Про дідича, який побив горшки
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

В одному селі жив колись пан Псякревський. Люди боялися паниська, бо він губив розум від горілки і бив все, що бачив, а найбільше — посуд. Тому ніхто не сідав з ним випити.

Одного разу дідич прийшов до бідняка. Сів, розклав на лаві хліб і ковбасу, поставив дві чарки. Налив горілки й каже:

— Ану, ґаздо, вип’ємо за те, аби всім було по сім, а нам з вами — по вісім. І абисьмо здорові були.

Бідняк випив порцію, далі другу й третю, четверту вилив за пазуху. Спорожнили пляшку, взялися до другої. Жінка бідняка упала на коліна і підняла руки перед святими образами:

— Чим ми провинилися, о Божечку милий, що ти послав нам до хати пана?

Потім повиносила всі горшки, миски, горнята і сховала в солому. Дідич, такий п’яний, хоч йому зуби рви ліг тут же, на лавиці, й одразу захропів.

— Тікаймо, чоловіче, від цієї напасті, бо він як прокинеться, то повбиває нас! — змолилася жінка.

— Ні, я не йду зі своєї хати! Сиди тихо, жінко, щось придумаємо.

Коли добре стемніло, бідняк узяв Псякревського на плечі та й поніс на грядки до сусіда-багача. Поставив його в цибулі, попідпирав палицями й повісив йому торбу, в яку наклав городини. Багацькі пси помітили п’яного й гавкали, аж казилися. Багач подумав, що то прийшли злодії. Вийшов надвір, заглянув на город, а там хтось стоїть. «Відай, якийсь бідняк»,— подумав сусід і дуже розсердився. Схопив ломаку і одним ударом поклав злодія на землю. Але придивився, лупнув очима, аж то дідич Псякревський! Поторсав його — мертвий! Багач забіг до хати і гукнув до жінки:

— Ґвалт, жінко, я вбив дідича! Піду до в’язниці.

— Де ти його вбив?

— На грядках. Крав цибулю.

— Бери його, чоловіче, і віднеси в ліс,— порадила вона.

Послухав багач жінку, сунув Псякревського в мішок і поніс до лісу. Тільки ступив на стежку — здибав цигана, який теж мав мішок на плечах.

— Куди, цигане?

— На ярмарок, несу солонину. А ти?

— Я теж.

— Ходімо разом, не будемо боятися злодіїв,— промовив циган.

Опівночі дісталися до маленької хатини.

— Переночуймо тут,:— говорить циган.

— Най буде...

Зайшли в хатину — там нема нікого. Циган виліз на піч. Багач ліг на лаві, але йому не спалося. Коли циганисько заснув, багач зліз із лавиці, схопив мішок цигана і драпонув із хати. Пройшов трохи, кинув його в глибочезний яр і рушив, задоволений, додому. Удосвіта циган протер очі та й каже:

— Уставай, чоловіче, вже час у дорогу.

Але йому ніхто не відповів.

— Утік! — мовив сам до себе циган.— Думає, що як прийде на ярмарок раніше за мене, то ліпше продасть свою солонину!

Циган закинув на плече багачів мішок і почвалав до міста. Прийшов, а на торговиці сила-силенна люду .Аби марно не втратити часу, циган уже від воріт почав гукати:

— Солонину несу, люди добрі! Солонина!.. Ходіть купувати! Свиня була годована білим калачем з маслом і молоком! Солонина! Купуйте сьогодні, бо завтра не буде.

Звідусіль позбігалися до нього, бо ще ніхто ніколи не бачив циганського сала. Кричали з нетерплячки:

— Ану, давай!

— Ану, показуй!

— Ану, розв’яжи міха!

Циган шукав місця, аби викласти свій крам. З гіркою бідою примостився він коло возів з горшками, макітрами, тарелями. Розв’язав мотузку, але з міха висунулася голова Псякревського, що тільки прокинувся. Бідолаха циган витріщився на дідича, а дідич на цигана.

З натовпу сміялися, дивлячись як репетує в похміллі пан. Циган кинувся крізь натовп і так утікав, що аж курилося за ним. Псякревський подивився каламутними очима і відчепив від воза дрючок. Усі порозбігалися. Уздрів купи горшків на возах. Бив усе за рядом, поки не перебив усі горшки на ярмарку. У відповідь люди порахували йому зуби й ребра, і відвели до поліції.