Шукаю роботу
HTML CSS JavaScript розробник
Українські казки

Про невірну дружину
Українська народна казка Буковини

Був собі гарний хлопець на ім’я Іван. Шив з батьком чоботи. Що за тиждень наробили, в неділю виносили продавати.

А в одного купця була дівчина. Сподобала та дівчина Івана та й почала його питати:

— Відки ти, з якого села, як звати?

— Я — Іван Іванович, швець, ми з татом чоботи робимо.

— Ходи зі мною, — каже та дівчина. — А чоботи зостав на батька. Повела вона його з собою, нагодувала добре, дала сто рублів та й каже:

— Кинь цю роботу. Я тебе полюбила і хочу за тебе заміж іти. Сватає мене син одного купця, та я його не хочу, бо він поганий. Ти завтра ввечері будь на такому-то місці.

Як узяв він тих сто рублів, то так урадувався, що й забув на другий день піти на умовлене місце; накупив на ті гроші товару та й далі шиють з батьком чоботи. Нашили і знов на базар. Не встигли розкласти товар, а та дівчина вже й тут.

— Я казала тобі, а ти не послухав мене. Ходімо зі мною. Приводить вона його в магазин і каже:

— Вибирай собі костюм.

Купила йому костюм, краватку і ще багато чого. Вбрала його файно і наказує:

— Щоб ти більше тою роботою не займався, бо мені страмно. Після того вони ще кілька разів зустрічалися, і чимало грошей вона витратила. Дізнався про це купецький син, якого дівчина не хотіла, та й каже її батькови:

— Ваша дочка рознесла багато грошей.

Той зразу до каси, робить рахунок, а грошей не вистачає. Розпитався він дочку. Тоді закликає Івана Івановича і говорить:

— Забирайся, щоб тебе тут не було, бо як будеш, то я тебе знищу.

— Дайте грошей, то поїду, бо я не маю з чим їхати, — каже Іван. Дав купець стілко грошей, кілко Іван міг у руку хапнути. Пішов

Іван на пристань, купив собі корабель та й почав їздити з держави в державу і продавати всілякі товари. І часто згадував він за ту дівчину та дивився на іменний перстень, який вона подарувала.

Одного разу подумав Іван: «Ану, поїду в той город. Може, побачу?» Коли приїхав, то сказав рознести по городу афішки, аби люди приходили купувати товари на його кораблі. Прийшов і батько тої дівчини. Набрав собі всього, а грошей не вистачає. Іван зразу впізнав його, а той Івана не пізнав. От купець і каже Іванови:

— У мене грошей не стає. Але завтра маю весілля, то приходьте, і я віддам гроші.

На другий день бере Іван свого товариша та й іде на те весілля. Їх там файно прийняли. А молода ходить і пригощає дітей. Кого пригостить, той дарує їй гроші. Підійшла й до Івана, та не пізнала його. Іван пригостився, витягнув великі гроші і загорнув у них того іменного персня. Вона пішла в окрему кімнату, замкнулася там, розгорнула гроші і пізнала свій перстень. Та як побачила його, то так і впала нежива.

Люди сюди-туди за молодою, а її нема. Розломили двері, а вона мертва. «Що ж я наробив!» — подумав Іван.

Занесли мертву до церкви та й замкнули там на ніч, а самі почали лагодитися на похорон. «Піду я до церкви та хоч гляну на неї», — подумав Іван. Приходить, а там сторож, не пускає Івана. Заплатив йому Іван, і сторож пустив його та й замкнув за ним двері.

Довго стояв Іван коло труни. Аж тут з вівтаря обзивається якийсь голос: «Іване, уступися відци». А Іван стоїть. «Хай би я сам умер із нею», — думає він. Коли це другий раз обзивається голос: «Уступися!» А він стоїть. «Уступися, Іване!» — кричить втретє хтось із вівтаря. Аж тут на груди померлої упав звідкись папірець. Він узяв його і почав читати. Прочитав голосно раз, другий, а як прочитав третій раз, мертва підвелася. Підвелася та й каже:

— Як же я довго спала.

— Добре ти спала, але не знати, що далі буде, — каже Іван.

Та й веде її до дверей. А сторож як відчинив двері та як побачив її, то налякався і не знає, що робити.

— Не бійся, — каже Іван сторожу, — в чім вона є, в тім і назад повернеться в труну.

