Про злодія Тимка і пана
Українська народна казка Гуцульщини

В одного чоловіка було три сини. Цей чоловік жив недалеко дідицького двора. І все робив у цего дідича. Одного разу дідич вийшов до свого поля, оглянути, чи достигло збіжжя. І каже до свого робітника:

— Ти би післав своїх синів на науку, щоби вони так тяжко не бідили, як ти.

І він післав своїх хлопців на науку.

Пройшло кілька років, одного разу питаються на роботі пан:

— А чого твої сини навчилися?

— Та, — каже, — найстарший навчився ковальства, а середущий — шевства. А наймолодший... я вже не хочу й казати.

— Та прецінь, — каже, — що? Кажи, чоловіче.

— Та мені встидно, я не можу це казати.

— Та й що таке?

— Та, — каже, — навчився красти.

— Ну то, — каже, — мемо знати, чи він знає красти. А старшого я озму до себе. Мені тепер якраз помер коваль, най іде твій син та буде намість него. Та й шевця мені, — каже, — треба. А наймолодший най прийде, я подивлюся на него.

Тато їх вертає т’хаті та й каже:

— Маєте, сини, роботу. А ти, — каже, — навчився діла нефайного. Але казав дідич, щоби й ти прийшов.

Приходить Тимко, заклюпав у двері, пан відтворив. Увійшов.

— Сідай.

Сів Тимко на крісло, роздивляється. Бо він що в селянській хаті видів? Питає пан:

— Ну що ти ся навчив, Тимку?

— Я навчився красти.

— Ге-е-е, мемо знати, чи ти навчився красти. Ану вкради в мене бика.

— Я, — каже, — вкраду собі, а не вам.

Але дідич з цего засміявся. Посилає дідич двох слугів з волом на продаж. Місто, де був ярмарок на воли, було далеко від їхнього села. Узяли слуги вола на воловід і ведуть. Ведуть дорогою, а дорога йде через ліс. Кривулями йде. А Тимко засів у лісі, стяг з себе один черевик і поклав на дорогу, я сам сховався за корч. І чекає, коли вони надійдуть.

Слуги з волом надходять, дивляться, лежить на дорозі черевик. Один підняв той черевик, пообзирав — черевик дуже добрий, майже новий, але один. Та й каже той до другого:

— Видиш, якби був ще другий, вже би ся вбув. А як нема другого, та й що мені з цего одного?

Та й лишили той черевик і пішли далі.

Як їх уже не було видко, Тимко збіг на дорогу, взяв той черевик, оббіг лісом, обігнав їх і поклав на дорогу з другої ноги черевик. А сам відійшов за корчі. Надходять слуги з волом, находять цей черевик, подивилися та й кажуть один до другого:

— От якби-м були взяли той, вже були би-м ся вбули. А другий каже:

— Треба вернутися та взяти той перший черевик. Але віл дуже ліниво йде, та й не хочеться їм вертатися з волом. Один каже:

— Ти знаєш що? Силяймо вола до корча та й вертаймося за черевиком.

— Ти добре порадив.

Присилили вола до корча, а сами вертаються. Ідуть, ідуть — все нема того черевика. Один каже:

— Ні, то відай далі було.

Ідуть далі та й учинилися за кривулею, так, що їм вола вже й не видко.

А тим часом Тимко збігає з корчів, відв’язує вола, забирає черевик і пішов з волом у корчі. Слуги вертаються — ні вола, ні черевика. Бачать вони, що лихо зробили, та й межи собою сваряться. Зрозуміли, що треба було одному сидіти з волом, а другому йти за черевиком.

Вертаються вони та й розказують дідичеви, що таке-отаке було, що вони пішли за черевиком та й втратили вола. А дідич їх насварив та ще й вибив.

На другий день посилає дідич слугів по Тимка. Прийшли слуги та й кажуть:

— Казав дідич, аби ти, Тимку, прийшов до него. Тимко приходить, запукав у двері.

— Проше, проше, — каже дідич. Тимко зайшов.

— Сідай. Це ти, Тимку, вкрав у мене вола?

— Я ж казав, пане, що вкраду собі, а не вам.

— Ге-е-е, як ти такий злодій і так умієш красти, вкради в мене в стайні кобилу.

— Я украду, пане, але собі, а не вам.

Але пан лиш засміявся. Най він украде кобилу!

І сказав дідич слугам: одному сідати в стайні на кобилу, одному держати за хвіст, а третьому за гриву. І стайню замкнув дідич на колодку. А псів поприсилював під стайню. Якби хтось прийшов красти, то пси дадуть знати.

А Тимко цілий день спав. А під вечір пішов у склеп і купив собі півлітер горівки, ковбасу, узяв собі дві ручки прядива, дістав тоту терлицю, що колопні ся тре. Та нарізав солонини і наробив собі з дроту таких гачків, як ся риба ловить. І як надворі стемніло, підсувається під стайню. Начіпляв на гачки солонини та й дав псам. І пси так ся зловили, як риба на гачок. Вже й не гавкали.

