Про нещасного вовка
Українська народна казка Поділля

Худющий, голодний, насилу теліпається, йде польовою дорогою нещасний вовк. Ніяка здобич не попадається йому в путі, аби хоч трохи перекусити, щоб не померти з голоду. Сів бідолаха на рові

та й заплакав.

Аж тут, де не візьмись, сам Господь Бог підходить до нього (а Бог завжди милостивий, нікого в біді не залишить, адже вовк також Божа істота).

— Здоров був, вовчику! — мовив Бог. — А чого це ти так гірко плачеш?

— День добрий, Боже милостивий, — відказує нещасний, — З чого ж мені, бідному радіти, коли я такий голодний? Ось уже з тиждень як рісочки в зубах не мав, того й плачу.

— О-о-о ! каже Бог, — та цьому можна зарадити. Ти піди он туди, в поле, там пасеться віл. З’їж його і довго будеш ситий.

Зрадів дуже вовк і підтюпцем побіг туди, де пасеться віл, забувши про втому.

А там, на розкішній зеленій травичці, не поспішаючи, пасеться віл, такий блискучий, жирний, ні реберця на ньому не видно. Не відчуває, яка небезпека до нього приближається. Тут тихенько підходить до нього вовк і мовить:

— Добрий день, пане волику!

Здригнувся віл, побачивши хижака.

— А чого ти так перелякався?

— Та ні, не перелякався, чого б я мав лякатися. Це мене ґедзь вкусив і я так здригнувся.

— А знаєш, волику, — веде вовк далі, — Бог лені звелів тебе з’їсти.

Ще більше злякався віл, аж присів ненароком. Та коли побачив, що вовк такий худющий, що насилу ноги переставляє, почав заспокоюватись, посміливішав. І мовить:

— Смерть всякому страшна і мені також. Та коли вже сам Бог велів мене з’їсти, то на все його воля. Такий вік короткий мені назначив.

Дуже зрадів вовк і вухам своїм не повірив. Облизався смачно, думаючи: «Аж тепер я добре пообідаю і довго буду ситий.»

— А звідки тебе починати, волику? — запитує вовк.

— Та хоч з голови, легше буде терпіти муки. Ти відійди подальше, сядь, широко розкрий рот, а я з розгону так й вскочу в тебе, щоб довго не мучитись.

Відійшов вовк подалі, розкрив рот широко-широко, аж очі заплющив, а віл з розгону як ударить вовка рогами, той покотився по полю і довго не міг прийти до тями.

Насилу підвівся бідолаха, заплакав гірко і поплентався куди очі глядять. Надибав якийсь рівчак, оглянувся навкруги, ліг, перепочив трохи та й вирішив ще раз звернутись до Бога.

Прийшов, розповів, що сталося і просить:

— Боже, дай хоч раз щось вкусити, бо вмру з голоду.

— Та хто ж бачив вола з голови починати їсти? — каже Бог. — У мене нічого немає. Піди аж ген у луг. Там пасеться кінь, ти його і з’їж, та дивись, надалі будь обачнішим.

Зрадів нещасний вовк, поплентався у луг, ледве ноги переставляючи. Ще здалеку побачив коня, який пасеться на лузі, помахуючи хвостом і зрідка пофиркуючи, раз по раз струшуючи розкішною гривою.

Та коли вовк почав приближатись, кінь відразу ж відчув його, дуже злякався,фиркнув, почав бити землю під собою копитами. Як заірже і рвонувся тікати. Та ноги були спутані путом.

Підходить до нього вовк і мовить:

— А чого це ти, конику любий, так перелякався?

— Як же не боятись, як перед собою вовка бачу? Кому смерть

не страшна? — відповів кінь, коли побачив, що вовк насилу на ногах тримається, а очі зовсім помутніли.

— От що, конику любий, Бог мені звелів тебе з’їсти.

— Ну що ж, вовчику-братику, — мовить кінь, — коли сам Бог звелів, то мушу підкоритися Божій волі. За свій вік короткий, не встиг і нагулятись у чистому полі. Але перед смертю прошу тебе, вовчику-братику, зніми з мене пута. То легше буде для тебе зі мною розправитись.

Вовк охоче погодився, зняв з коня путо, відкинув його геть і каже:

— А звідки тебе починати їсти, конику любий, з голови я й не подумаю.

— Тоді починай з хвоста, — мовить кінь, — а я ще трішки білим світом та запашним лугом полюбуюсь, поки ти не з’їси мене всього.

Дуже зрадів вовк, що кінь такий добрий та лагідний і велів його з хвоста їсти. Та тільки він доторкнувся до хвоста, а кінь як влупить, то зуби вовчі розлетілись на всі сторони, а сам вовк покотився ще далі, ніж від удару вола.

А кінь тим часом розправив гриву розкішну і щодуху помчав зеленим полем. Оглянувся, лежить закривавлений вовк, ледве дихає.