Прийшли вони на корабель, і сказав Іван своїм людям:

— Зробіть із воску дівчину та одягніть в одяг молодої, а молода одягнеться в інше.

Зробили воскову дівчину, віднесли в церкву та й поклали в труну. На другий день приходить Іван до купця, а там готуються до похорону.

— Ви хочете її ховати, а вона жива, — каже Іван.

А вони думають: «Що він говорить? Він якийсь неакуратний в умі». Приходять до церкви, Іван бере та й крає мертву надвоє. І всі побачили, що то віск. Питають, де ж поділася мертва. Приступає до Івана купець:

— Віддай дочку. А Іван каже:

— Оден пан викопав та й викинув на дорогу молоде деревце, а я узяв його та й посадив. Воно вже дає плоди, а той пан хоче відсудити його від мене. Я йому того дерева не дам. Дочку вашу я підняв із гробу, як те деревце з дороги — вона в мене на кораблі.

— Будемо робити весілля, — сказав батько.

Зробили вони весілля. Іван доручив свій корабель капітанови і відправив його торгувати, а сам зостався з жінкою в тому городі. Купили вони великий дім та й живуть собі.

А в той город приїхав на заняття полк, бо там добра толока була. Солдати стали біваком, а полковник шукає собі квартиру, та ніяк не може знайти. Іванова жінка й каже:

— Ми маємо багато кімнат, хай живе у нас. І прийшов полковник до них жити.

Іван шукає собі комерцію, аби дурно не сидіти, і часто не буває дома. Полковник кинув оком на його жінку, і порозумілися вони обоє. Аж тут приходить полкови наказ забиратися на своє місце. Полковник відправив солдатів та й збирається в дорогу сам. Жінка й каже Іванови:

— Давай проведемо його, проїдемо трохи з ним, бо я ще на кораблі не їхала.

На другий день забрала їх біржа і повезла до корабля. Коли приїхали на пристань, жінка говорить:

— Іване, я забула ключі й золотий браслет. Вертайся і привези. Іван поїхав, а вона пошепталась із полковником, і той приказав капітанови пускати корабель в хід. Повернувся Іван з ключами та браслетом, а їх нема — лиш димок видно на морі. Наймає він інший корабель і гай в погоню! Приїжджає на місце, а полковник з його жінкою вже на воєнному кораблі — не підступай!

Відправив Іван корабель, а сам зостався в тому місці жити. Одяг куфайку, не бриється тиждень-другий, заріс, зовсім змінився. І все шукає зустрічі з полковником. Вийшов він якось у город, дивиться — дорогою йде той полковник. Скинув Іван шапку, поклонився та й говорить:

— Будьте добрі, чи нема у вас якоїсь служби для мене?

— Є, — каже полковник, витягає зі шкатулки папірець та й щось пише. — Іди по такій адресі, і там тебе приймуть.

Пішов Іван з тим папірцем, та й взяли його у полковника служити. Служить він і все стережеться, щоби зі своєю жінкою в лице не стрітися. Але одного разу вносить він дров на кухню, а вона з других дверей і собі туди. Подивилася, обернулася та й пішла геть. І зрозумів він, що пізнала його жінка.

Якраз тоді полковник написав прикази, щоб зачитати офіцерам, які заняття мають бути завтра. А вона взяла ті прикази, зім’яла і викинула на сміття. Посходилися офіцери, побесідували, а приказів нема. Жінка й каже:

— Я виділа, що наш слуга взяв якісь папери та й відніс на смітник. Пішли туди і знайшли ті папери. Закликали Івана. Він каже, що не брав, але нема йому віри, а їй віра є.

Суд присудив Іванови розстріл через двадцять чотири години. Посадили його в темницю, а він виставляє голову і дивиться надвір. Вартовий каже:

— Як не сховаєш голову, то зараз застрелю.

— Мені вже не страшно, — каже Іван. — Як не зараз, то завтра вб’ють. Ти подивися, чи нема нікого, я кину тобі гроші. А то мене розстріляють, і гроші пропадуть.

Солдат був ласий до грошей, взяв їх, а Іван говорить:

— Там у грошах є папірець. Щоб ти мене через три дні після розстрілу відкопав і прочитав наді мною цей папірець три рази.

Солдат — його звали Ярославом — пообіцяв, що зробить це. Коли Івана розстріляли, жінка каже:

— Не ховайте його тут близько, а ховайте в полі і поставте на могилі караул, бо він оживе.

