Про залізного медведя
Українська народна казка Бойківщини

Був єден господар, мав три сини. Найменший син називався Попелюх, бо усе бавився в попелі і не хотів робити. А тоті два були годні хлопці. Наробили вони оборіг сіна, а Залізний медвідь приходив тото сіно їсти. І виправив тато найстаршого сина пильнувати. Той пильнував, пильнував, і вже день починався. Хлопець думав, що не прийде медвідь, і трохи заснув. Пробудився — медвідь уже їсть сіно. Наївся та й пішов. Приходить хлопець додому, батько ся питає:

— Впильнував-ис?

— Нє. Їв медвідь. Середущий каже:

— Я піду. Я впильную.

І пішов. І так само, як старший, пильнував. Приходить домі, питає батько:

— Впильнував-ис.

— Ніт, не впильнував. А той Попелюх каже:

— Я піду, я впильную. Але нехай мені служниця принесе в мисці борщу під колибу вечеряти.

Він пішов. Приносить служниця борщ. Сів він і їсть. А миша вискочила з-під оборога і скочила в миску до нього борщ їсти. Служниця каже:

— Нажени її. А він:

— Най їсть.

А той Попелюх взяв з собою вільховий ліворвер, що він сам собі зробив. Миша попоїла та й каже йому:

— Ти спи, не бійся нич. Як прийде Залізний медвідь, я тебе збуджу. Той ліг та й собі спить. Вже день робиться, Залізний медвідь приходить і їсть сіно. А миша сказала Попелюхови:

— Стрілиш перший раз — не вб’єш ’го. Другий раз, — каже, — пораниш ’го в ногу, і буде течи з него біла, кров.

Миша збудила ’го. Він устав — медвідь якраз їсть сіно. Стрілив він з вільхового ліворвера — не попав. Другий раз стрілив — сильно поранив ’го в ногу. Потекла біла кров, і поранений медвідь пішов.

Прийшов Попелюх додому, а його питаються:

— Ну, приходив Медвідь?

— Приходив. Я його поранив у ногу.

Він прийшов додому, а ті два брати збираються в дорогу. Бо в їхнього короля тої ночі пропали з хати три дочки. І розіслав король по селах: хто відшукає його дочки, тому дає половицю майна свого і дасть за нього заміж дочку. То вони ся збирають туди. Напекла їм мама хліба, надавала всього на дорогу. А Попелюх каже:

— Та й я піду з вами, браття. Вони його не хотять брати з собою.

— Та возьміть мене, — каже, — не бійтеся, зле вам зо мною не буде.

Вони й кажуть:

— Но, як хоч’, то ходи.

Набрали вони собі їсти, а йому мама й батько не дали нічого. Він узяв собі той вільховий ліворвер, сірнички і ножик. Йдуть вони, ідуть попри той оборіг з сіном, тим слідом, де з медведя кров біла текла. Вони хотять іншою дорогою йти, а він каже:

— Ходіть за мною.

Та й ідуть вони за тим слідом, що медвідь поранений зробив. Сідають вони їсти, а йому нічого не дають. Сидить голоден. Вони встають, і він іде за ними. Вже все поїли, вже не мають сами що їсти.

Ідуть, а там полянка межи лісом. З лісу вискочила серна. Він з того вільхового ліворвера повх — і вбив ту серну. За першим разом убив. Вони прибігли з ним, зняли шкіру, розклали огонь і спекли. І їли вже всі три. Як попоїли, каже Попелюх:

— Видите, браття, ви мали, ви їли, а мені не дали. А я вам дав. Ідуть стежкою, куди той медвідь поранений ішов. Надибають цигана. Каже той циган:

— Куди ви, хлопці, йдете?

— А йдем, — каже, — щось шукати.

— Возьміть і мене з собою.

— Та ходи.

Приходять, а там, де Залізний медвідь пропав, дуже велика яма в земли. Каже циган:

— Я коваль — вмію ланц зробити і в ту яму спустити.

Циган десь відти-не-відти набрав заліза і зробив ланц. Каже Попелюх:

— Отут мають бути того короля всі три дочки.

Зробили таку латонку, щоб Попелюх сів, би ’го спустити на тім ланцу надолину, в ту яму.

— Я їх піду шукати. А ви стійте над тою ямою і чекайте. Я всіх трьох маю вирятувати.

А то злий дух позакрадав тоти всі три доньки. І сказав Попелюх:

— Як я задзвоню в дзвінок, би ви спущали знов ланц.

Його спустили вниз. А в тій ямі під землею хати були. Заходить він в одну кімнату, а вона шиє на машині, найстарша королівська дочка. І вона його знала.

— Ти, Попелюху, що тут робиш? Відки ти тут узявся? Тікай, — каже, — звідси, бо як прийде мій чоловік, то тя уб’є.

А він до дівчини:

— Ти збирайся. Що маєш, бери з собою. Я тебе вирятую звідси, підеш до свого батька.

Вона каже:

— Що тобі дати за то?

— Я нич не хочу.

— Я лишаю тобі платочок на знак.

Він задзвонив, вони опустили той ланц. Вона що мала, забрала з собою, і витягли її нагору.

Попелюх пішов у другу кімнату, а там середуща королівська дочка їсти варила. Каже вона:

— Що ти тут робиш? Тікай, бо як прийде мій чоловік, то тя вб’є. Він їй:

— Не бійся нич. Збирай, що маєш, і я тебе вирятую. Вирятував твою сестру й тебе вирятую.

Вона забрала, що їй там треба було, він подзвонив, вони її витягли. Вже дві нагорі. І дала йому середуща дочка на знак брильянтовий оріх.

Тоді найшов він тоту третю, найменшу. А вона й каже:

— Чо’ ти прийшов? Тікай. Як прийде мій чоловік, то він тебе вб’є.

