Про нерозумного Івана
Українська народна казка Гуцульщини

Мала баба три сини, два розумних, а одного дурного. І мали вони корову. Сказала їм мама:

— Так, синочки, я вже не годна з коровою ходити і пасти. І сіна заготовляти не годна, і нічого в світі. Ви мусите якось цю корову дозирати сами. Вони на то погодилися. І сказали два розумні так:

— Та той дурний. Він не буде знати, що з коровою робити. Ми зробимо так. Най кожен городить пліт. І д’котрому плотови перший раз корова піде, того корова й буде.

І зачали городити. Ті городили таки так, як має бути, з дерева, а дурний з шумелини, з буриння, з гарбузиння — з того, з чого міг. Що натягнув, тим і городив.

Ну та й загородили вони. Загородили, ну та й що? Корова прийшла до того плоту, де городив дурний. А дурний прийшов, узяв корову, та й дуже радий він, що має корову. І не знає, що йому далі робити, іде т’хаті та й каже мамі:

— Мамо, корова прийшла д’мому плотови.

А мама чула про їх згоду та й уже нічого не казала. Лиш сказала:

— Та най буде твоя. Але, — каже, — у нас нема чим цю корову тримати, нема чим годувати. Ти мусиш вести корову на базар. Продай її та й купиш дечого додому, би ми мали.

І він так хотів зробити. Повів корову на базар, та й ідучи обдивився, що корова файна. А дурний, як дурний, не знав, що робити. Корова його рогом ударила, а він корові вломив один ріг. Ну та й уже нефайна корова без рога. Пройшов він ще трохи, дивиться, корова з одним рогом — це нефайно. Та відломив і другий ріг.

Привів дурний корову на базар. Корова файна, але не має рогів. Ніхто не хоче купити. Вертається він з коровою додому. Іде через ліс, а тої днини віяв вітер. Вітер віє, а буки риплять. Усе рип та рип. А дурний:

— Що, купуєш корову?

А бук рип. Він і другий раз те саме спитав. Бук рипає і мовчить, а він каже третій раз:

— Купуєш корову? Як купуєш, то давай гроші. Я тобі силяю корову, а завтра прийду за грішми.

Та присилив корову до бука, та й пішов.

Другої днини рано приходить він у той ліс, де присилив корову. А вітер уже не віє і бук не рипить. Стоїть собі бук і нічого. Дурний і шляхував, і дещо було, говорив, і нічого не міг з буком зробити. Копав бук ногами, але бук буком. А з корови лиш голова лишилася, бо вовки корову з’їли.

Та й вертається він додому і стрічає по дорозі діда старого. А дідо питає:

— Ти куди йдеш?

— Та, — каже, — йду додому. Іду за пилою і маю втяти того чоловіка, що в мене купив корову і не хоче платити. Я, — каже, — маю подати того чоловіка в суд.

— Якого чоловіка? Ану ходім подивимося на него. Вертається він з дідом у ліс, і дід уздрів, що то бук. Та й каже:

— Ні, чоловіче, це тобі до суду не піде, бо ти не годен цего «чоловіка» й потягнути. Ти озми цего бука зріж, порубай на дрова, повези на базар, ці дрова в тебе куплять та й будеш мати гроші.

Такий він був лютий. Узяв порубав того бука на куски, файно поскладав на візок і везе до міста. Дрова файні, а тоді газу не було, та й кожний купував дрова. І в него ті дрова якийсь чоловік купив. А як він ішов у місто, то мама йому казала:

— Аби ти купив муки, та й масла, та й ринку. Таку на штирьох ногах, аби було на чім сало смажити.

Та й він так зробив. Продав дрова, купив ринку, сала, масла та й муки. А відти йде, несе то все, тримає ту ринку в руках та й дивиться на неї. Та й каже:

— Ти! Шлях би тебе трафив! Та й ти маєш штири ноги, а я дві, та й я би тебе ніс?!

Поклав на дорогу і буком б’є. А ринка нікуди не йде. Він скопав її сюди-туди, а вона не йде. То він плитою по ринці та й побив її. Нема вже ринки.

Над’їхае згори авто. Він ся напудив, бо він авта ще не видів. Авто проїхало, та й то так закурило, він дивиться, а то дорога така попукана. Він бере ту дорогу замащує маслом, а мукою посипає. Лиш трошки лишилося масла та й трошки муки.

А ті два сини сказали мамі таке:

— Ми йдемо в ліс до роботи. Але прийде т’хаті Іван, Як ви будете чути, що ви таки дуже слабі, то ви йому скажете, та й він прийде і дасть нам знати.

Ну та й приходить Іван. А мама була дуже слаба, була вже старша жінка. Він увійшов до хати та й каже:

— Мамо, ви слабі?

А вона вже була перед смертю, не годна вже була й говорити. Їй щось всередині в череві клекотить, а він каже:

— Ви зо мною не сваріться. Я зараз зварю пирогів та й мете їсти. Наклав у печи ватру, засунув баняк гріти окріп. Зробив пироги.

Заки він то зробив та заки зварив ті пироги, то мама сконала. Він, небагато думаючи, сіпнув маму раз, сіпнув другий — мама мовчить. Він каже:

— Я знаю, що ви люті, бо я не приніс ту ринку. Але, — каже, — я не годен був нести, бо вона мала штири ноги, а я лиш дві. Та й я її побив.

Мама вже мертва, а він набиває мамі повний рот пирогів та й каже:

— Як не хочете сами їсти, то я вас погодую.

Набив мамі в рот пирогів та й лиш тоді додивився, що мама мертва. Вже студена була. «Це біда, — подумав він собі, — мама вмерла». Стягає маму з печі, кладе під лавицю, а сам іде до сусіда. Той питає:

— Як з мамою?

— Та я давав, — каже, — їсти, але мама вже не хотіла. Я маму здоймив та й поклав під лавицю. Аби її сонце в очі не світило.

Той каже:

— А може, вона вже вмерла?

— Та ні... Я не знаю.

Сусід пішов, подивився та й каже:

— Йо, вмерла. Іди кажи браттям, що мама вмерла. Цей збирається і йде в ліс. Приходить та й каже:

— Ідіть додому, бо мама вмерла. Браття питають:

— А що ти з мамою зробив?

— Мама вмерла на печи, а я маму здоймив на землю і засунув під лавицю.

— А ти засвітив свічку?

— Ні, — каже, — я не світив. Вона ж не пише. Та поховали маму і байці конець.