Так вони й зробили. Потрапила в караул рота Ярослава. Але сам Ярослав не йде, бо має гроші і гуляє в городі. Нарешті бере чверть горівки та й іде в караул на поле. А там ходить вартовий і не пускає його.

— Дурню, — каже Ярослав, — не видиш, що чоловік у сирій землі лежить? Втече він чи що? Не бійся, випий за моє здоров’я.

Солдат випив з тої чверті та й пішов з Ярославом у караульне приміщення. Там почали на вартового кричати, а Ярослав каже:

— Перестаньте, це я його зняв. Сіли вони та й кінчають горівку.

Понапоював їх усіх Ярослав, а сам узяв лопату, добув мерця, прикрив шинелею голову, засвітив свічку, дістав той папірець та й почав читати. Як прочитав три рази, мрець підвівся. Подали вони один другому руки. Воскреслий Іван каже:

— Я тебе нагороджу. Та й розійшлися.

— Чує Іван, що в царя дуже хворіє дочка. Відки не сходилися лікарі, нічого не допомагає. «Ану, піду і я», — думає Іван. Приходить, а на воротях не пускають.

— Тут уже не такі, як ти, були, — кажуть.

А цар ходив по балкону, забачив його та й махнув варті: «Пустіть!» Зайшов Іван і каже цареви:

— Я вилікую вашу дочку.

Прочитав над царівною того папірця, і вона підвелася здорова. Зрадів цар та й каже Іванови:

— Якщо не маєш жінки, віддам доньку за тебе, а як ні — то дам тобі, що скажеш.

А Іван йому відповідає:

— Я беру вашу дочку. І дайте мені під владу ту частину вашої держави, де служить такий-то полковник.

Побралися вони з царівною та й живуть. Одного разу він каже:

— Хочу побачити, чим я владарюю.

— То бери з собою солдатів, — каже жінка.

Але він не хотів брати солдатів. Вбрав шинельку, на голову капело та й пішов. Приходить у город, де стоїть той полк, заходить в корчму та й замовляє їсти. І всі дивуються, що такий нещасний, а такі дорогі страви замовляє. Аж тут попри вікно Ярослав іде. Іван постукав у вікно. Зайшов Ярослав, а він каже:

— Сідай, пообідай. З якої ти частини? Як твоє начальство? А Ярослав:

— У нас таке начальство, що не дай Боже нікому. Ще коли наш полковник ходив нежонатий, то легше було, а тепер узяв якусь гадину. Як не він, то вона в полк приїжджає.

Пообідали вони. Тут Іван скинув з себе шинелю, а на ньому царське вбрання. Ярослав схопився, а Іван каже:

— Сідай. Пам’ятаєш, ти стояв на посту коло тюрми і взяв у засудженого гроші?

— Пам’ятаю.

— А ти його відкопав?

— Відкопав.

— А що він тоді сказав?

— Сказав, що нагородить мене.

— Оце я й е той чоловік. І нагороджу тебе. На тобі цю записку. По ній тобі дадуть їсти-пити, скілко захочеш. Візьми завтра з собою ще одинадцять добрих хлопців та й приходь сюди. На другий день полк вишикувався. Приїжджає Іван у царському вбранні. Коло него полковник і жінка полковника на кони. Іван розпитує солдатів: «Як живете? Як вас годують?..» Коли це з вулиці пісні, крики — іде Ярослав і з ним одинадцять п’яних солдатів. Начальство пошепталося та й хотіло вийти напроти, щоб зупинити бешкетників, не пустити їх, але Іван не дозволив. Підходить Ярослав з компанією ближче.

— Хто тут старший? — запитує їх Іван.

— Я! — виструнчився Ярослав.

— А карабіни ваші де, а патрони?! — крикнув Іван. Та й каже полковникови:

— Це ви такий командир? Це ви так їх навчили? Ану злазьте з коня! Роздягайтеся! Ти, — каже Ярославу, — бери полковницьку форму, а полковник візьме твою.

А жінка уздріла це і пустилася конем утікати.

— Зловіть її! — крикнув Іван солдатам.

Зловили її, і наказав Іван порубати невірну дружину шаблями.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Рукшин, Хотинського району, Чернівецької області 28 серпня 1975 року Білівський Ілля Васильович (1897)

Про невірну дружину
Українська народна казка Буковини

Був собі гарний хлопець на ім’я Іван. Він шив із батьком чоботи. Що за тиждень нашиють, в неділю виносять продавати.

