Про дівчинку в лісовій хатині
Українська народна казка Гуцульщини

Були чоловік і жінка і мали одну дочку. Але жінка заслабла і вмерла, а дівчинка лишилася сиротою. Бідує вона, бо тато ся женив другий раз, і мачуха її не любить. А та мачуха була чарівниця. Вона мала чарівне дзеркальце і говорила з ним. Возьме дзеркальце і питає, чи вона файна. Поки дівчинка була мала, дзеркальце казало: «Нема нікого в світі файнішого за тебе». А як зачала дівчинка підростати, мачуха спитала одного разу:

— Дзеркальце моє любе, хто на світі найфайніший? А дзеркальце їй відповідає:

— Файна й ти, але твоя пасербиця май файніша.

І мачуха так ся розлютила, цій дівчині їсти не дає, кривдить її. І так доїла того чоловіка, аби він відвів дівчинку геть. І чоловік завів свою дитину в ліс та й каже їй:

— Ти будь тут, а я піду дров прятати. Сядь тутеньки та й відпочивай. І він пішов май далі в ліс і причепив до бука довбеньку, зробив таку гойданку, аби ковтала і дівчинка думала, що він дрова рубає. Та й дівчинка жде його та й жде. Слухає, а довбенька ковть-ковть.

То вже ніч, а довбенька далі ковтає. Вітер хитає, а вона ковтає. Дівчинка вже ся й перепудила. Куди має йти? Пішла на той голос, де довбенька ковтала, би до тата дійти. Приходить туди — нема нікого, лиш довбенька. Що дівчині робити? Іде лісом та й плаче. Втомилася, сіла під кущ та й заснула. А рано встала та й знов іде лісом. Не знає вона, як вернути додому.

Зайшла вона в ліси далекі, а там якась хатка стоїть. Вона входить до тої хатки, дивиться — є кріселка та й лужка. Сіла на одно лужко — велике, сіла на друге, трохи менше — не для неї. А потому сіла на однім лужечку, схилилася та й заснула.

А в тій хатці жили ведмедики. Приходять вони ввечір, та й каже один медвідь:

— Коло мого столика крісельце перекинув хтось. А другий каже:

— На моїм столику мисочка розбита.

Так скаржиться кожний. А найменший — шур до свого ліжка, подивився, а там дівчинка спить, така файна. Та й каже медведик:

— А на моїм лужку хтось спить.

Та й киває медведик, аби тихо були, а вони всі на пальцях ходять, обережно дивляться, хто там. Дівчинка файна! Та й тихонько вони ходять, би її не розбудити.

Довго спала дівчинка, бо вона трудна була. Нарешті встала, подивилася на медведиків та й страшно їй ся зробило. Але медведики так файно коло неї ходили. Та й питають її, що вона за одна. А вона каже:

— Мене тато привів сюди, сказав, що буде прятати дров. Я чекала його, а тата не було. І я так ішла, йшла і зайшла сюди.

— Нічого, — каже, — будеш з нами жити.

— Добре, — каже.

І вже вона жие у медведиків — вони ходять на польовання, а вона їм варить їсти. А мачуха знов подивилася в дзеркальце та й питає:

— Дзеркальце моє любе, хто на світі найфайніший? А воно відповідає:

— Файна й ти, але твоя пасербиця, що жиє в лісі в маленькій хатині, найфайніша.

Розлютилася мачуха та й думає, що би таке зробити, аби ту дівчинку таки знищити. І надумалася вона. Взяла зачарований гребінець і пішла по лісах, шукаючи дівчинки. А медведики казали їй, би вона нікого до хати не пускала. Дівчинка не знає, що така біда буде. Варить медведикам їсти і пішла собі по воду. А та мачуха, перебрана на стару бабу, уже сидить коло тої кернички. Дівчинка подивилася — жебрачка сидить. Каже їй мачуха:

— Дівчинко, дай-ко води напитися.

Дівчинка подала води, вона ся напила та й каже:

— За то, що ти така добра, що ти мені дала води напитися, я тобі подарую цей гребінець. А я ходила по ягоди та й заблудилася в лісі.

Взяла дівчинка від неї той гребінець. Не дуже хотіла, але взяла.

— Ти, — каже, — файна, а з цим гребінцем меш ще краща.

Та й пішла баба. А дівчинка увійшла до хати та й не має коли з гребінцем бавитися. А як зварила їсти, тоді пішла та й подивилася в дзеркало. Поправляє волосся на голові та й думає собі: «Ану дай я покладу цей гребінець». І як поклала той гребінець на голову, то впала і вмерла.

Приходять медведики, побачили, що дівчинка вмерла, та й плачуть. А той малий найбільше плаче, бо дуже сподобав собі найменший медведик ту дівчинку. Так плаче, що но. Та як зачав маленький медведик коло неї припадати, сіпати її, як зачав її волосся поправляти — і гребінець випав, і вона ожила. Підоймилася, а вони питають її:

— Що є?

Вона їм розказала про бабусю-жебрачку. І вони сказали їй, щоби більше нікого не пускала до хати, бо знов може таке бути. Та й на другий день пішли вони знов собі в ліс, а дівчинка лишилася варити їм їсти.

А мачуха прийшла додому, взяла в руки своє чарівне дзеркальце та каже:

— Дзеркальце моє любе, хто на світі найфайніший? А воно каже:

— Ти найфайніша. Більше такої на світі нема.

А вона така втішна, така рада, що то вона вже найфайніша. Та поклала то дзеркальце і більше не дивилася в него. І довгий час не дивилася, бо думала що вже збулася дівчинки.