А сам Тимко вилізає на стрих на стайні. Чує, слуги межи собою говорять. Один каже:

— Я добре сиджу на кобилі. Другий каже:

— Я добре держу.

А Тимко прорізує ножем над ними в стелині діру, розтикає шклянку, бере її на мотузок і колише над слугами. Каже один слуга, той, що сидів на кобилі:

— Е-е-е, тут так файно чути горівкою. А другий каже:

— Ану мацай там, шукай.

Той шукає, шукає в темноті.

— Є, — каже, — шклянка!

А той каже від кобилячої гриви:

— Тут чути й м’ясом. Ану шукай. Та й шукає той — є ковбаса!

А за тою шклянкою горівки друга коло них з’явилася та й третя. І понапивалися всі так, що й повалилися. А Тимко злізає з полу, виймає в’язочку ключів, розмикає колодочку в стайню, входить до стайні, вносить терлицю, кладе на терлицю п’яного до безтями слугу. Та й прив’язує до терлиці прядиво і намотує на руку тому, що держав кобилу за хвіст. А з другого боку намотує на руку ручайку прядива тому, що тримав кобилу за гриву. Та вивів кобилу, сів на неї й поїхав.

Рано очікує дідич, що мають слуги йти до роботи, а вони щось не виходять із стайні. Але він спокійний, бо пси не гавкали і не давали йому знати. Значить, усе в порядку. Але посилає він служниць, аби йшли до стайні збудити слуг. За цілу ніч мали часу виспатися. Служниці відтворили двері та й у ґвавт. Та й ґвавтуючи біжать до дідича.

— Чого ви, — каже, — ґвавтуєте?

— Там якесь таке та й таке у нас у стайни, — каже одна служниця.

— Ти що, дурна? — каже. — Іди геть!

Пішов пан сам подивитися. Приходить, утворив двері, а там один на терлиці дрімає, а два закрутили прядиво за руки та й сплять на землі. Каже дідич до слуг:

— Що це ви робите?! А той каже:

— Я сиджу, сиджу. А ті кажуть:

— Я держу, держу.

— Та що держиш?

Вибив пан слугів та й посилає по Тимка.

— Казав пан, щоби ви, Тимку, прийшли. Приходить Тимко.

— Добрий день!

— Добрий день. То ти, Тимку, вкрав у мене кобилу?

— Я ж казав, пане, що вкраду собі, а не вам.

— Ге-е-е, як ти такий злодій і вмієш так красти, то би ти вкрав у мої жінки перстень з руки.

— Я, — каже, — вкраду, але собі, а не вам.

Та й пішов Тимко т’хаті. А пан засміявся. Він знає, що в пані, його жінки, украсти з пальця перстень — то не така легка справа. Тимко не вкраде!

А Тимко купив собі таке фівкало (колись за двадцять грошей такі продавалися), убив кота, облупив, зняв з него шкіру. Придбав собі рідкої смоли ще й горнець купив череп’яний. І як добре смеркло, він зайшов тихо в панський передпокій і в куті за шафою сховався. І сидів за шафою, поки не вчув, що вони вже сплять. Уже пан хропить.

Пан з панею спали на ліжку. А коло того ліжка було друге ліжко, і там два слуги спали, але головами докупи, а ногами той туди, а той туди. А з другої сторони спали дві служниці. І пан з панею всередині межи цими двома ліжками. А на печі малий служка спить.

Тимко тихо поклав облупленого кота межи ті дві служниці. А двох слуг зав’язав волоссям докупи та ще й смолою волосся засмолив. А межи пана й паню поклав горнець. А служці, що на печі спав, забив у рот цисе фівкало. Хлопець усе що дихне, то фівкне. З того фівкання пробудилися служниці. Пробудилися та мац коло себе — щось мокре лежить коло них.

— То ти, — каже, — дитину вродила?

— Ні, то ти!

Та й одна другу по голові кулаком. Б’ються служниці. З того пробудилися й слуги. Та й один другому:

— Що ти мене за волосся тягнеш?

— Ні, то ти мене тягнеш!

Та й один другого кулаком. Б’ються й слуги.

А хлопець спить на печи та й фівкає. Та й з того всього пан з панею пробудилися. Та й розілляли смолу з горшка, що стояв межи ними. Пані напудилася, що вимаститься перстень. Та й каже до служниці (а в неї було ім’я Варварка):

— Варва’, Варва’, на тобі перстень.

А служницям не до перстеня було, вони з тою «дитиною» не можуть упоратися. Вони кулачкуються та воюються. А Тимко вже руку підставив під перстень. Пані думає, що дала перстень служниці, тій Варварці, а вона Тимкови дала. Тимко перстень у кулак та й з покою щез. І слід за ним пропав. Нарешті засвітили.