А в одного купця була дівчина. Сподобала та дівчина Івана та й почала його питати:

— Відки ти, з якого села, як звати?

— Я, Іван Іванович, швець, ми з татом чоботи робимо.

— Ходи зі мною, — каже та дівчина. — А чоботи зостав на батька.

Повела вона його з собою, нагодувала добре, дала сто рублів та й каже:

— Ти кинь цю роботу. Я тебе полюбила і хочу за тебе заміж іти. Сватає мене син одного купця, та я його не хочу, бо він поганий. Ти завтра ввечері будь на такому-то місці.

Як узяв він тих сто рублів, то так урадувався, що й забув на другий день піти на умовлене місце. Накупив на ті гроші товару, та й далі шиють з батьком чоботи. Нашили і знов на базар. Не встигли товар розкласти, а та дівчина вже й тут.

— Я казала тобі, а ти не послухав мене. Ходімо зі мною. Приводить вона його в магазин та й каже:

— Вибирай собі костюм.

Та купила йому костюм, краватку і ще багато чого. Вбрала його файно і наказує:

— Щоб ти більше тою роботою не займався, бо мені соромно.

Після того вони ще кілька разів зустрічалися, і чимало грошей вона витратила. Дізнався про це купецький син, якого дівчина не схотіла, та й каже її батькові: «Ваша дочка рознесла багато грошей». Той одразу до каси, робить рахунок, а грошей не вистачає. Розпитався він дочку. Тоді закликає Івана Івановича і говорить:

— Забирайся, щоб тебе тут не було, бо як будеш тут, то я тебе знищу.

— Дайте грошей, то поїду, бо я не маю з чим їхати, — каже Іван.

І купець дав стільки грошей, скільки Іван міг у руку хапнути.

Пішов Іван на пристань, купив собі корабель та й почав їздити з держави в державу і продавати всілякі товари. І часто згадував він за ту дівчину та дивився на іменний перстень, який вона подарувала.

Одного разу подумав Іван: «Ану, поїду в той город. Може, побачу її?» Коли приїхав, то сказав рознести по городу афішки, аби люди приходили купувати товари на його кораблі. Прийшов і батько тої дівчини. Набрав собі усього, а грошей не вистачає. Іван зразу пізнав його, а той Івана не пізнав. От купець і каже Іванові:

— У мене грошей не стає. Але завтра маю весілля, то приходьте, і я віддам гроші.

На другий день Іван бере з собою товариша та й іде на те весілля. Їх там файно прийняли. А молода ходить і пригощає гостей. Кого пригостить, той дарує їй гроші. Підійшла й до Івана. Та й не пізнала його. Іван пригостився, витягнув великі гроші і загорнув у них іменного персня. Вона пішла в окрему кімнату, замкнулася там, розгорнула гроші і пізнала свій перстень. Та як побачила його, то так і впала нежива.

Люди сюди-туди за молодою, а її нема. Розломили двері, а вона мертва. «Що ж я наробив!» — подумав Іван.

Занесли мертву до церкви та й замкнули там на ніч, а самі почали лагодитися па похорон.

«Піду-но я до церкви та хоч гляну на неї», — подумав Іван.

Приходить, а там сторож не пускає Івана. Заплатив йому Іван, і сторож пустив та й замкнув за ним двері.

Довго стояв Іван коло труни. Аж тут із вівтаря обзивається якийсь голос:- «Іване, уступися звідси». А Іван стоїть. «Хай би я сам умер із нею», — думає він. Коли це другий раз обзивається голос: «Уступися!» А він стоїть. «Уступися, Іване!» — кричить втретє хтось із вівтаря. І тут на груди померлої упав звідкись папірець. Він узяв його і почав читати. Прочитав раз, другий, а як третій раз прочитав, підвелася мертва. Підвелася та й каже:

— Як же я довго спала.

— Добре ти спала, але не знати, що далі буде, — каже Іван.

Та й веде її до дверей. А сторож як відчинив двері та як побачив її, то налякався і не знає, що робити.

— Не бійся, — каже Іван сторожу, — в чім вона є, в тім і назад повернеться в труну.

Прийшли вони на корабель, і наказав Іван своїм людям: «Зробіть із воску дівчину і одягніть у одяг молодої, а молода одягнеться в інше».

Зробили воскову дівчину, віднесли в церкву та й поклали в труну.

