☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Про дідові кози
Українська народна казка про тварин

Був собі дід — страшний, старий; була і баба у нього і було в них дві дочки і їден син-парубок, та мали багато кіз. Вийшла стара і кличе сина: «Гони, сину, пасти кіз». Він послухав, вигнав кози в поле і став пасти. Напаслись, наїлись добре, став захід сонця, він їх займає і жене додому.

Ото перебіг його дід: став на воротях в червоних чоботях, з сивою бородою, з золотою булавою і говорить:

— Кози мої,
Козоньки мої любі та милі,
Чи їли ви, чи пили?
— Ні, дідуню, не їли ми, не пили;
Бігли через гребельку-
Вхопили води крапельку,
Бігли через лісочок —
Вхопили кленовий листочок,
Оце стільки ми їли та пили.

Син каже: «Неправда, паслись вони добре і напились води».

Дід взяв убив сина за те, що перед ним брехав та не хотів пасти. Каже до дочки: «Гони, дочко, ти пасти, та гляди добре напаси». Вона погнала на траву зелену; так пасе, так пасе, що не треба лучче. Він знов перебіг їх, як став вечір, і став на воротях в червоних чоботях, з сивою бородою, з золотою булавою та й каже:

— Козоньки мої,
Козоньки мої любі та милі,
А чи їли ви та пили?
— Ні, дідуню, не їли ми, не пили;
Бігли ми через гребельку
— Вхопили води крапельку,
Бігли через лісочок -
Вхопили кленовий листочок,
Та й стільки ми їли та пили.

Дід розсердився страшно, взяв і дочку убив та й на гору закинув, та й кличе другої дочки: «Іди та гони і ти, дочко, кози пасти». Вона пасе, пасе до вечора; стала гонити додому, а дід знов побіг, став на воротях в червоних чоботях, з сивою бородою, з золотою булавою і, так як перше, став питати:

— Козоньки мої,
Козоньки мої любі та милі,
А чи їли ви та пили?
— Ні, дідуню, не їли ми, не пили;
Бігли ми через гребельку -
Вхопили води крапельку,
Бігли через лісочок-
Вхопили кленовий листочок,
Та й стільки ми їли та пили.

Дід тоді і ту дочку убив і на гору закинув, та й кличе уже свою бабу: «Гони ти ще, бабо, та хоч ти кіз напаси». Баба погнала, на зеленій траві так їх пасе, так пасе, що і не треба лучче. Напоїла добре. Прийшов вечір. Пригнала додому. Вийшов дід і знов питає:

— Козоньки мої любі,
Козоньки мої милі,
А чи їли ви та пили?
Кози сказали:
— Ні, дідуню, не їли ми, не пили,
Бігли ми через гребельку-
Вхопили води крапельку,
Бігли через лісочок
— Вхопили кленовий листочок,
Та й стільки ми їли та пили.

Дід тоді взяв та й бабу убив і закинув.

Нема що, жене дід і сам пасти. Так їх пасе, так пасе, що не ймучи віри! Та й каже сам до себе: «Еге, щоб вони всі так пасли їх, як я, то б кози не казали б, що не їли, не пили!»

Ото дождав вечора та й став їх гонити додому. Нагнав їх, а сам перебіг та й став на воротях в червоних чоботях, стоїть та й питає:

— Козоньки мої, голубоньки,
Козоньки мої любі та милі,
А чи їли ви та пили?

А козоньки своє:

— Не їли ми, не пили,
Бігли ми через гребельку
— Вхопили води крапельку,
Бігли через лісочок-
Вхопили кленовий листочок,
Та й стільки ми їли та пили.

А він тоді каже: «Еге! То ви такі? Коли це таке, то я дурнісенько дітей та бабу через вас повбивав! Почекайте ж, дам я вам». Бере тоді та з них живих давай шкуру здирати. Здер вже з їдної чимало, та ніж затупивсь, та він мусив покинути, пішов гострити ножа.

А коза, що вже була обдерта до половини, зірвалася та утікає, та вбігла просто до чоловіка в хату, та під піч. Діти йому поперелякувала, а все кричить: «Не мене, не мене». Діти кричать ґвалт, полякались, аж трясуться, а жінки того чоловіка якраз в хаті не було, пішла по воду.

Але вертається з водою. Входить у хату, а там діти так кричать, так кричать, що і сказати не можна! Вона швидше побігла до людей, до сусідів, стала просити: «Ідіть, люди добрі, за мною, бо щось страшне єсть у хаті».

Кум її зараз пішов, вбіг у хату, як побачив, та й каже: «Тут щось тра робити, якось треба її вигнати звідціля з-під печі». Та й крикнув: «Обізвись, хто в кумовиної хаті, хто в кумовиної хаті! Обізвися, гей!»

А ця коза давай казати:

— Ой я коза дерта,
Напівбока обдерта,
Півбока луплена,
За три копи куплена!
Тупу, тупу ногами,
Заколю тебе рогами!

«Оце біда, кумо, — каже кум, — не виженемо, бо таке страшне та зле, що годі!»

Що вже не робили, все придумували люди, таки не вигнали. Бояться. Але їден каже: «Тут нічого ми не поможем, тра щось інше радити; треба іти по рака, то вона не буде бачити, як він підлізе до неї».

Привели рака та кажуть до нього: «Іди, раче, до кумчиної хати, щось там є страшне, та виженемо». Рак каже: «Зараз лізу».

Приліз нишком та під піччю сів. Ото кум знов каже: «А хто є під піччю?»

— Я коза дерта,
Напівбока обдерта,
Півбока луплена,
За три копи куплена!
Тупу, тупу ногами,
Заколю тебе рогами!

Рак цього не злякавсь, лізе, приліз до неї близенько та й каже:

— А я — рак, неборак,
Як ущипну — буде знак!

От як вщипнув він її, а вона тоді як звересне: «Не мене́, не мене́!» Стриб — та з-під печі. Тоді всі люди задивувалися, що рак не боявсь, вигнав страшну козу, а всі люди боялись там і приступити.

Про дідові кози. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 212. Зап. польська фольклористка Юзефа Мошинська від дівчини з с. Тхорівка Сквирського пов. Київської губ. Час запису не зазначений. Збір відомостей, IX, стор. 111—113.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.