Про не дуже розумних жінок
Українська народна казка Гуцульщини

Була одна вдовиця-багачка. Вона була не дурна, але й не дуже розумна. її чоловік Михайло помер і вона віддалася за другого. Бо колись парубки охоче брали удовиць. Бо парубків було багато, а в удовиці було все готове: і хата, і поле, і маржина ^*. Той другий чоловік дуже любив поле й худобу. Пішов він у поле орати, сіяти, а жінка лишилась вдома. І заходить до неї оден нероба, що хотів їсти, пити і гроші мати, а нічого не хотів робити. Він був з далекої сторони, і вона його не знала. Повертає він до хати.

— Слава...

— Навіки слава...

Питає вона, звідки він родом. А він їй каже, що з такого-то далекого села. Вона про таке село й не чула.

— А відки ви сьогодні йдете? — питає вона. Він їй каже:

— Йду з раю.

— А ви не виділи там мого Михайла?

— Видів. Я його знаю дуже добре.

— Перейшов він уже чистилище чи ні?

— Ні, — каже, — не перейшов. А вона йому каже:

— А чому? Може, там треба грошей?

— Треба, — каже, — треба.

Вона його питає:

— А багато треба грошей, аби перейшов чистилище?

— А треба з двіста банок ^*.

— А не могли б ви передати йому гроші? — питає вона. А він каже:

— Чому не міг би? Передам.

І вона винесла гроші і йому подала. І запитала про вбрання:

— Чи не могла б я йому щось із убрання передати? А той каже:

— Передайте, бо вбрання на нім зовсім пірвалося.

Вона внесла щонайдорожче вбрання і йому подала. І в бесаги ^* солонини, бужениці, ковбаси. І попросила, щоби він то подав її Михайлови, і той собі пішов.

Приходить з поля її чоловік. А вона така весела. Розповідає чоловікови:

— У нас були гості.

— А що за гості?

— Ой, дуже важні. Був чоловік з раю. Він там був з Михайлом. Михайло ще не перейшов чистилище. Та й убрання його вже постаріло. Я дала нове. Та й дала на харч солонини, м’яса, ковбаси. І треба Михайлови грошей, то я дала двісті банок. Та й просила, аби він то все Михайлови доручив.

Цей другий чоловік думає: «Що робити?» І каже він їй:

— Я іду в світ. Як найду таку саму дурну, як ти, то вернуся до тебе, а як не найду, то не вернуся.

І поїхав він від неї.

Заїхав він кіньми в далеке село і видить: на подвір’ю в одного багача ходить велика-велика вгодована свиня. Повертає він на то подвір’я, а там стоїть ґаздиня. Він каже:

— Добре, що я вас найшов, ґаздине, я приїхав щось вас просити. Та жінка каже:

— Будете казати.

— Я з того й того села. У мене віддається свиня. Ми чули, що і в вас є гарна свиня. Чи ви би не пустили її до моєї свині в дружки?

Ґаздиня:

— Та чому? Пущу.

Ґазди дома не було. Сказала вона служницям помити свиню. Настелили соломи, висадили свиню на віз.

Привіз той чоловік свиню додому, і жиють вони з жінкою по нинішній день.