На другий день приходить Іван до купця, а там готуються до похорону.

— Ви йдете ховати, а вона жива, — каже Іван.

А люди думають: «Що він говорить? Він якийсь неакуратний в умі». Приходять до церкви, а Іван бере та й крає мертву надвоє. І всі побачили, що то віск. Питають, де ж поділася мертва? Приступає до Івана купець: «Віддай дочку». А Іван каже:

— Один пан викопав та й викинув на дорогу молоде деревце. Я узяв його та й посадив. Воно вже дає плоди, а той пан хоче відсудити його від мене. Я йому того дерева не дам. Дочку вашу я підняв із гробу, як те деревце з дороги. Вона у мене на кораблі.

— Будемо робити весілля, — сказав батько.

Зробили вони весілля. Іван доручив свій корабель капітанові і відправив його торгувати, а сам зостався з жінкою у тому городі. Купили вони великий дім та й живуть собі.

А в той город приїхав полк на заняття, бо там добра толока була. Солдати стали біваком, а полковник шукає собі квартиру та й ніяк не може знайти. Іванова жінка й каже:

— Ми маємо кімнат багато, хай він живе у нас. І прийшов полковник до них жити.

Іван усе шукає собі комерцію, аби дурно не сидіти, і часто не буває дома. Полковник кинув оком на його жінку, і порозумілися вони обоє. Аж тут приходить полкові наказ забиратися на своє місце. Полковник відправив солдатів та й сам збирається в дорогу. Жінка й каже Іванові:

— Давай проведемо його, проїдемо трохи з ним, бо я ще на кораблі не їхала.

На другий день забрала їх біржа і повезла до корабля. Коли приїхали на пристань, жінка говорить:

— Іване, я забула ключі й золотий браслет. Вертайся і привези.

Іван поїхав, а вона пошепталась із полковником, і той наказав капітанові пускати корабель у хід. Повернувся Іван з ключами та браслетом, а їх нема, лиш димок видно на морі. Наймає він інший корабель і гай у погоню! Приїжджає на місце, а полковник із його жінкою вже на воєнному кораблі — не підступай!

Відправив Іван корабель, а сам зостався в тому місці жити. Одяг фуфайку, не бриється тиждень-другий, заріс, зовсім змінився. І все шукає зустрічі з полковником.

Вийшов він якось у город, дивиться, дорогою йде той полковник. Скинув Іван шапку, поклонився та й говорить:

— Будьте добрі, чи нема тут якоїсь служби для мене?

— Є, — каже полковник, витягає зі шкатулки папірець та й щось пише. — Іди по такій адресі, і там тебе приймуть.

Пішов Іван з тим папірцем, та й взяли його у полковника служити. Служить він і все стережеться, щоб зі своєю жінкою в лице не стрітитися. Але одного разу вносить він дров на кухню, а вона з других дверей і собі туди. Подивилася, обернулася та й пішла геть. І зрозумів він, що пізнала його жінка.

Якраз тоді полковник написав накази, щоб зачитати офіцерам, які заняття мають бути завтра. А вона взяла ті накази, зім’яла та й викинула на сміття. Посходилися офіцери, побесідували, а наказів нема. Жінка каже:

— Я виділа, що наш слуга взяв якісь папери та й заніс на смітник.

Пішли туди та й знайшли ті папери. Закликали Івана, він каже, що не брав, але нема йому віри, а їй віра є.

Суд присудив Іванові розстріл через двадцять чотири години. Посадили його в темницю, а він виставляє голову і дивиться надвір. Вартовий каже:

— Як не сховаєш голову, то зараз застрелю.

— Мені вже не страшно, — каже Іван. — Як не зараз, то завтра вб’ють. Ти подивися, чи немає нікого, я кину тобі гроші. А то мене розстріляють, і гроші пропадуть. — Солдат був ласий до грошей і взяв їх, а Іван говорить: — Там у грошах є папірець. Щоб ти мене через три дні після розстрілу відкопав і прочитав наді мною цей папірець три рази.

Солдат — його звали Ярославом — пообіцяв, що зробить це.

Коли Івана розстріляли, жінка сказала:

— Не ховайте його тут близько, а ховайте в полі і поставте над могилою караул, бо він оживе.

Так вони й зробили. І потрапила в караул рота Ярослава. Але сам Ярослав не йде, бо має гроші і гуляє в городі. Нарешті бере чверть горілки та й іде в караул на поле, а там вартовий ходить та й не пускає його.

