Про нерозумних
Українська народна казка Бойківщини

В одному селі жила жінка з дочкою. І ходив до тої дівки парубок. Пішов він у армію, відслужив, прийшов домів та й іде до своєї нареченої. Приходить до них, а мама з дочкою сидять і прядуть куделю. Він заходить до хати, а вони так обі плачуть, що ну. Він питається:

— А чого ви так обидві плачете?

А тота наречена його каже:

— Та як нам не плакати? Я собі подумала, що як я вийду заміж, то в мене буде дитина. Я буду прясти куделю, та як зараз пряду, і дитині впаде паздеро в очі, і вона буде плакати.

— А ви, мамо, чого плачете?

— А я плачу за внуком, бо й мені жаль. Дочка за дитиною, а я за внуком плачу.

І він подумав собі: «Тьху, бодай вам, які ви нерозумні. Ще я не женився, ще нема дитини, а ви вже плачете». І думає він собі: «Не буду женитися, йду геть. Може, найду десь ліпшу». І пішов на друге село.

Приходить він до другого села, зайшов до хати, а там якраз вечеряли. Він дивиться, а вони їдять бульбу та все бігають до комори запивати молоком, бо бульба була гаряча. Він собі думає: «Йо-йой, які тут люди, ще нерозумніші». І пішов геть, на третє село.

Іде він селом, дивиться, якісь двоє поставили драбину горі церквою, взяли корову за роги на мотуз і тягнуть горі драбиною.

Він говорить до них:

— Що ви, люде добрі, робите?

А вони йому говорять:

— У нас худоба не годувалася, і ми пообіцяли дати корову на церкву. Вони думали, що як дати корову на церкву, то треба висадити її на церкву догори. Не знали, що треба її продати та гроші дати.

І побачив він, що нерозумних багато, та й пішов додому. Але на тій дівці не женився.