Про дубок
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Старий дуб жив уже багато, багато років. Гіллястий, міцний, поважний, він був найголовніший тут, у лісі. Недарма його слухали і дерева, і пташки. Під його охороною не страшні їм були вітри і бурі.

От і зараз позривав вітер жолуді, порозкидав, а листя все ж таки переможно зашуміло:

— Не пустимо тебе далі!

Маленький жолудьок почув, як його батько з вітром і подумав: «Справді наш батько найдужчий. Он навіть вітер його злякався». Раптом зашелестіло листя над жолудьком і маленькі ручки підняли його з землі.

— От іще жолудьок заховався! — сказав невеличкий хлопчик.

Він тримав у руках кошик і кинув туди жолудьок.

— Дивіться, дивіться — показував він свій кошик усім дітям. — Правда, я багато зібрав? Я сам навесні викопаю ямки і посаджу їх. Хлопчик, який ніс кошик, ішов дуже радісний і приспівував: Посаджу я жолудьок, з нього виросте дубок.

Жолудів набралися цілі гори. Повні комори їх насипали. А коли їх винесли на подвір’я, — була вже провесінь.

— Я сам! Я сам посаджу свої жолудьки! — вигукнув хлопчик.

І жолудьок упав у ямку. Земля ніжно обгорнула всі жолудьки і шепотіла:

— Діти мої, синочки, виростайте дубочки. Я вас зігрію, нагодую, сили вам додам, а ви мене, як виростите, збережіть від суховію клятого.

Минуло кілька років. Навесні пташки поверталися до рідного лісу і раптом побачили там, на степу, молодий, чудесний ліс шумить.

— До нас! До нас! — простягали до них гілки молоді дерева. — Хіба ви нас не впізнаєте? Ми діти старого дуба!

Весело стало в молодому лісі. І ніхто не злякався, коли влітку раптом налетів суховій. Стояли міцні дубки і не пустили вітру до полів. Закрутився суховій на місці, засвистів та й зник. А дубок засміявся і згадав маленьку ручку, яка підібрала його з землі і посадила тут. Ця ручка перемогла найдужчий вітер.