— Дурню ти, — каже Ярослав, — чи не видиш, що чоловік у Сирій землі лежить? Втече він, чи що? Не бійся, випий за моє здоров’я, — солдат випив із тої чверті та й пішов з Ярославом у караульне приміщення. Там почали на вартового кричати, а Ярослав каже: — Перестаньте, це я його зняв.

Сіли вони та й кінчають горілку.

Понапоював усіх Ярослав, а сам узяв лопату, добув мерця, прикрив шинелею голову, засвітив свічку, дістав той папірець та й почав читати. Як прочитав три рази, мрець підвівся. Подали вони один одному руки. Воскреслий Іван сказав:

— Я тебе нагороджу. Та й розійшлися.

Чує Іван, що в царя дуже хворіє дочка. Відки не сходилися лікарі, нічого не допомагає. «Ану, піду і я», — думає Іван. Приходить, а на воротях не пускають. «Тут уже не такі, як ти, були», — кажуть. А цар ходив по балкону, забачив його та й махнув варті: «Пустіть!»

Зайшов Іван та й каже цареві:

— Я вашу дочку вилікую.

Та прочитав над царівною того папірця, і вона підвелася здорова. Зрадів цар і каже Іванові:

— Якщо не маєш жінки, то віддам доньку за тебе, а як ні, то дам тобі, що скажеш.

А Іван йому відповідає:

— Я беру вашу дочку. І давайте мені під владу ту часть держави, де служить такий-то полковник.

Побралися вони з царівною та й живуть. Одного разу Іван каже:

— Хочу побачити, чим я владарюю.

— То бери з собою солдатів, — каже жінка.

Але він не схотів солдатів брати. Вбрав шинельку, на голову капелюх та й пішов.

Приходить він у город, де стоїть той полк, заходить у корчму та й замовляє їсти. І всі дивуються, що такий нещасний, а такі дорогі страви замовляє. Аж тут попри вікно Ярослав іде. Іван постукав у вікно.

— Сідай, — каже, — пообідай. З якої ти частини? Як твоє начальство?

А Ярослав:

— У нас таке начальство, що не дай, боже, нікому. Ще коли наш полковник ходив нежонатий, то легше було, а тепер узяв якусь гадину. Як не він, то вона в полк приїжджає.

Пообідали вони. Тут Іван скинув із плечей шинелю, а на ньому царське вбрання. Ярослав схопився, а Іван каже:

— Сідай. Пам’ятаєш, як ти стояв на посту коло тюрми і взяв у засудженого гроші?

— Пам’ятаю.

— А ти його відкопав?

— Відкопав.

— А що він сказав?

— Сказав, що нагородить мене.

— Оце я й є той чоловік. І я нагороджу тебе. На тобі цю записку. По ній тобі дадуть їсти-пити, скільки захочеш. Візьми завтра з собою ще одинадцять добрих хлопців та й приходьте сюди.

На другий день вишикувався полк. Приїжджає Іван у царському вбранні. Коло нього полковник і жінка полковника на коні. Іван розпитує солдатів: «Як живете? Як вас годують?..» Коли це з вулиці пісні, крики — іде Ярослав, а з ним одинадцять п’яних солдатів. Начальство пошепталося та й хотіло вийти напроти, щоб зупинити бешкетників, не пустити, та Іван не дозволив.

Підходить Ярослав з командою ближче.

— Хто тут старший? — запитує Іван.

— Я! — виструнчився Ярослав.

— А гвинтівки ваші де, а патрони? — крикнув Іван. Та й каже полковникові:

— Це ви такий командир? Це ви так їх навчили? Ану, злазьте з коня! Роздягайтеся! Ти, — каже Ярославу, — бери полковницьку форму, а полковник візьме твою.

А жінка уздріла це та й пустилася конем утікати.

— Зловіть її! — крикнув Іван солдатам.

Зловили її, і наказав Іван порубати шаблями невірну дружину.

Про невірну дружину. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 465* + 612А*. Записано 28 серпня 1975 року в селі Рукшині Хотинського району Чернівецької області від Іллі Васильовича Білівського (1898 року народження, колишній емігрант у Канаду і США, учасник двох світових воєн і Хотинського повстання, пенсіонер). Варіант запису 17 квітня 1977 року в селі Орличанах Хотинського району Чернівецької області від Петра Івановича Паламаря (1912 року народження).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.