А Попелюх каже:

— Не бійся, збирай, що маєш, і бери з собою. Підеш там, де твої дві сестри.

Вона набрала, що їй треба було, він подзвонив, і вони її витягли. І та найменша дала йому золотий перстень. Та й каже:

— Перекинеш цей перстень з єдного пальця на другий, і що ти задумаєш, то тобі станеться.

Він тій найменшій дав карточку, на якій написав, би четвертий раз ланц спустили — він уже сам буде йти нагору. Прочитали тоти браття й циган ту карточку, що він написав, і прив’язали вони на той ланц великий камінь і той ланц з каменем спущали, би його там убило, того Попелюха. А він став на боці і чекав, як вони будуть спущати той камінь. Він не знав, що вони так зроблять. Чує, так фурдить дуже той камінь, і відскочив на бік. Йому очі затріскало болото, але не вбило його. Він повтирався та й пішов. І заплакав, бідний.

Ходить він. А там була річка. Він ходив по заріночкови. Перекинув той перстень з пальця на палець і подумав, щоби він перейшов на другий бік, за річку. І зробилася через річку золота лавка — він перейшов.

І став падати грубий залізний дощ. А там орлиця мала малі пташенята свої. Вони стали дуже пищати, а він скинув з себе свитину і накрив тоти пташенята. Летить на него тотих пташенят мама. Він собі думає: «Вже мене заїсть». А та вірла каже:

— Що ти хоч’ за то, що ти моїх дітей вирятував? Я вже, — каже, — тілько мала дітей і ніколи не можу їх вигодувати, бо надійде той залізний дощ і їх поб’є.

Він і каже:

— Нічого не хочу, лиш ня вирятуй. Би я там був, відки я є. Вона до нього:

— Наїмай єдну коновцю риби, а в другу води набери — і сідай на мої крила. Як я поверну голову в єдну сторону, подаш ми риби, в другу — води

Вона що поверне голову в єдну сторону, він їй риби кине, в другу — води подасть. А під верхом, вже він видів світло, впустив коновцю з рибою. Він ся настрашив, що його тота птаха пустить униз, взяв ножик і врізав собі ноги та й подав їй замість риби в рот.

Підлетіла вона наверх і каже:

— Що ти мені дав таке смачне наостанку?

Як він показав ту рану, птаха ригнула, м’ясо вилетіло з неї і пристало до ноги, як було. Вона йому подякувала, що він її діти врятував. А він їй, що винесла його на світ. І вона собі полетіла, а він пішов додому.

І такий йому жаль, що браття так зробили з ним. Повернув він до одного кравця переночувати. Той кравець мав четверо дітей, бідний був такий. Каже Попелюх:

— Може, би-сте прияли мене до себе на роботу? Кравець каже:

— Я знаю.

А його жінка:

— Ми не потягаєм, маєм четверо дітей. Та що будем їсти? А він зачав дуже проситися, і кравець каже:

— Най буде.

— Я буду вам ґудзики пришивати, якось будемо жити.

А його два брати вже женяться з тими королівнами, що він врятував. А циган — з найменшою. А тота найстарша донька принесла до того кравця вбрання шити до шлюбу. Таке вбрання, що такого ніде нема. Приходить, дає гроші. Каже кравець:

— Та де? Відки я матерії такої візьму? Я не маю такої. А той, що його приняли на роботу, каже:

— Беріть, пане майстер, ранок мудріший від вечора. Та кинула гроші та й пішла.

Кравець журиться, не знає, що робити. А Попелюх узяв той оріх, перекинув з руки в руку і подумав, щоби таке вбрання було.

Він пізнав тоту дівчину, а вона його не пізнала.

Кравець рано встає, а вбрання вже готове лежить, і молода запрошує кравця на весілля. Та й забрала вбрання. Приходить середуща сестра. І їй треба зшити вбрання. Тоже хоче зібратися до шлюбу. Кравець не потягає. Каже:

— Відки я це зроблю? А хлопець:

— Та беріть, пане майстер, ранок мудріший від вечора.

Рано встає кравець, а вбрання вже висить готове. Та приходить і аж сама не знає, як віддячитися. Забрала, принесла гроші і запросила кравця на весілля. А то єдної неділі всі три весілля мали бути.

Незабаром приходить і третя, найменша. Та захотіла золоте вбрання. Кравець відпрошується. А той каже, челядник:

— Пане майстер, беріть, ранок мудріший від вечора.

Рано встає кравець, а вже вбрання готове, бо він перекинув перстень з єдної руки на другу. Прийшла вона, заплатила кравцеви, запросила його на весілля, би доконче прийшов. І того челядника запрошує.

Кравець збирається на весілля і просить, би йшов його челядник. А той каже:

— Ви йдіть, а я буду вдома. Чого я туди піду?

Майстер зібрався й пішов. А челядник перекинув перстень з руки на руку і подумав, щоб перед ним став красивий вороний кінь, щоб він над’їхав, як будуть іти королівські дочки до шлюбу.

Вони йшли, і в той момент він над’їхав. Вийняв хустину, що тота найстарша дала, і та дівчина пізнала хлопця, що її врятував.

— Отой мене, — каже, — рятував із неволі.

І та середуща пізнала його, і найменша. І не йшли вже вони до шлюбу, вернулися до хати і взяли того хлопця за стіл. Два старші браття поженилися з старшою й середущою, а та найменша, що мала виходити заміж за цигана, за того хлопця вийшла, що врятував їх усіх трьох. І він подарував браттям, сказав, би батько їх не розстрілював — батько хотів за тото усіх трьох розстріляти. І розстріляли одного цигана.

І їли, пили, веселилися. І я там була, і їла, і пила. І долі бородою текло, а в роті сухо було.