Про діда-ворожбита
Українська народна казка Буковини

Жили собі дід з бабою. За молодих літ вони все робили, а на старість і баба не годна робити, і дід не годен робити. Баба ще май пряде, а дід нічого не роби. Каже баба дідови: — Я тобі куплю книжку, ту, що по ній ворожать. Будеш заробляти ворожінням, та якось будем жити. А дід каже:

— Агій, стара! Я нічого не знаю та й буду ворожити? Щоб ще хтось набив?

— Будеш знати, — каже баба. Пішла і купила йому ту книжку.

— Ну, діду, іди на базар ворожити. Щось заробиш. А то була книжка, що по ній сліпі водя пальцями.

В одного пана вкрали коні. Підходи той пан до діда на базарі і каже:

— Вгадай, де мої коні. Вгадаєш — добре тобі заплатю, не вгадаєш — голову зніму.

Води дід пальцем по тій книжці та й каже панови:

— Їдна долина і горб, друга долина і горб, а в третій долині ваші коні.

Пішов пан на ту третю долину, а там його коні прив’язані. Вгадав дід! Заплатили йому добре, і пішов він додому. Приходи, а баба питає:

— Ну що, діду? Заробив щось? А дід показує гроші.

— Ну що, не казала я тобі, що ти заробиш?

— Авжеж, авжеж, казала. Будем жити,

А в царя обікрали банк, забрали касу з грішми. Цар по ворожбитах. Всі кажуть:

— Ми нічого не знаєм. Най старший скаже. Приходи цар до діда,

— Ти старший ворожбит? Скажи, де моя каса. Як не скажеш — голова з плеч.

А дід йому:

— Царю, ви мені будете сорок день давати їсти, що схочу, і через сорок день я вам скажу, де ваша каса.

Дід нічого не знав і думав, що йому голову знімуть. То хоч поїсть, що схоче, сорок днів.

Так він договорився з царем. Принесли йому вечерю, а один з тих злодіїв підходи під вікно. Послухати, що дід буде казати. А дід і каже:

— Ну, діду, вже є їден!

А то їден горнець принесли йому на вечерю. А злодій подумав, що то про него сказав дід. Прибіг до товаришів:

— Лиш я прийшов, а він каже, що вже є їден.

На другий вечір приходя під вікно два. А дід до баби каже:

— Ну, бабо, сідай до вечері, вже є два.

А то два горшки принесли. А злодії подумали, що то про них двох каже дід. Побігли до своїх товаришів:

— Дід каже, що вже є нас два!

Проходи сорок день, і дід замовив найголовнішу вечерю. А ті злодії говорять між собою, і їхній старший каже:

— Ви боїтеся. Я сам піду.

Та й пішов той старший під вікно. А дідови й бабі принесли вечерю у великому горшку. І каже дід:

— Ходи, бабо, є вже найголовніший.

А найголовніший злодій почув і думав, що то дід про него говори. Входи він до хати до діда. Та й каже:

— Діду, ми тобі дамо половину тих грошей, лиш не кажіть за нас. А дід йому:

— Що? Най тобі за половину знімає голову, а не мені.

— То добре, діду, ми всі гроші дамо, лиш нас не видавайте.

— Це вже ти діло говориш. Каже той до діда:

— Гроші закопані в лісі на полянці між трьома дубками. Приходи цар.

— Ну, де моя каса?

— У лісі на полянці, там, де три дубки. Між тими дубками закопані ваші гроші.

Цар забрав свої гроші, добре заплатив дідови. Каже баба до діда:

— А я не казала тобі, що будем добре жити?

— Авжеж, авжеж, жиєм.

А цар подумав: «Зберу я всіх ворожбитів і зроблю для них обід». Зібралися ворожбити, посідали за столи, а цар вийшов надвір та й думає: «Що б його таке їм сказати, щоб вони вгадали?» А там коник у траві скаче. Цар кинув раз на него руку — коник вискочив, кинув другий раз руку — коник вискочив, аж за третім разом його спіймав. Входи цар до них і каже:

— Вгадайте, що в мене в руці. Як не вгадаєте — голови вам з плеч! А всі ворожбити кажуть:

— Як наш найстарший не скаже, то й ми не скажем. Перепитав цар усіх — не сказали. А цар до діда:

— Ну, найстарший, що є в мене в руці? Дід устає.

— Ну що я вам скажу, царю? Попався раз — вискочив, попався другий раз — вискочив. А як третій раз попався, то що буду робити?

А цар подумав, що дід угадав за коника. Та й каже:

— Так воно й було. Попався мені коник раз — вискочив, попався другий раз — вискочив. А третій раз я його спіймав. Правильно старший ворожбит угадав.

Дав цар дідови атестат, що він — головний ворожбит. І дід ще й зараз ворожи.