Про криниченьку та вербу
Українська народна казка Чернігівщини
Жив у селі шинкар і мав свій шинок. Багато чоловіків і хлопців бувало там. Дружина шинкаря померла і він залишився сам з маленькою Оленкою на руках. Дочка підростала і скоро стала красивою, стрункою дівчиною. Багато хлопців заглядалися на Оленку і годинами просиджували в шинку. Але дівчина нікого з них не виділяла, з усіма була щира і привітна.
Якось з’явився у пана Хаєцького молодий гарний наймит Василь. Полюбив Василь Оленку всією душею. Оленка відповіла взаємністю. Та не про таку пару для своєї єдиної дочки мріяв шинкар. Наказав він Василеві і близько не підходити до шинку та своєї дочки. Олена вельми сумувала за Василем.
Якось зустрілися вони біля криниці. Розповіла Оленка Василеві, як щиро кохає його і не може без нього жити. А шинкар, довідавшись про це, вигнав Василя з села.
— Не тужи, моя мила Оленко, — сказав Василь, — я тепер тебе не покину і ніякі погрози твого батька мене не злякають.
Цілий місяць потайки вони зустрічалися біля криниці. Дізнався про це шинкар, розгнівався. Поїхав у місто і попросив, щоб Василя забрали в солдати. Гірким було прощання закоханих. Оленка плакала і обіцяла:
— Я дочекаюся тебе, Васильку!
Пішов Василь у солдати і наче в воду канув. Ні листа, ні вісточки не шле солдат Олені. Всі сльози вже вона виплакала. Вийшла дівчина ввечері до криниці, де вони з Василем стрічалися і заспівала:
Летить голка через балку
Та й летючи кряче.
Чорнобрива дівчинонька
Ходить гаєм, плаче.
Не пускає її мати
Вранці до криниці.
Ні жито жать, ні льону брать
Ні на вечорниці.
Враз з’явилася перед нею стара баба і сказала:
— Тужи, плач, моя горлице. Нема твого Василя, загинув на чужині.
Кинулася Оленка до старої, схопила за руки та з горя і туги перетворилася на молоду і гарну вербу. А стара пропала так само, як і з’явилася.
Через рік повертається щасливий Василь додому. Розказали йому добрі люди про все, що сталося. Прийшов він до криниці, сів під вербою і гірко заплакав. Прийшли вранці жінки до криниці, а там біля верби виріс молодий гарний дубок.
Так і стоять вони поруч, простягаючи одне одному руки-гілля. Захищає дуб вербу від вітру, а в бурю ніжно пригортає до себе.