А кінь регоче:

— І-га-га, і-га-гаі! А що, добре наївся м’яса мого?

Так і переночував бідолаха на тому місці де побив його кінь. А на ранок, відпочивши, насилу подався знову до Бога, жалібно плачучи.

По дорозі натрапив на струмочок, напився водиці, трошки окріп і з’явився перед Богом.

— Помилуй мене, Боженьку, обдурив кінь мене нещасного, велів мені починати його їсти з хвоста.

— Бачу, ти зовсім без розуму, — сказав Бог, — піди, сядь коло дороги і чекай. Там буде йти чоловік. З’їси його, та дивись, знову не ошукайся.

Задумався Бог, засмутився Шкода йому стало цю людину, та це вже була остання його порада.

Прийшов вовк до краю дороги, протягнувся на сонечку, але довго не прийшлося йому лежати. З видолинку показалася чоловіча голова, а невдовзі і постать. Йде собі чоловік, мугикаючи якусь пісеньку під носом, нічого не підозрюючи.

Зрадів дуже вовк. Став на всі чотири лапи, витягнувся, позіхнув, висолопивши язика. Чоловіка він буде їсти не з голови, не з ніг. Він кинеться прямо на нього, як тільки повідомить Божу волю.

Побачив чоловік вовка майже перед собою, перелякався і відскочив вбік. Враз зникла втома і забув пісеньку, яку мугикав.

— Добрий день, чоловіче добрий, — каже вовк, — а чого це ти так

перелякався, що аж вбік відскочив?

А хто ж вовка не перелякається? — відказав чоловік. — Ти ж хижак.

І зразу заспокоївся, коли побачив закривавлений рот, а в роті ні одного зуба. Та ще такий немічний, що насилу на ногах тримається.

— От що, чоловіче добрий, далі я вже не можу терпіти, дуже хочу їсти. І Бог милостивий велів тебе з’їсти.

— Що ж, — відказує вовк, — на все Божа воля, така вже моя доля, щоб вовкові в зуби попасти. Ти з’їси мене, раз Бог звелів, але на з’їж раніше мій полудень, а я побіжу додому, візьму аршин і зміряю тебе і себе, чи влізу я в твій живіт.

— Добре, — погодився вовк, — тільки довго не барись.

І пішов чоловік, думаючи, як би вовка провчити. А вовк з’їв чоловіків полудень, ліг проти сонечка, подрімуючи.

Чоловік же знайшов велику палку і йде туди, де залишив вовка. Той підвівся і йде назустріч чоловікові, облизуючись після полудня і чекаючи на нову здобич.

— Ну, — каже чоловік, — повертайся до мене хвостом і я почну тебе міряти.

Послухався вовк чоловіка, повернувся до нього хвостом нічого не підозрюючи. А чоловік схопив його за хвіст і давай лупцювати, приказуючи:

— Аршин вздовж! Аршин поперек! Аршин вздовж! Аршин поперек! Аршин вздовж! Аршин впоперек!

Бив чоловік вовка, а він рвався на всі боки і скавучав. А чоловік бив все з більшою силою, аж поки у вовка не відірвався хвіст. Вовк втік у ліс, а чоловік пішов собі спокійно своєю дорогою.

Аж раптом чує позаду себе якесь тупотіння. Оглянувся, аж за ним велика зграя вовків женеться. А то безхвостий зібрав їх з усього лісу, щоб помститися чоловікові, який так покарав його. «Що ж робити?» — подумав він.

Чоловік миттю забрався на самий вершок,а вовки все лізли і лізли вверх, вилізаючи один на другого, а Безхвостий був на

самому споді. І, нарешті, добралися до самого вершечка, де тримався чоловік за тонесеньку гілочку. Ось —ось зламається і він полетить на землю. Тоді чоловік каже вовкам:

— Бачу, мені не врятуватись від вас, треба добровільно йти на вірну погибель.

Вовки уважно слухають людину, а Безхвостий, що стояв під всіма вовками, недочував про що той говорить і все перепитував верхніх.

— Перед смертю — просить чоловік, — дозвольте мені понюхати тютюну, що в моєму кисеті.

Вовки дозволили.

— Нюхай, коли тобі так хочеться.

Чоловік, продовжуючи хвилини свого життя, не кваплячись, дістає кисет, розгортає його, нюхає та раптом пчихнув з усієї сили. Вовки заніміли на мить, а Безхвостому почулося, що він сказав «аршин». Той присів від ляку.

Всі вовки попадали на землю. Безхвостий почав тікати, а вовки кинулись навздогін за ним і роздерли нещасного на шматочки.

Чоловік же зліз з дерева і пішов своєю дорогою.

З цієї казки вийшло прислів’я: «Аршин вздовж! Аршин поперек!»

І ніхто не знає, ще це прислів’я прийшло з казки моєї бабусі.