спустили йому той перстенець. Він фівкнув, прилетіли чорти.

— Що пан дідич потребує?

— Потребую, би мене відци вибрали.

Вибрали вони його відти. І каже він до кота й до пса:

— Розкажіть, які ви труднощі перебули. Вони розказали.

— Який я вам маю дар дати?

— Який, — каже, — нам бог приділить. Бо ми, — каже, — оба просимо неоднаково бога.

— То, — каже, — нічого. Бог оден, а що ви неоднаково говорите, то байка. Ви будете, — каже, — тут, зо мною.

Та й фів! Прилетіли чорти.

— Що пан дідич потребує?

— Я потребую, щоби мені зараз така й така жінка була тутечки. Полетіли, схопили її і принесли до него. Каже пес:

— Теперечки ми будемо її судити. Є в нас кінь, що дванадцять років не був надворі. Силяй її до хвоста і пускай коня на залізний тік.

— Це закоротка кара, — каже чоловік. Придумали вони другу кару.

— Ти будеш уже не цариця в мене, а будеш служницею.

— Добре, буду за служницю, — каже вона.

— Будеш робити роботу та й так собі будеш жити. Вона дати не дати та й сказала:

— За кухарку буду.

А цар сказав, що ні. І вона не кухарила, лиш обходила все з циганом. Та й договорилася з циганом зробити залізне ліжко з острими шпицями. А цар лягав у пух. Вона поклала на ті шпиці перину та сказала йому лягати. А пес і кіт дивляться у вікно та й махають головами, би він цего не робив, не лягав. Пустив він пса, а пес каже йому:

— Кажи, най вона лягає перший раз.

— Іди лягай!

Вона не хотіла, але мусіла. Лягла, і просадили її тоти игли. І вона погинула. Він узяв цілущої й живущої води і оживив її. І питає її:

— Ти була на покуті?

— Була.

— Каєшся чи ні?

— Та вже каюся. Що будете казати, все буду робити.

— Добре.

А пес каже:

— Вона вже не покається. Це не покаю́ча душа.

Та й що з нею робити? Взяли присилили її коневи до хвоста дванадцятьма кінськими волосами. І пустили коня на залізний тік. Кінь так розігрався, що й кістки з неї розсипалися.

І сіли на столець, і байці конець.