— Що тут у вас? — питає пан.

Поки слуги розчепили волосся, поки служниці придивилися, що це на дитина, а облуплений кіт, Тимко вже далеко був. Пані до служниці:

— Віддай перстень. А служниця каже:

— Я не брала перстень.

Виходить, що Тимко вкрав перстень. Полягали всі знов спати, а рано пан посилає слугів до Тимка.

— Казав пан, аби ти, Тимку, прийшов до него. Тимко приходить.

— То ти в мене, Тимку, вкрав перстень з жіночого пальця?

— Я ж казав, пане, що вкраду собі, а не вам.

— Ге-е-е, як ти такий, — каже, — злодій, так умієш красти, то вкради в мене паню.

— Слухайте, пане, я вкраду паню, але собі, а не вам. І би-с знали, пане, що я вам паню не верну.

Але пан з цего засміявся. А Тимко подивився на пана та й пішов т’хаті. І цілий день спав.

А того тижня в селі, де був той пан, умер старець, жебрак, що ходив жебраючи. Його поховали, а Тимко увечір відкопав того трупа, та на плечі його і т’хаті. І як уже було десь коло опівночі, пішов з тим трупом до пана, під його двір. Пані спить, а пан з пістолем вартує, ходить у хаті попри вікна, попри двері. Якби злодій Тимко прийшов по паню, він його застрілить.

А Тимко приходить з мерцем під вікно і все покаже труп у вікно та й назад потягне. Все в вікно та й назад. Пан придивився. «Ага, гостю, ти прийшов. Тепер тобі конець». Труп показався в вікно, а пан тровх! А Тимко пустив трупа та й сам за вугол.

Пан вийшов надвір, подивився — є труп. «Значить, убивчим. Вже він більше красти не ме». Іде будить слугів і каже їм, що вже вбив Тимка, цего злодія.

—-Треба його віднести в ріку, там, де крутіж. І камінь йому до шиї і в той крутіж.

Слуги взяли ношу й верету. Та трупа в верету, поклали на ту ношу та й два несуть. А пан іде з ними в супроводі, би показати, де то крутіж добрий. Та й камінь йому до шиї, та й у крутіж.

Як вони вже далеко відійшли від дому, Тимко вбігає в покій. Добирає собі такий голос, яким пан говорив і каже пані:

— Вже Тимка нема. Ходімо пройтися.

Пані думала, що то її чоловік, пан. Устає, а цей її за ручку. А як вивів з покою надвір, то пані пішла за ним, як вівця за вовком. Вертається пан із слугами, входить до покою.

— Де пані? Вже пані нема.

Шукають пані — нема. Але ж він Тимка вбив. Не може бути, щоб Тимко вкрав. Ідуть назад у той крутіж, витягають слуги з води того небіжчика, приносять до двору, добре оглядають. А це померлий жебрак, не Тимко. Вбили мертвого. І пан засміявся ще раз, останній раз.

Посилає пан за Тимком. Приходять слуги.

— Слухай, Тимку, казав пан, аби ти прийшов до него.

— Добре, я прийду. Приходить Тимко.

— Добрий день!

Добрий день. Слухай, Тимку, то ти вкрав у мене, — каже, — паню?

— Я ж казав, що вкраду собі, а не вам. І я казав, що не віддам паню.

— А що би ти хотів, би ти мені віддав паню? Я, — каже, — даю міх грошей.

Тимко каже:

— І за міх грошей не можу віддати паню, бо я паню, — каже, — продав найстаршому люциперови.

—- Але може, ти там якось би договорився. Я дам не міх, а віз грошей.

— Віз грошей — це замало. Як запишете на мене половину всього майна і дасте ще віз грошей, отоді я поверну паню.

Пан записує на Тимка половину свого майна і дає віз грошей. Він віз грошей додому і каже до свого батька:

— Слухайте, батьку, ви казали, що я нефайного діла навчився. А я ж вам казав, що буде і вам добре, і мені добре.

І викупив Тимко від чортів паню та й вернув її панови. І більше вже не крав, бо був багатий і мав з чого жити.

Та й з тої великої радости, що став він великим багачем, зробив Тимко забаву. Я на тій забаві був, їв, пив, бородою текло, а в роті сухо було. І я на тім великім бенкеті упився. Як упився, та й змерз, а вони мене на піч висадили, аби я там нагрівся. А на печі було клоччя, що колопні терли. А вони набивали тим клоччям гармати та й «на віват» стріляли. І як замотали мене тим клоччям та як забили в гармату. Та як мною стрілили, то я впав у млин, там, де зерно ся сипле, але не знаю, як то ся називає. Та й байці конець.