Але одного разу мала мачуха десь їхати з чоловіком у гості. Та й собі подумала: «Ану дай я подивлюся в дзеркальце». Та й каже:

— Дзеркальце моє любе, хто на світі найфайніший? А воно каже:

— Файна й ти, але твоя пасербиця в лісі, в маленькій хатині, май файніша.

Тоді вона збирається і знов іде в ліс. І на цей раз узяла файну шпильку з косичком, аби дівчина собі її на груди приколола. А та шпилька була отруйна.

А дівчинка вже то й забула. Медведики їй наказували, би нікого не пускала до хати, але то вже довший час нічого такого не трафлялося, не приходив ніхто. А та баба підійшла та й знов жебрає. Сіла під віконце. Вона двері відхилила по воду йти — баба сидить. Та й зачала просити, би дівчинка далі їй їсти, бо вона заблукала в лісі і така голодна. Та й ніяк не годна додому зайти. З голоду так упала, що вже таки не годна ходити.

А дівчинка взяла та й нагодувала її. Баба попоїла та й каже:

— За то, дитино, що ти така добра, що ти мене погодувала і голодну не пустила, на тобі, — каже, — цю шпилечку. Ти файна, а як приколеш її собі, то будеш ще файніша.

А дівчинка й забула, що баба вже давала їй гребінець. Бо тепер мачуха вже не на таку бабу перебралася, вже на іншу.

Ввійшла дівчинка до хати, все полагодила, наварила їсти. Та й собі подумала: «Ану причеплю я собі ту шпильку. Яка я з нею буду?» Та причепила шпильку, впала і вмерла.

Приходять медведики, а вона мертва. Шукають по ній, і нічого ніхто не годен знайти. А той маленький так обмацує, так її трясе та коло неї припадає. Придивився — шпилечка якась у неї на грудях. Він відчепив ту шпилечку, і дівчинка ожила.

Вона ожила, а вони знов розпитують, як то було. Вона каже:

— Прийшла баба-жебрачка, просила їсти, — каже, — я дала їй, а вона мені дала цю шпилечку.

А вони кажуть:

— Ми йдемо, але би ти вже більше нікого сюди не пускала.

— Та вже, — каже, — не буду.

Знов прийшла мачуха додому, подивилася в дзеркальце.

— Дзеркальце моє любе, хто на світі найфайніший? А воно каже:

— Ти найфайніша.

А ця вже так тішиться — нема вже дівчинки! Та й через короткий час знов подивилася в дзеркальце.

— Дзеркальце моє любе, хто на світі найфайніший? А дзеркальце каже:

— Файна й ти, але твоя пасербиця, що жиє в лісі, в маленькій хатині, найфайніша.

І так ся розлютила мачуха! Та набрала фест червоних яблук, затруїла одно з них та й пішла знов д’тій дівчинці. Пішла вона лісами, дійшла до тої хатки, сіла й сидить. Дівчинка не хоче її пускати, а баба як зачала плакати та проситися з-під вікна, дівчинка пустила. Та й знов нагодувала її. Баба дає їй яблуко, а та не хоче брати. Баба каже:

— Бери їж. Ади, я беру таке яблучко та й їм.

І кусає, й їсть, і нічого їй нема, бо вона взяла собі не затруєне і не заворожене. А дівчинці дала заворожене. Баба пішла, дівчинка яблуко вкусила, впала і вмерла. А медведики прийшли, дивляться на неї — вмерла, нема. Що вони обзирають її, що трясуть, переглядають волосся. Той маленький перебирає по одному волоскови, переглянув весь одяг — нічого вже не годен найти. Плачуть вони. Ну та й що? Закопувати в яму?

А той сказав:

— Ні, ми зробім їй скляну труну. Та й почепимо її на ланцюжках на двох буках.

А вона лежить мертва, але така рум’яна і на лице файна, що не годен надивитися на ту красу. Малий медведик каже так:

— Ми так зробимо, і я буду її в тій труні колисати. Ви мете ходити собі в ліс, а я буду на буках колисати дівчинку.

Злагодили ту гойдалку і колишуть її таменька. Колише найменший медведик і більшим їсти варить.

А якийсь царевич їхав із своєю прислугою на польовання. Він був один у свого батька. Заїхав він із слугами далеко в ліс. Їхали, трубили. І натрапив царевич на хату тих медведиків. Подивився, а то щось колишеться на буках. Малий медведик колише. Глянув царевич, а то труна скляна, а в труні така файна дівчина. Він так сподобав собі ту дівчинку. І зачав просити медведика, би дав ту труну з дівчинкою йому. А медведик ніяк не хотів давати. Сказав, що не може дати без своїх товаришів.

Прийшли додому всі медведики, і зачав царевич їх усіх просити, аби вони віддали йому труну з дівчинкою. Та й так просив їх, що вони погодилися. Та й того маленького умовили. Царевич дав їм багато грошей, а її забрав. Він мав з собою бричку (як щось уполюють, то би мали собі де класти). Поклали труну з дівчинкою на бричку та й везуть.

Везе її царевич та все дивиться на ту дівчинку за склом. А дівчинка як то щоби спала, і усміхнена вона. Виїхали вони з лісу на поле. Дівчинка лежить у труні, рум’яна і файна така, що но. Їхали вони полем, а там був рів. Як бричка підскочила на тому рові і як фест тою труною гримнуло, яблуко вискочило у дівчинки з горла, і вона ожила.

Царевич дуже втішився, втворив ту труну, і дівчинка встала. Приїхали вони до царевича додому, і царевич з тою дівчиною оженився. І їли, і пили, по бороді текло, а в роті сухо було.